Журнал Житомира
Новости сегодня: Суббота, 29.04.2017    12:26:47
Журнал Житомира » Статьи » Житомир

Немає такої вулиці в Житомирі, бабушка

Немає такої вулиці в Житомирі, бабушка

У моїй історії буде більше приватного, ніж урбаністики. Але з того, що я розкажу, однозначно проявиться і образ сучасного „міста в собі” – Житомира. І, звісно ж, не всім це сподобається.

Так склалося, що існує він для мене у двох вимірах – місто з історією, місто минулого – те, в якому я би хотіла насправді побувати та пожити (а не виловлювати його якимись мозаїчними шматками старих вулиць та архітектурних ансамблів), — і місто, в якому дуже непросто дихається усьому новому і масштабнішому. І тут проблема не в тому, що на вулицях не знайти звичних мережевих всеукраїнських закладів, не відвідати, наприклад, наявної в більшості обласних центрів Книгарні „Є”, —  це поверхові економічні зауваги, причина ж – у глибокій інертності багатьох життєво важливих для сучасного міста процесів, і в ідентичності насамперед.

Пишу це як уродженка Житомира, але не як його постійна мешканка, ментально сформована ще й іншою географією та історією моєї родини. Фізично ж (окрім численного розгалуженого волинського роду Стахівських-Стаховських, що так чи інак кружляв тут не одне століття) усе почалося з того, як мій прадід із Київщини, Мирон Васильченко, після кількох тамтешніх шкіл та училища, пройшов конкурс 1915 року до Житомирського землемірного училища. Щоправда, потім, попри революцію та визвольні змагання, він таки гайнув на навчання до ближчого духом Києва.
 

Водонапірна вежа
 

А що залишив мемуари, то в них стало місця і для Житомира – міста направду багатонаціонального. Тепер про це нагадують хіба кладовища – польське, чеське, лютеранське, російське, старообрядницьке, єврейське. А тоді він іще зовсім трішки застав усе це в дії – винаймав „клопівники” Бенці Стоцмана, згодом перебрався до будинку німкені Клари Германівни (акурат на ту вулицю Хлібну і ледь не те саме місце, де через півстоліття поселиться у щойно зведеній хрущовці, на місці висушеного озерця-болітця його син, мій дід, інженер-меліоратор; іронія долі, і та меліорація, і вибір між Києвом та Житомиром, так ніби вже було чимось там їм усім припечатано).

Лютеранська кірха. 1896 рік
 

Застав він і відголоски „польської столиці” України, де на заняття в училище його „одногрупник” Дзевялтовський приїздив на бричці з кількома рисаками, і застав  місто, де традиції чеського пивоваріння не перейшли ще в розряд енциклопедичних. І знав про єврейські погроми, і слухав їдиш. А в дні революції 1917-го року чув скрегіт зубовний їхнього училищного попечителя – чорносотенця „господина Ржаницина”, росіянина, яких тут теж із певних пір було немало. І спитаєте, де були українці – та скрізь, це субстрат: і в центрі, і на околицях, на базарах та вулицях, у церквах, у Житомирській учительській семінарії, в українській „Книжній торгівлі Совінського” на Михайлівській (такий собі аналог стометрівки) тощо.  Словом, у нащадків усіх цих національностей та віросповідань буде своя версія Житомира, і не завжди вона нині дійде спільного знаменника, а тоді ж якось доходила, і в цьому насправді весь цимес.
 

Кафедральний костел Святої Софії. Збудований 1746 р., перебудований у 1789-1801 рр.
 

Для чого я це? Ну, бо без оцієї теперішньої „цвинтарної романтики” можна побачити лише всуціль пострадянське місто Сергія Павловича Корольова, знаметитого уродженця (а його меморіальний музейчик таки душевний), першого конструктора супутника і т.д, і т.п. А насправді – місто якогось неіснуючого „космічного” пафосу („Житомирщина – батьківщина С.П.Корольова” – стриміє стела на трасі з Києва), якогось надуманого бренду, та от чи справжнього?
 

Музей космонавтики ім. С. П. Корольова
 

А чого, наприклад, не фестиваль морозива „Рудь” чи житнього хліба? І смачно, і стильно. Та якщо серйозно, із таким же успіхом можна назвати його містом знаменитих композиторів та музикантів – Юліуш Зарембський, Святослав Ріхтер, Борис Лятошинський (до речі, один із основоположників новітньої української музики модернізму, авангарду). Або містом химерної та містичної літератури – Клим Поліщук, житомирська прозова школа – Володимир Даниленко, Євген Концевич, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський і Ко, імена молодої поезії, я мовчу вже про метра – Валерія Шевчука, хоч зараз бери й води екскурсії його імені.

Колись у Стокгольмі студенти юдаїки, почувши, що я родом із Житомира, захоплено вигукнули – о, то ви з міста Хаїма Бялика! (єврейського поета, одного з фундаторів новітньої літератури мовою іврит). Мене це трохи заскочило, правда, як і свого часу реакція поляків – а ви знаєте де в Житомирі будинок Тадеуша Боровського? (польський поет, критик, публіцист). А де Короленка?  І таких прикладів може бути ще і ще. Тільки хто про це говорить? Але як там у того ж таки Шевчука: бабця із середмістя заблукала в новозведеному районі серед полів і питається, як доїхати на вулицю Чуднівську, а їй кажуть щось на зразок: „Немає такої вулиці в Житомирі, бабушка”. Якось так…
 

У цій фразі для мене уся суть проблеми Житомира – глибока місцева короткозорість, неспроможність усвідомити, що це місто не народилося лише серед хрущовських панельок околичних мікрорайонів, і слава не належить тільки ватажку червоних партизанів Шелушкову, щоб дивуватися чому це „його” вулицю тепер названо на честь „якихось” князів Острозьких.

І, що б справді поважного не ставалося на всеукраїнській культурній, науковій чи іншій якій мапі з власне житомирянами – місцеві ЗМІ залишаться у більшості випадків глухонімими – не бачили, не знаємо, не напишемо.

Сучасні розписи Свято-Михайлівського собору
 

Так, мене, наприклад, неодноразово дивує той факт, що замість, скажімо, новини про житомирянина, дизайнера і співзасновника компанії „Добра листівка” Іллю Стронґовського (який представляє Україну на головних світових літературних  подіях – то на Франкфуртському книжковому ярмарку, то в Гетеборзі, і, і…) я повинна читати про черговий якийсь абсурдний обласний конкурс та його зіркових лауреатів. І це лише дрібний приклад, але клінічно-класичний. Хто скаже, що це неправда, може першим кинути в мене коментар.

Найлегше любити когось складного у спілкуванні на відстані, дозовано. Тоді здалеку і його великі справи видно краще, і хочеться зняти капелюха перед тими, що ініціюють у місті якісь адекватні зміни, і хочеться показати гостям за будинком „обкому” старий житорський магістрат та будинок вікарія на Замковій горі, провали в зовсім не легандарну, а реальну систему мурованих середньовічних ходів під містом, і небанальну олійну колекцію в музеї, і парк Шодуара (барона, мецената й художника, власника будинку-палацу в Житомирі), і костели та кірху, і повести до кав’ярні „Теретенія”  назва Тетерева зі старих карт) у неоготичній водонапірній вежі, до речі, справжній візитівці міста. Показати його атмосферу, його біо- та географію, скелі та хвою, спокій та час, що все ж не почався тут у радянський період і не закінчився у пострадянський – оце його найбільша приватна цінність, решту можна почерпнути з енциклопедій та путівників.
 

Підвісний міст у Шодуарівському парку

Автор: Юлія Стахівська
Житомир | 20.04.2017 | Житомир
Обратите внимание:
Комментариев: 0
avatar

Читайте также:


Новости сегодня:



Новинки сегодня: