Останні літери сліз
Лягли на музичний диск.
Стиралася мелодія.
Як вона хотіла жити! Вона рипіла в агонії,
Вона намагалася злетіти
І їй це вдавалось,
Але летіла вона у прірву…
Червоний птах закінчив свій обід.
Він вважав, що його срібна клітка
Почала дзвеніти голосом волі.
І від цього стало моторошно.
Але замість натхненного польоту
Він згадав, що в Індії на похорон
Вдягаються у все біле.
І…змінив колір.
Серце білого птаха забилося дощем.
Грюкіт краплин став зливатись
Із рипінням жалісного диску.
Птах вважав це за приємну пісню.
Він закрив очі і полетів.
Безжалісно ковтаючи агонію музики.
Він розмахував крильми
І вважав себе вільним.
Увага! Вимикається світло!
Змінюється декорація.
Мокрий диск викинуто в безодню.
А птах продовжував летіти.
Його кігті дерли музику,
Він злісно накручував собі на дзьоб
Музичні струни смаку гірчиці.
І насолоджувався цим.
Птах летів і бачив обрій…
Він бачив сонце, зорі, морські хвилі.
Так, він їх бачив навіть при
Похоронно-білому світлі своїх пір’їв.
Так, він все бачив, незважаючи
На відлуння останніх криків музики.
Він почувався червоним, як людина,
Серце якої оплетено червнотрояндовим смерчем.
Ножиці світла від скубнули темряву.
Різко, з криком незавершеного оргазму,
Ніч полетіла за музикою.
Птах отямився, задушений своїми крильми.
Срібна клітка стала затісною для птаха,
Який трохи не став червоною людиною.
Відтепер клітка тримала в собі
Хижого звіра.
А поруч
билося оплетене
червоними трояндами
Серце птаха…
Нескладна музика відбилася в цих рядках,
Музика без ритму, рими
І майже без слів.
Тому що слова більше не мають значення.
Тому що слова не вірять самі собі.