Журнал Житомир инфо

УКР | РУС        Сегодня: Среда, 18.09.2019    04:39:16
Журнал Житомира » Статьи » Авторская колонка » Георгій Буравков

Про таке не забувають, або Як формувалися сучасні пройдисвіти української політики

Автор Георгій Буравков

Георгій Буравков

все статьи автора

Фініш недавньої кампанії з виборів до Верховної Ради України відзначився кількома скандальними подіями.

У Коростенському виборчому окрузі № 64, де балотувалося одразу два народних депутати України (Володимир Арешонков та Сергій Пашинський), для забезпечення порядку та безпеки членів окружної виборчої комісії довелося вживати надзвичайних заходів. 

Уся Україна спостерігала за тим, як за допомогою гелікоптера у Коростені висаджувався десант поліцейського спецназу. За кілька днів у Коростенському виборчому окрузі сталася ще одна подія, навколо якої одразу ж з’явилося прізвище нардепа Пашинського. Тут знайшли тіло зниклого жителя Коростеня, який раніше, ще на початку парламентських виборів, був причетний до команди суперників Сергія Пашинського.

У принципі, важко було прогнозувати підсумки недавніх парламентських виборів. Але у Коростенському виборчому окрузі № 64 із самого початку було зрозуміло, що боротьба між кандидатами буде проходити на межі фолу. Тим паче, усім відомо про те, що, наприклад, нардеп Пашинський у політичній боротьбі аргументів та інструментів не підбирає: снайперська гвинтівка на Євромайдані була знайдена саме у нього, у Пашинського. Ще за два роки, якраз у новорічний вечір, нардеп Пашинський знову відзначився пострілами у людину під час суто побутової сварки обабіч дороги. За рік до цього Сергій Пашинський фігурував як організатор чи замовник рейдерського захоплення кондитерської фабрики «Житомирські ласощі». Знову ж таки із використанням найманців-тітушок та застосуванням поліції у якості охорони нападників та аргументації законності вчиненого рейдерства. Про подвиги та кримінальні справи за участі Пашинського можна говорити довго, але до постаті одіозного нардепа ми повернемося у нашому матеріалі трохи згодом.

Нещодавно, якраз у розпал передвиборчої парламентської кампанії, намагаючись розповісти житомирянам про взаємозв’язок приватизації готелю «Житомир» і вкрай незадовільною роботою житомирського водогону, я писав про мільярди гривень, недоотриманих у ході процесу приватизації комунальних об’єктів у місті Житомирі. Загалом таких об’єктів, які були приватизовані у нашому місті упродовж останніх півтора десятка років, нараховується до двох сотень. За гроші, отримані під час приватизації, Житомир міг повністю оновити всю водомережу міста включно із комплексом очисних споруд, а також модернізувати міську мережу теплопостачання. На ці ж гроші можна було капітальним чином облаштувати асфальто-бетонне покриття багатьох вулиць Житомира. Дехто із житомирян, прочитавши мій матеріал, порадив мені забути, а ще краще – пробачити минулі образи, промахи та помилки колишньої влади. У таких порадах, наприклад, йшлося, що Ігор Гундич та Сергій Сухомлин у 2006-2010 роках «ще нічого не вирішували», а тому відповідальності нести не можуть. А стосовно запитання «Чому і за що постраждав та зазнав переслідувань Георгій Буравков», то відповідь на нього пропонується дещо несподівана. Виявляється, я постраждав через те, що відмовився вступити у тодішню партію влади – «Нашу Україну». А витіснив мене із політики Павло Жебрівський – друг і соратник Петра Порошенка.

Щоб пробачати, треба знати за що!

Не буду сперечатися стосовно того, як довго варто пам’ятати проступки, помилки чи негаразди, що сталися з вини певних людей. Можливо, дещо підлягає забуттю, а щось можна людям банально пробачити. Однак відповіді на ряд важливих запитань, що стосуються виборів 2006-го року у Житомирі, ми зобов’язані отримати. Наприклад, хто ж все ж таки силоміць примушував (у тому числі – за допомогою рукоприкладства) підписувати сфабриковані підсумкові протоколи виборів у місті Житомирі? Як насправді відбулася у квітні 2006-го року заміна деяких членів міської територіальної виборчої комісії, коли партії, які відповідали за формування ТВК, нічого про це не знали? Ще дикіше виглядає факт замін у складі ТВК під час сесії Житомирської міськради, бо кворуму для роботи сесії тоді взагалі не було. Нарешті, житомирян ще й досі цікавить питання, хто наказав зламати сейф для зберігання виборчої документації, щоб вийняти і оголосити результати голосування з виборів міського голови. А запитання про те, хто конкретно зірвав повторні вибори Житомирського міського голови, які ЦВК призначала тоді на 2 липня 2006 року, цікавить не лише житомирян, але й багатьох знаних авторитетів українського політикуму. До речі, більшість із цих запитань були вміщені у заяві тодішнього голови ТВК Олександра Сімонова, адресованій до Генпрокурора України і керівників усіх гілок української влади. Відповіді, звісно ж, ніхто не дав. А чому? Така ж ситуація виникла із виконанням окремої ухвали Корольовського райсуду, згідно з якою проти Андрія Кота, Ольги Фаріон, Романа Кравецького та ряду інших членів Житомирської ТВК мала бути порушена кримінальна справа. Звісно, матеріали допитів вищезазначених членів ТВК могли б пролити світло у справі, яка за рівнем зухвалості кваліфікується не інакше як силове захоплення влади. Знову ж таки раніше розпочати слідство у цій справі було неможливо, бо не лише Павло Жебрівський, який відповідав від «Нашої України» у 2006-му році за місцеві вибори у Житомирі, тиснув на Апеляційний суд Житомирської області. До Житомира захищати інтереси своїх однопартійців прибула група народних депутатів України та вищих державних чиновників. Кажуть, що серед них були Давид Жванія, Юрій Луценко (міністр МВС) та Роман Зварич (міністр юстиції). І на це питання сьогодні також важливо почути вичерпну відповідь!

Повертаючись до висловленої на мою адресу поради «забути і пробачити» справи півторадесятилітньої давності, можу зауважити – ні, це забути неможливо. Адже весною 2006-го я втратив не лише перемогу на виборах, а потім ще десять років провів у судах, захищаючи справедливість. Тиск «помаранчевих» був тотальним, і тиснули не лише на мене, але й на моїх колег, яких затримували і змушували давати покази, які компрометували б моє ім’я. Адже ревізія КРУ, яка детально досліджувала фінансово-господарську діяльність житомирської мерії, не знайшла жодного приводу для мого переслідування. Але ж мене намагалися зламати у будь-який спосіб: під час судових справ у мій будинок кидали запалювальну суміш, моєму сину погрожували, а коли зрозуміли, що нічого не вийде, почали тиснути на його бізнес. Звинувачення проти мене все ж таки були сфабриковані, і мені довелося пройти і через затримання, і через утримання у камері слідчого ізолятора.

Спочатку були «гріхи», а вже потім – злочини!

Але хтось із читачів добре пам’ятає початок нашої розповіді, а тому обов’язково запитає, а до чого тут Пашинський? Відповідь не є складною, бо саме Сергій Пашинський у 2006-му році намагався зміцнити свої позиції серед соратників Юлії Тимошенко, а тому він з усіх сил прагнув утвердитись серед однопартійців на Житомирщині. «Бютівці» тоді вважалися найпершими союзниками «Нашої України», і головною умовою їх співпраці стала участь Пашинського у якості партнера Жебрівського у справі залагодження на свою користь усіх судових рішень у процесі фальсифікації місцевих виборів у Житомирі. Ну а першою партійно-політичною аферою у середовищі БЮТ за участі Сергія Пашинського і Павла Жебрівського став «договорнячок» навколо виборної посади голови Житомирської облради. Головним претендентом на цю посаду був член нашої команди і колишній секретар Житомирської міської ради Ігор Орлов. Навесні 2006-го року його обрали депутатом обласної ради, але головою ради йому стати не довелося. Внаслідок домовленостей Жебрівського і Пашинського, Житомирську облраду очолила колишня заступниця Жебрівського – Ірина Синявська. Щоправда, доволі швидко Ірина Максимівна знайшла собі більш потужніший «дах» у середовищі Партії регіонів. Ось так діяла відома система «любих друзів», яка дозволяла знищувати одних і возвеличувати інших. Олімп влади у Житомирі взяла у свої лабети команда Віри Шелудченко разом зі своїм найближчим оточенням: Гундичем, Зубком, Сухомлиним. Першим і найголовнішим заняттям «помаранчевої команди» був «розпил» міської власності, збагачення за будь-яку ціну і повна безпринципність. Тому не дивно, що досить швидко «пташенята» Віри Шелудченко перетворились на хижаків-мільйонерів. Якщо треба було, Шелудченко зі своїми підручними перебігала із «Нашої України» до «Єдиного центру». Потім її вихованці пішли далі: стали активістами Блоку Петра Порошенка, а сьогодні більшість із них у будь-який спосіб намагається пристосуватися і стати «своїми» у команді «Слуги народу». Хто б сумнівався! Але ж недарма у народі кажуть про клубок і про ниточку, яка завжди має кінець. Так і у нашій історії, де залишаються без відповіді дуже багато важливих запитань. Як десятилітньої давності, так і більш свіжого «розливу». І як не крути, а давати відповіді на них доведеться і Сергію Пашинському, і Павлу Жебрівському, і ще багатьом діячам та персонажам, які давно втратили не лише совість та честь, але й людську подобу!

Георгій Буравков, Житомирський міський голова у 2002-2006 роках 

 

Георгій Буравков | 07.08.2019 | Просмотров: 1201 | Пашинский, Жебривский, Буравков
Редакция "Журнала Житомира" может не разделять точку зрения автора статьи
и ответственности за содержание материала не несет.
Обратите внимание:
загрузка...
Комментариев: 2
vano-san
1 Иван Смирнов (vano-san)   • 22:01:29, 07.08.2019
0

господину буравкову лучше бы покаяться за свои художества на посту мэра...
AlexIvanov
2 Alex Ivanov (AlexIvanov)   • 15:50:14, 22.08.2019
0

Гукндичу , Сухомлину, Зубку надо рыло начистить. Мы живём в стране: "прав тот у кого больше прав". Не в падло им помидорой запустить или яйцом или насрачниками погнать. Выбирайте любой вариант

Читайте также на эту тему:


НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ:

Другие новости сегодня: