Украина 20 лет прожила по-разному

Офіційні підсумки розвитку України за останні 20 років ще будуть скрупульозно підводити всі, кому не лінь. Але найголовніший із них уже відомо - Україна на мапі світу є. Як незалежна держава і рівноправний член міжнародного співтовариства. І як своєрідний феномен-унікум в загальному світовому процесі утворення незалежних держав.

Причому вперше за свою історію на території, що претендує на таку назву, Україна існує так довго - 20 років.

Це не вдалось ні в XVII столітті, коли майбутня Україна, виникнувши з особистих чвар і образ шляхти, релігійних протиріч та утисків католиками і уніатами православних і соціально-економічної нерівності поляків та русинів (майбутніх українців) в єдиній Речі Посполитій, пішла з-під польської корони і під назвою «Малоросія» об'єдналася і була поглинена Російською імперією.

Через схильність до сепаратного зрадництва правлячої малоросійської (козацької) еліти та її тотальної нездатності запропонувати Україні самостійний шлях розвитку без чужого заступництва. Ні на початку XX століття, коли після формального розпаду Російської імперії південно-західна її частина отримала незалежність і навіть проголосила себе Українською Народною Республікою, але потім увійшла в СРСР під назвою «Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР» і в такій якості проіснувала майже 70 років.

За роки СРСР всі формальні ознаки держави - гімн, прапор, Конституція, інститути держуправління всіх трьох гілок влади, чітко окреслені і позначені межі - в України були. Вона навіть стала однією з засновниць ООН. Але ні про яку дійсно незалежну чи хоча б окрему політику УРСР в складі СРСР не могло бутиі мови.

Однак в СРСР Україна вперше підтвердила свою унікальність - за 70 років підлеглого становища вона весь час тільки приростала територіально. Формальні «колонізатори» з керівного центру в Московському Кремлі не тільки активно поповнювалися за рахунок керівних кадрів із України, але і в результаті воєн і територіальних перерозподілів у себе вдома і в Європі зібрали в одній союзній республіці практично всі так звані етнічні українські землі. І навіть «подарували» їй півострів Крим, населений в основному кримськими татарами і російськими, вихідцями з Росії. Може бути, це сталося через те, що один з керівників СРСР Йосип Сталін хотів бачити в Україні противагу Росії, а потім союзною державою взагалі довго керують двоєвихідців з України - Микита Хрущов і Леонід Брежнєв.

І свою незалежність в 1991 році Україна отримала в результаті, як би це точніше висловитись, «дрімаючої національної самосвідомості». Повною мірою вона «прокинулась» лише 1 грудня 1991 року, коли було оголошено всенародний референдум для підтвердження Акта про незалежність, проголошеного 24 серпня того ж року, і майже 92% громадян України проголосували «за». До цього формально незалежність проголосила правляча комуністична еліта, яка раптом усвідомила всіпереваги незалежного від Москви політичного і - це головне! - Економічного існування. З правом монопольного присвоєння колишньої загальнодержавної власності.

До цього моменту в УРСР спостерігався лише пасивний «національно-визвольний рух» невеличкої групки інтелігенції і політичних супротивників комуністичного режиму в особі дисидентів, скопом записаних в Україні в «українські буржуазні націоналісти» або в «антирадянщики». Ні про яке широке і масове прагнення мешканців Україну до незалежності говорити не доводилося і не доводиться зараз, коли розкриті раніше закриті архівні документи.

Унікальність здобуття незалежності Україною ще й у тому, що майже відразу після тріумфу 1 грудня 1991 соціологи майже до кінця ХХ століття не ризикували ставитизапитання «Зараз ви б проголосували в підтримку незалежності України?». Бо знали: відповідь буде негативною. Вона стала результатом жахливого за своїми масштабами зниження життєвого рівня переважної більшості громадян нової незалежної держави, яка піддалась небаченому внутрішньому розграбуванню і присвоєнню колись колективної власності. Небачений в історії України економічний спад, розвал економіки і сільського господарства, знищення цілих галузей народного господарства, розруха і зубожіння людей - ось загальний фон розвитку України в її перше незалежне десятиріччя. Відгомінйого дійшов та сильно відчутний і до 20-ї річниці.

І зараз відчувається ще одна особливість здобуття української незалежності - політики, котрі «призначили» себе вождями нової країни, домагалися її не під політичні гасла і чітку програму розвитку країни, а під «шкурні», бездуховні і аполітичні обіцянки ситого життя. Диктувалося це все тією ж спонтанністю здобуття незалежності в результаті розпаду єдиної держави, інспірованого в його центрі. Тобто у Москві. У Києві ж тільки «прихватизували» те, що раптово і несподівано звалилося в руки і на голови...

Наслідком цієї спонтанності здобуття незалежності є й те, що Україну й досі трясе політично зсередини. Вона зустрічає 20-ту річницю своєї незалежності з четвертим на рахунку президентом, але один з них - перший, Леонід Кравчук - в 1994 році йшов з посади достроково, щоб погасити руйнівну внутрішньополітичну кризу, яка загрожувала розвалом молодої країни. За цей же час в Україні чотирнадцятьма її урядами керували 12 осіб, двоє з яких - Віктор Янукович та Юлія Тимошенко - були прем'єр-міністрами по два рази. Ще 8 осіб за цей же час виконували обов'язки глави кабінету. Нинішній прем'єр Микола Азаров у колишні роки робив це двічі, а один в.о. прем'єра - Юхим Звягільський - був на цій посаді більше 8,5 місяців.

За 20 років незалежна Україна пережила незліченну кількість внутрішніх політичних криз, один раз - біля острова Коса Тузла - стояла на межі військового зіткнення з Росією і «перетравила» один державний напівпереворот, нав'язаний країні ззовні і спритно замаскований під внутрішню «помаранчеву революцію» шляхом маніпуляцій із внутрішнім же законодавством України. Це коли в 2004 році Верховний суд України фактично спровокував і легітимізував, а парламент призначив неконституційний «третій тур» президентських виборів, в результаті якого до влади прийшов «замовлений» ззовні, проплачений звідти ж і призначений для виконання чужих завдань президент Віктор Ющенко. Він був настільки чужорідним і ментально несприйнятним політиком, що в світі став найбільш провальним президентом країни, отримавши на повторних виборах рекордно низькукількість голосів - близько 5,5%.

Все це свідчить, з одного боку, про внутрішню політичну нестабільність як головного бича України за роки її незалежності. З іншого - про те, що ця нестабільність є результатом незмінності правлячої політичної еліти, частини якої лише змінюють партійне забарвлення, формально переходять з одного політичного табору в інший, але ніде не можуть запропонувати чіткий, підтримуваний народом і результативний курс розвитку. У керівній обоймі України одні й ті ж люди перебувають по 15-20 років, що може вважатися показником кадрової стабільності. Однак ці люди що у владі, що в опозиції ведуть себе однаково. І їх «опозиційність» викликана не альтернативним баченням курсу розвитку України, а особистим відстороненням від керівництва країною, галуззю, міністерством, регіоном і т. д.

Характерний і символічний штрих у цьому плані - перших двох президентів у Україна звали Леонідом, двох наступних - Вікторами, і всі вони в різний час працювали в одній команді, плавно перетікаючи один до одного у спадок. А «ворогами» їх робило лише прагнення до особистої влади і образи один на одного. І Україналише зараз за останні два роки проголосила курс на внутрішню політичну стабільність і досягла певних успіхів на цьому шляху, бачачи в політичній стабільності головну умову - необхідність реформ.

Реформи у всіх сферах життя теж проголошені і типу почали втілюватися лише на 20-му році незалежності, що, звичайно ж, пізно і дозволяє говорити про 19 років втрачених можливостей.

Однак поспішають і ті, хто вже зараховує Україну до failedstate - «безсилих», або «держав, що не відбулися», «держав-невдах», «держав у руїні», які, номінально залишаючись суверенними, не можуть далі підтримувати своє існування як життєздатні політичні та економічні одиниці. Як стверджує новомодне дослідження (M. Griffits, T. O'Callaghan. Internationalrelations: thekeyconcepts. Routledge, 2003, p. 105-107), ці failedstate стають некерованим і недостатньо легітимними в очах міжнародного співтовариства.

Про Україну так говорити рано. У всякому разі, поки що. Україна недостатньо і з труднощами, але контролює і своє внутрішнє життя, і свою зовнішню політику, залишаючись цілком незалежним гравцем. Тобто з 1991 року вона займає своє заслужене і вистраждане історією місце на карті світу.

До 20-річчя своєї незалежності вона більш-менш чітко визначила свій зовнішньополітичний курс - євроінтеграція, кінцевою метою якої є членство в Євросоюзі. За формальної позаблоковості, закріпленої в українському внутрішньому законодавстві про основи внутрішньої і зовнішньої політики. При цьому Україна є повноцінним або асціойованним членом або спостерігачем у всіх відомих і помітних міжнародних або міждержавних організаціях. Як старих (типу ООН, Рада Європи, ОБСЄ, СОТ чи ЮНЕСКО), так і нових (СНД, ГУАМ, ОЧЕС).

Величезним мінусом для становлення і зміцнення України є той факт, що вона й досі має невеликий, але не приємний для статусу прикордонний конфлікт з Молдовою і не має остаточно демаркуваних кордонів з Росією. Понесла Україна і територіальні втрати - частина чорноморського шельфу біля острова Зміїний, що було неможливим для УРСР у складі СРСР.

Підриває авторитет України, послаблюючи її положення на міжнародній арені, і те, що вона входить до числа тих країн, чиї керівники перебувають у в'язниці інших держав або перебувають під судом за скоєні злочини вдома. Екс-прем'єр-міністр України Павло Лазаренко проводить свої дні у в'язниці США, а ще один екс-прем'єр Юлія Тимошенко ризикує потрапити за грати вдома, в Україні.

Проте в глобальному сенсі Україна навіть обдарувала світ, мабуть, найважливішим для майбутнього всього людства прецедентом - володіючи третім за потужністю ядерним потенціалом військового призначення, вона в 2004 році добровільно і остаточно відмовилася від нього. А в 2010 році відмовилася від останніх кілограмів збагаченого урану, який можна було б при бажанні та вмінні використовувати у військових цілях. Важливість і людяність цього кроку не знижує навіть те, що Україна це робила в обмін на прискорене визнання своєї незалежності на початку 90-их років минулого століття і через технічну неможливість обслуговувати і утримувати ядерні боєголовки.

Противники одностороннього ядерного роззброєння України стверджують, що власний ядерний щит був би найбільш надійною гарантією незалежності, а вміння управлятися з ракетами прийшло б з часом. Але зроблено те, що зроблено, і градус ядерної небезпеки на планеті за ініціативою України став трішки нижчим. А так вчиняєлише впевнена у собі держава.

І, звичайно ж, дуже шкода, що на цьому світові ініціативи Україна припинила. І не стала лідером, наприклад, економічного розвитку. До масштабних економічних реформ Україна в черговий раз приступила в минулому році з перемогою четвертого президента Віктора Януковича, який своїм завданням поставив введення України до кінця свого президентства і до 2012 року в двадцятку найбільш економічно розвинених держав світу (G20) і в десятку країн з максимальною свободою ведення бізнесу та підприємництва. Для цього в Україні вже прийнято новий Податковий кодекс і антикорупційний закон.

Однак саме в економіці Україна сьогодні найближче до статусу failedstate. Вона - у боргах, як у шовках, і їхвиплата може поставити Україну на коліна, привести, врешті-решт, до дефолту. У 2010 році сукупний держборг України виріс на 36,4%, або в доларовому вираженні на $ 14,476 млрд. Роком раніше темпи зростання були куди більшими - 61,9%, ($ 15,214 млрд.). Повільно, але впевнено держборгпоглинає ВВП: його відношення на кінець 2010 року оцінювався в 39,6% ВВП, в 2011 році - в 44,2% ВВП. Витрати лише на обслуговування (відсотки) державного боргу в наступному році складуть 53 млрд. грн.

Унікальність же України в її економічному розвитку полягає не лише в тому, що без зовнішніх боргів на одних внутрішніх ресурсах вона довго не протягне. І не в тому, що вона не зможе розрахуватися із зовнішніми боргами без внутрішніх успішних реформ, а ніхто їй без політичних чи економічних реформ спуску не дасть – якраз так сильні країни поводять себе зі слабкими. Особливість України в тому, що її нинішній стан - це закономірне продовження всього попереднього - теж унікального за своєю дурістю і недалекоглядністю керівників - розвитку в умовах незалежності.

По-перше. Україна, маючималоне найпрекрасніші стартові умови в економіці при розпаді СРСР, примудрилася цей потенціал розтринькати через вкрай неефективне керівництво. В економіці України й досі йде негласна, але руйнівна війна між «вітчизняними виробниками», зацікавленими у розвитку власного виробництва та експорті його продукції за кордон, і «трейдерами, яким вигідна смерть всього вітчизняного і які зацікавлені виключно в імпорті, який заміщує «померле». Банки охоче обслуговують саме останніх - трейдерів-імпортерів: так швидший оборот капіталів.

По-друге, в Україні за роки незалежності так і не було знайдено (створено) клас ефективних власників, тому що неминуча й необхідна для пошуку власників у ринкових умовах приватизація перетворилася на «прихватизацію». Коли власниками заводів, газет пароплавів ставали колишні або колишні керівники («червоні директори») або партійно-кримінальні діячі (цеховики і напів-і чисті кримінальники), які отримали можливість за безцінь скупити колишню держвласність і безконтрольно розпоряджатися нею заради власної мошни. Це призвело до пограбування більшості і до збагачення незначної кількості населення країни.

По-третє, через те, що держава стала інструментом в руках великих власників («олігархів»), в Україні так і не з'явився так званий середній клас - дрібні і середні власники, які не лише стабілізують політичну систему в будь-якій країні світу, але і дають велику (або значну) частину ВВП у цих країнах. Крім того, ці люди, маючи власність і розуміючи її значимість, усвідомлюють свої економічні та політичні інтереси і здатні їх захищати, усвідомлено ж делегуючи у владу своїх представників. В Україні ж владу здійснюють або самі «олігархи», або скуплені ними політики найвищого рівня.

Все це призвело до дивних провалів у духовному розвитку України за 20 років. Вона як і раніше залишається розколотою політично, економічно, культурно, духовно, релігійно і навіть ментально. Навіть традиційних для країни православних церков в Україні три - канонічного Московського і самопроголошеного Київського Патріархатів, а також Українська Автокефальна. А є ж ще й «стикова» церква - Греко-Католицька і, власна Католицька, не кажучи вже про різні секти і малі християнські і нехристиянські конфесії, юдаїзм, іслам, буддизм.

Не подолано й досі історичну спадщину перебування різних частин сучасних українців у різних імперіях - Російській та Австро-Угорської чи пізніше в різних країнах - Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Румунії.

Практично більшість українців живе в умовах найжорстокішої недовіри до органів державної влади. Соціологічні дослідження різних часів за 20 років незалежності свідчать - від 50 до 90 і вище відсотків опитаної публіки не довіряють різним органам влади. У лідерах громадської довіри були церква, армія, мас-медіа, але в останні роки повільно, з різною швидкістю, але впевнено почали здавати позиції і вони.

Точно так само українці не задоволені і своїм життям, і тим, як розвивається їхня країна. Наприклад, за даними дослідження компанії «Research&Branding Group», про те, що вони в цілому не задоволені своїм життям, у червні 2011 року, за два місяці до 20-ї річниці проголошення незалежності рідної країни, сказали 60% опитаних. А в червні минулого року їх було всього 53%. У січні ж 2009-го цей показник досягав 73%. «В цілому поганим» економічне становище в Україні в червні поточного року назвали 67% опитаних. І лише 4% назвали його «в цілому хорошим».

Руйнується і міф про політичну стабільність, до якої так прагне нинішня влада. У тому ж червні 2011 року 54% респондентів, опитаних «ResearchandBrandingGroup», визначили політичну ситуацію як «в цілому нестабільну». І тільки 13% опитаних вважають її «в цілому стабільною».

У травні поточного року в порівнянні з травнем минулого року від 1 до 3% респондентів, які схвалюють їх діяльність, втратили президент, уряд і Верховна Рада. Але 1% симпатиків втратила і опозиція. Кількість тих же, хто їх роботу не схвалює, збільшилася за рік на 3-4%. І на 5% стало більше тих, хто не схвалює роботу опозиції.

І таких показників від різних соціологів ближче до ювілею стане ще більше. Але всі вони свідчать про одне: країна, народжена під питання-відповідь «Хто з'їв моє сало? - Москалі» для більшості її громадян не стала рідною домівкою в найбільш надійному місці - у душах. А якщо і стала, то не завдяки, а всупереч роботі керівників країни, її духовних і політичних вождів, котрі уявляють себе «великими».

Той, хто поверне Україну в душі українців усіх національностей, віросповідань, культур і традицій, той і стане справді Великим. Без жодних лапок і застережень. Такі, кажуть, трапляються в історії...