Живий Журнал
 
ЖЖ інфо » Статті » Місто

ВОЛОДИМИР ЯЦКЕВИЧ: ЖИТТЯ — ЦЕ ТВІР НА ВІЛЬНУ ТЕМУ

Автор: Владимир Шуневич, 13.04.2016, 14:09:07 ВОЛОДИМИР ЯЦКЕВИЧ: ЖИТТЯ — ЦЕ ТВІР НА ВІЛЬНУ ТЕМУ

Люди  твої, Житомирщино


20 квітня нашому землякові — шеф-редактору видань обласної газети “Эхо” заслуженому журналісту України Володимиру Яцкевичу виповнюється 70 років

Колись у дев”ятому класі через хворобу я добряче відстав від шкільної програми і був у відчаї. Гадав, що вже не надолужу і до вузу після школи не вступлю. Наша Радомишльська десятирічка №2 (нині гімназія) була однією з кращих в області. І вважалося ганьбою, якщо ти навчався добре, а до інституту чи університету не потрапив.

Однак мама — шкільна вчителька, мудра людина, заспокоїла: “Не рюмсай. Пишеш грамотно — підеш у районну газету коректором. Як Володя Яцкевич починав. Він теж добре писав твори. Завжди любив на вільну тему...”
 

На висоті


Яцкевича я знав десь із красу другого. Володимир на вісім років од мене старший. Він прийшов у нашу школу після закінчення восьмирічки у рідному селі Верлок. Для нас, малечі, дев”ятикласники здавалися дорослими дядьками і тітками. А що вже казати про одинадцятикласників! Вони під час перерв курили мало не в присутності вчителів або цілувалися з дівчатами на лавах оточеного кущами “зеленого класу” на шкільних ділянках. Нас вабив їх незбагненний дорослий світ, ми заздрили їм. І на останній лінійці наприкінці навчального року, коли розцвітали акації, завжди сумували, що випускники, яких ми  обожнювали, розлетяться по світу і лише зрідка з”являтимуться у рідному місті.

Так на кілька років зник з поля зору і мій потаємний кумир Володимир Яцкевич. Виявилося, що після школи він завербувався на всесоюзну ударну комсомольсько-молодіжну будову — будівництво киснево-конверторного цеху №2 на Криворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті. Працював учнем кочегара, монтажником-висотником. Пам”ятаєте пісню “Не кочегары мы, не плотники...» з відомого фільму «Весна на Заречной улице» у виконанні Миколи Рибникова?

Володимира ж у далекий край покликала не лише кіношна романтика. В той час, розповідав він, єдиною можливістю вирватися із села, якщо ти не вступив до ПТУ або на денне відділення вузу чи технікуму, була путівка на цілину чи якусь стратегічно важливу будову. Одержати ці направлення можна було у райкомі комсомолу і безпосередньо в уповноваженого-вербувальника, який жив у готелі в центрі міста.

Батько Яцкевича — сільський коваль, фронтовик, що повернувся з війни з простреленими руками, але не полишив професію, хотів, щоб син продовжив його справу. Володя — хлопець міцної статури — під час шкільних канікул підробляв у нього в кузні молотобійцем. Однак ночами, чи коли пас корів, його тягнуло до книжок. Та після одинадцятирічки вступати до вузу не наважився. Був надто скромним.

Його першими університетами став Кривбас. Там юнак з Полісся вперше по-справжньому побачив і добро, і зло. І вперше зазирнув у вічі серйозній небезпеці. Якось, пізніше згадував, на 30-метровій верхотурі вони з товаришем сіли перепочити на вузькій металевій конструкції. Страхувальні пояси не пристебнули — хизувалися перед дівчатами-малярами, що працювали внизу.

Раптом лице товариша перекосилося від жаху. Він закричав. Володимир інстинктивно вчепився руками за ребра швелера і відчув сильний удар в спину. Виявляється, баштовий кран підняв важку залізяку, а сильний порив вітру спрямував її на хлопців. Якби товариш не сидів навпроти і не закричав, Володю змело б з тієї висоти на захаращений будматеріалами майданчик, і нині ми навряд чи розмовляли б.

Потім була строкова служба в дивізіоні забезпечення навчального процесу Мінського вищого військового радіотехнічного училища протиповітряної оборони. Там сержант Яцкевич став позаштатним кореспондентом газети Білоруського військового округу “Во славу Родины»”. У своїх статтях і замітках розповідав про життя і бойове навчання, побут і дозвілля, проблеми солдат і офіцерів. Останній гонорар-переказ за публікації в армійській газеті наздогнав його вже після звільнення в запас через райвійськкомат. За нього юнак, який доношував військову форму, придбав свій перший більш-менш пристойний костюм.
 

Коваль своєї долі


Ми з Володимиром тоді ще не були знайомі. Але я в душі радів, коли бачив його в Радомишлі біля редакції районної газети “Зорі Полісся”, яка знаходилася неподалік нашої школи, або у місті на мотоциклі, згодом на “Запорожці”. Спершу він їздив на завдання з фотоапаратом, потім, коли працював уже на районному радіо — з переносним магнітофоном. І вранці вдома, коли час було вставати до школи, мене будили його бадьорий голос із радіоточки, репортажі  про життя трудівників району.

Згодом, коли вже і я полишив отчий дім, в тій же “Зорі Полісся”, а також у “Радянській Житомирщині”, “Комсомольській зірці”, республіканських виданнях почали з”являтися кореспонденції з підписом “В.Яцкевич, слухач Вищої партійної школи при ЦК Компартії України”. Дехто, пригадую, іронізував: мовляв, ці навчальні заклади готують кадри для партійної номенклатури. Правильно! ВПШ давала чудові знання з теорії і практики управління трудовими колективами. Більшість  випускників цього вузу, який нині зветься Академією управління при Президенті України, стали добрими керівниками виробничих, наукових, творчих колективів, підприємцями, державними діячами, банкірами й олігархами.

А журналіст Володимир Яцкевич зробив добру кар”єру на обласному радіо і в 1990 році очолив нову на той час газету “Эхо”, яка стала однією з найпопулярніших на Житомирщині. Друкуватися в ній вважають за честь навіть журналісти всеукраїнських видань. Бо республіканські газети, за винятком хіба що “Сільських вістей”, нині читають переважно жителі великих міст. “Эхо” ж однаково люблять і в містах, і в селах. У цьому тижневику, який виходить кольоровим друком, публікуються матеріали на всі смаки — і на політичні теми, і на молодіжні, і житейські, і медичні, і для господинь, для дачників, і для тих, хто цікавиться історією та краєзнавством тощо. Газета складається з кількох видань — власне “Эхо”, додатки «Досье 02», «Хозяюшка», «Влада і час». Дуже важливо, що в інтернаціональному поліському краї, де багато російськомовного населення, матеріали в газеті друкуються двома мовами — українською і російською. Що б там не волали борці з русифікацією, які тепер разом з країною пожинають гіркі плоди насильницької українізації, головний редактор Володимир Яцкевич вважає, що справжні патріоти — гостинні українці — повинні будувати свою державу такою, щоб у ній почувалися комфортно, затишно люди усіх національностей, що народилися у нашому краї чи приїхали до нього. Бо розмовляти всім однією мовою — ще не означає розуміти одне одного. Головна мова — мова сердець. Відтак буде повага і до всього українського, національна єдність. У такому підході — сила будь-якої цивілізованої держави. Правильність цієї тези Яцкевич довів своїм життям і працею, пропагуючи справжній, а не шароварний український патріотизм і народні традиції. За це його полюбили і прийняли до своїх лав козаки Поліської Січі. І нині журналіст та армійський офіцер запасу Яцкевич має звання генерал-осавула Українського козацтва, допомагає готувати справжніх захисників Вітчизни.

Не менш важливо, що газету, яку Володимир Михайлович уже 26 років упевнено веде через політичні й економічні шторми, поважає влада. Яцкевич не любить слова “боїться”. Будь-хто, на його думку, повинен жити і працювати не за страх, а за совість. Тим, у кого совість задрімала, журналісти “Эхо” спуску не дають. За те, що газета активно відстоює інтереси простих громадян, читачі не раз обирали Володимира Михайловича депутатом обласної ради. Він і нині допомагає людям і як газетяр, і як громадський помічник-консультант народного депутата України, нашого земляка з Романова Віктора Развадовського, реагує на кожен надісланий читачами лист.

Ветеран журналістики ніколи не мав високих покровителів. Але у нього були найперші добрі наставники — батьки, прості сільські трудівники й односельці. Вони навчили Володимира головному — працьовитості і порядності. На знак вдячності всім людям праці, на яких тримається світ, кілька років тому Володимир Михайлович разом з друзями встановив й урочисто відкрив  у рідному Верлоці чи не перший в Україні пам”ятник сільським ковалям, котрі здавна кували плуги і зброю, будували фундамент для славного майбутнього.

Пишучи ці рядки, стараючись уникати повторів, я піймав себе на думці, що вислів “ветеран журналістики” якось і не пасує Володимиру Михайловичу. Бо виглядає він значно молодшим своїх, поважних уже, років, і буває таким же запальним, як і в юності. І, якщо черговий ювілей — це привід дати оцінку твору на вільну тему під назвою “пройдений життєвий шлях”, я впевнений, що його колишня вчителька оцінила б роботу колишнього сільського хлопця Володимира Яцкевича найвищим балом.

Він, літописець доби, народився навесні, коли у наш поліський край прилітають бусли і світ зачинає нове життя. Чи не тому і сам виглядає значно молодшим своїх поважних років. Побажаймо ж ювілярові ще багато-багато сонячних квітучих весен!

Володимир ШУНЕВИЧ,
журналіст всеукраїнської газети “ФАКТЫ”
лауреат республіканської премії “Золоте перо”
Київ — Житомир
Автор: Владимир Шуневич, редактор рубрики "Місто" на ЖЖ.info
Місто | 13.04.2016 | Переглядів: 3139
Коментарів: 0