То була надія…

Это один из моих рассказов. Он не несет какого-то определенного смысла или месседжа. Он из категории "Под настроение", поэтому если кому-то такое не интересно, чтение можно не продолжать. 

Вона йшла, не розбираючи дороги. Сльози жагучого болю котилися до дівочим щокам. «Ну чому?» - питання мовчки зависло в повітрі. В подумках перебираючи події минулих днів, вона бажала, щоб це був сон… Страшний, але сон… Люди йшли їй назустріч, але вони мовчки, байдуже спостерігали за нею. Проте їй і самій не потрібні ані лицемірний жаль, ані солодко-приторні слова втішання. Немає нічого страшнішого ніж самотність серед людей. Дивно, але вона не плакала…. ЇЇ обличчя абсолютно не змінювало вираз… Тільки з очей зрадливо котилися краплинки. Так буває, коли плаче душа. Враз стало важко дихати. Серце немов стиснув залізний кулак. ЇЇ переповнювала порожнеча…. Раптом щось вивело її з цього оціпеніння. Вона почула щирий дитячий сміх. Поруч з нею гралися малюки, які своїм сміхом наповнили повітря радістю. Потім вона перевела погляд та поглянула навкруги. Весело підблимнув світлофор, добрійший став погляд перехожих. Хоча можливо їй це тільки здалося. Так чи інакше, але сльози висохли. Тепер вона зачудовано дивилася на осіннє місто. Дерева, одягнені в золоті шати, пожовкле листя, що тихо шурхотіло під ногами… Це все заспокоювало її душу. 

Її рука пірнула в кишеню. Ціла жменя зернят полетіла її улюбленцям – голубам. «Птахи миру» - так вона подумки називала своїх пірнатих друзів. 
Раптом вона озирнулася навкруги. Немов зібравши всю внутрішню міць, всю жагу до життя, вона заспокоїлась. Тепер її хода стала впевненою, неначе дівчина збагнула куди йде. Поступово пришвидшуючи темп, вона майже бігла. Але тепер на обличчі була ледь помітна посмішка. 

Здається, вона прийшла… Ненадовго зупинилась… ЇЇ пришвидшене дихання поступово стало спокійним. Вона неквапливо почала сходити на невеликий пагорб, який відкривав чудовий краєвид. Місто було як на долоні. Вона тут сама. Ніщо не тривожить її спокій. Життя прекрасне! Поруч з нею возвеличувався високий Монумент Слави, який символізував перемогу – миру над війною, добра над злом, радістю на болем… Так, вона перемогла свої емоції, свій біль і тепер відчувала спокій та умировотворіння.

Вона зачудовано дивилась на захід сонця. Його промені видовжилися, і золотисте сяйво поглинуло увесь пагорб. Вона закрила очі і легенький вітерець ніжно взяв її в свої обійми. Але то був не вітер…. Раптом вона відчула, як в глибині її душі наростає потужний підйом. Жодного разу за все своє життя не відчувала вона такого глибокого почуття.

То була надія…