Тюнінгована УРСР?

Під час робочого візиту до Німеччини «президента» України зустріли пікетом громадсько-активні українці, яким пощастило в той час також перебувати у цій країні. Вони тримали транспаранти з написом «назад в СРСР?» та гасла проти утисків свободи слова і інших громадянських свобод в Україні.

Акція правильна, я б і сам до неї долучився, якби мав таку нагоду. Та і напис такий можна побачити на різних протестних акціях українців. Однак у мене виникло одне єдине питання: «А чому назад?». Чи виходили ми з нього коли не будь взагалі? Чи можна вважати, що змінивши вивіски, ми змінили суть самої держави? Та і взагалі, чи можна вимагати від тих, кого змалечку вчили прислужувати, одразу стати господарями?..

Всі, хто претендував на роль господаря в радянських колоніальних «республіках» (тобто мали свої погляди і виявляли ініціативу), були ліквідовані фізично. Решту готували до ролі рабів головного і єдиного господаря – Сталіна. Однак Сталін помер, а раби залишились. Україна отримала свою «незалежність» випадково. Внаслідок розвалу Радянської імперії представниками нації рабів, які вислужили собі владу, однак не знали, що з нею робити. Нажаль, вони досі визначають політику найбільших республік колишнього союзу, і планомірно ведуть їх до краху…
Свідченням цього стало офіційне визнання Україною того, що вона є правонаступницею СРСР, а тому добровільно взяла на себе виплату частини державного боргу цієї імперії зла. Однак чомусь своєї частини майна (золотовалютних запасів, приміщень посольств, флоту тощо) так і не отримала. Більше того, добровільно віддала іншій (дійсній) правонаступниці – Росії – Чорноморський флот і ядерну зброю…

Тому сьогоднішня «Україна» є нічим іншим, як модернізованою УРСР, до якої причепили «тюнінг» у вигляді прапора, герба, гімну та Конституції. Однак суть її залишилась незмінною – колонія без будь-якого бачення свого майбутнього. І сьогоднішня «влада» просто повертає цю республіку у «природне» русло – під вплив нашого північного сусіда.

Як справжній успішний господар буде управляти своїм господарством? Він напевне почне з того, що спланує свої дії на кілька років наперед. Сприйматиме і перейматиме позитивний досвід сусідів. Сам експериментуватиме і вдосконалюватиме техніку, механізми, підвищуватиме кваліфікацію персоналу. Гнатиме в шию і каратиме бездарних робітників, ледацюг і крадіїв. Він примножуватиме свої статки не для того, аби купатись у розкошах і нічого не робити. Успіх його справи – це його самореалізація. Дорогі речі – виключно справа престижу для ділових партнерів. Комфорт – засіб підвищення продуктивності праці. Нічого зайвого. Він приходить всерйоз і надовго, тому все, що він робить, робиться якнайкраще. Він за все відповідає особисто.

Якщо ж господарство успадковує людина, яка звикла просто виконувати накази, то це завжди буває не на довго. Адже раби ніколи не примножують здобутків, а лише насолоджуються здобиччю, поки повністю її не з’їдять. І коли їсти вже нічого – продовжують своє злиденне існування.

Пострадянські республіки досі не «з’їли» виключно тому, що представники «нації рабів» натрапили на занадто великий запас «харчів». І от сьогодні ми пожинаємо плоди постколоніальної депресії суспільства. Адже олігархи (представники все тієї ж «нації») примножують свої статки не внаслідок підвищення продуктивності праці, енергозбереження та переоснащення виробництва, а внаслідок екстенсивного розвитку – поглинання менших підприємств та створення монополій.

Найбільше рабський світогляд змогли прищепити робітникам, селянам (особливо там, де голодомор найбільше їх торкнувся), військовим, партійній номенклатурі КПРС. Найменше – тим, хто мав хоч якусь самостійність та поле для маневру – інтелігенції, «червоним директорам», комсомольцям, чекістам, «ворам в законі» та головам колгоспів. Представники останнього переліку виявились найбільш успішними і зуміли захопити владу та присмоктатись до тіла республіки, щоб успішно на ній паразитувати. Ось так і виходить, що Рсією править чекіст, Білоруссю – голова колгоспу, а Україною - представники різних ОЗУ.

Невміння керувати згідно визначених правил та хронічна необхідність брехати призвели до того, що на сьогодні всі владні інституції Тюнінгованої УРСР втратили свою легітимність. Давайте розглянемо факти:

1. 1. в Україні не було створено легітимної більшості, адже діюча парламентська більшість утворена не депутатськими фракціями, а самими депутатами;
2. 2. «уряд» нелегітимний, оскільки призначений неконституційною більшістю голосів;
3. 3. «парламент» нелегітимний, оскільки, попри відсутність коаліційної більшості, не був розпущений та переобраний;
4. 4. судова система нелегітимна, оскільки діє відповідно до «закону», ухваленого «парламентом»;
5. 5. «президент» нелегітимний, оскільки не відновив конституційність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;
6. 6. органи місцевого самоврядування нелегітимні, оскільки діють понад термін своїх конституційних повноважень;
7. 7. Закони нелегітимні, оскільки ухвалені з порушенням Конституції , а саме пункту, який стосується особистого голосування депутата;
8. 8. блоґери незадоволені, що підписка цього угруповання видаляє повідомлення зі щоденників, але беруть якісь зобов'язання перед цією Службою безпеки узурпаторів, яка називає себе «Службою безпеки України»;
9. 9. підприємці скаржаться, що податки занадто високі, але продовжують сплачувати - чи ухилятись від сплати - групі рекетирів, які називають себе «Державною податковою адміністрацією»;
10. 10. правозахисники скаржаться, що «міністр» внутрішніх справ не збирає громадську раду послухати про порушення прав людини, пишуть «президенту» відкриті листи, але мовчать про те, що конституційної влади в країні нема;
11. 11. журналісти вимагають зупинити цензуру, але осіб з організованого доброчинного угруповання, яке зайняло урядові будівлі, вперто називають «президентом», «прем'єр-міністром», «міністрами» тощо;
    
12. 12. опозиція має намір взяти участь у виборах у відповідності з новим «законом», прийнятим цим «парламентом», але ніхто з депутатів і не подумав скласти мандат на знак протесту проти існування нелегітимного парламенту; 
13. 13. Чи не єдиним легітимним органом влади в Україні залишився Кримськотатарський Меджліс, існування якого вперто не помічає «Влада».

По суті, в Україні немає ані президента, ані міністрів, ані депутатів, ані законів. Є лише люди, які себе ними вважають, та люди, які в це вірять.
Ця ситуація є закономірною, адже вже у самій Конституції було закладено недієздатність та безвідповідальність всіх органів державної влади. Президент обирається на всенародному голосуванні, однак ні перед ким не звітується і не відповідає за свої справи. Депутати ВРУ не несуть відповідальності за ухвалені ними закони, а отже і не зацікавлені в тому, аби ці закони приносили користь державі. Суд формується Президентом і Верховною Радою, тобто тими, кого він, можливо, буде судити…

З одного боку це жахливо. Жити в державі без легітимної влади – значить перебувати у стані постійної нестабільності і хаосу. Нікому вірити і ні до кого звернутись за захистом. Захищатись власноруч – означає порушити «владну» монополію на правосуддя та правоохоронну діяльність, і опинитись під тиском усієї Системи.

З іншого ж – це добре, адже на сьогодні ми, українці, маємо всі необхідні юридичні, політичні і моральні підстави для того, аби створити справжню Українську Державу. Державу, яка визнає себе правонаступницею не колонії УРСР, а великої держави Київська Русь. Державу, яка стане не об’єктом міжнародної політики, а її суб’єктом, а отже сама визначатиме цю політику. Словом – державу нашої мрії.

У 91-му році однією з найбільших помилок державотворців, яка і призвела до нинішньої ситуації, стало бездумне оголошення громадянами новоствореної держави всіх, хто проживав на її території в момент проголошення незалежності. Це сталось добровільно-примусово. Адже не кожен хотів бути її громадянином. І не варто було їх до цього змушувати. Громадянство – це має бути почесно. Це звання необхідно заслужити. Скласти певні іспити, пройти випробувальний термін. Отримавши громадянство людина повинна здобути не лише більше прав, але і більше обов’язків. Громадянин повинен мати право голосу і обов’язок захищати свою країну.
Саме такій характеристиці відповідало українське козацтво. Козаками ставали ті, хто хотів бути вільним і був готовий свою волю боронити. Право і обов’язок на Січі перебували в гармонії. Цю гармонію необхідно відновити.

Нехай вони вважають себе владою. Ми ж знаємо, що це лише ілюзія. Вони існують окремо від нас. Ми маємо створити державу без них.