Вельмишановний друже Олеже!
Я, Іван Мозговий, доктор філософських наук, професор, цим повідомляю Вас про свій вихід з цього часу зі складу Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.
Очолюючи Сумську міську організацію ВО “Свобода”, я не раз особисто писав Вам у закритих листах про критичну ситуацію в Сумській обласній і міській організаціях партії, але, на жаль, з боку керівництва не було вжито належних заходів, тому маємо фактичний розвал цих організацій. Я 20 років боровся за українську ідею (і це всім відомо!) – разом зі “Свободою” і без неї, буду це продовжувати й далі, але я ніколи не буду ототожнювати Україну з окремими особистостями. Бо це тоталітаризм!
Причиною мого розриву з партією є не розчарування в ідеї, а обурення з приводу дій фактично вже народного депутата, голови Сумської обласної організації ВО “Свобода” Ігоря Мірошниченка. Чотирирічний досвід спілкування з ним остаточно переконав мене в тому, що ця людина далека від нашої справи, вона зацікавлена лише у розв’язанні власних питань, і досягає це шляхом підступної демагогії, маніпулювання свідомістю інших, нахабством і брехнею, бо просто хвора на “вождізм”!
Ми вас інформували про те, як він за ці роки самочинно, опираючись на мовчання керівництва, змінив і зганьбив 4-х партійних керівників на місцевому рівні. Без рішення комітетів виключалися члени ревізійної комісії, багато рядових членів партії. В хід ішли найрізноманітніші засоби – викрадення ключів від офісів, наклепи, хоча жодне, висунуте ним звинувачення, не підтверджувалося потім ні одним документом. Як правило, на партійця “навішувався” ярлик “зрадника” через те, що він … не поділяє лінію пана Мірошниченка! Статут же останнім взагалі ігнорується!
Як видно, Мірошниченко ставив понад усе завдання прорватися в депутати, і задля цього придушував опозицію тих, кого обурювали його волюнтаризм і свавілля. Обласна організація не розбудовувалася, діяльність Сумської міської організації фактично паралізована. “Свобода” опинилася в ізоляції, бо припинилася співпраця з іншими опозиційними силами. Успіх на виборах (а він вагомий в області!) був досягнутий завдяки діяльності окремих членів партії, оскільки Мірошниченко постійно жив у Києві і відвідував Суми раз на квартал, і то з метою вчинення чергової “чистки”.
Є питання щодо використання ним партійних коштів. І проблема не в тому, що Мірошниченко повсякчас купує все нові автомобілі чи розширює готельний бізнес. Це його власна справа. Проблема в тому, що ревізійна комісія ніколи не бачила документів про витрати коштів, які проходили через руки Мірошниченка. Але ж потім інші члени партії звинувачувалися у “зловживаннях”, до яких вони не мали жодного відношення.
На жаль, керівництво партії не підтримало нас. За моєю вимогою до нас приїжджав заступник голови партії Андрій Мохник. Мене не цікавить, кум він Мірошниченку (як це всі стверджують) чи ні, але А. Мохник зумів чудово виправдати Мірошниченка у всіх видимих порушеннях, грубому ігноруванні Статуту. Заради успіху партії я прощав Мірошниченку навіть інтриги щодо мене (чого взагалі я ніколи не дозволяв іншим!), бо хотів, аби в парламенті постала потужна націоналістична фракція.
Але ось вибори пройшли. Мірошниченко ніби то “на коні”. Здавалося б, можна заспокоїтись. Проте вже як депутат він приїжджає в Суми і влаштовує нове судилище, тепер уже над головою Роменської організації ВО “Свобода” Людмилою Смоленською! Маніпулюючи своїми клерками, яких організація не уповноважувала на подібні дії, він просто затравив партійну керівницю, робота якої завжди ставилася за приклад. В чому ж справа? Просто випливло питання витрати коштів! Смоленська провела вибори без жодної партійної копійки і це було підтверджено! Тому Мірошниченко поклявся “словом народного депутата”, що Смоленська – зрадниця, бо вона … співпрацювала з Партією регіонів! Правда, “співпраця” дивна, бо Л. Смоленська забезпечила перемогу на своєму окрузі кандидата від опозиції, забезпечила фантастичний результат партії в районі, до то ж, як депутат районної ради від “Свободи” має досить високий авторитет у місті. І все це – без коштів! А ось Ігор Мірошниченко гроші то отримав, проте про їх використання перед організацією не прозвітував! Натомість шляхом інсинуацій добився виключення Смоленської з партії.
Як з’ясувалося, висунуті ним звинувачення – суцільний обман. На мій запит не було надано жодного документа про “зраду” Смоленської. Щоправда, на конференції було заявлено, що її зрада полягає в тому, що вона … критикувала Мірошніченка, який протягом виборчої кампанії як голова обласної партійної організації жодного разу не відвідав Ромни!
Шановний друже Олеже! Після всього цього та іншого мені стає гидко від того, що лише чую прізвище Мірошниченка. Я не можу поважати непорядну людину, яка розвалює партію, шкодить інтересам України, безсоромно ганьбить поважних і шанованих людей, їде на їх спинах до Ради. Цю людину хвилює те, як використати партію і Україну задля власних інтересів. А треба б навпаки. Наша нація не переживе нового “ющенка”.
Враховуючи те, що Мірошниченко є впливовою особою в партії (ніхто не подумав, а в чому його заслуги?), є депутатом, членом Політради, стає зрозуміло, що я не можу нічого змінити в Сумських організаціях. Навіть якби був десять раз доктором наук. У “шарікових” свої цінності.
Отже, друже Олеже! Якщо Вам не байдуже майбутнє партії й України (а я думаю, що це так), з’ясуйте описану ситуацію особисто і хоча б припиніть “кураторство” Мірошниченка над Сумською партійною організацією. І ще є особисте прохання поновити в партії Людмилу Смоленську, для якої свавілля Мірошниченка стало особистою драмою. За себе нічого не прошу – доки серед партійних вождів буде постать Мірошниченка, я буду боротися за українську ідею іншим шляхом!
З повагою, Іван Мозговий,
доктор філософських наук,
професор, м. Суми

Першого грудня 2012 року у Житомирі до помешкання Олени Іванівни Степанюк навідались громадяни Юрій Загільський, Сергій Сахневич, Тетяна Сахневич, Петро Балковський і по звірячому побили жінку: повалили її на підлогу, били ногами, били руками, палицями, душили матрацом, знущаючись, підіймали за ноги, щоб зробити з її тілом пірует – сальто. Безпорадну жінку катував здоровенний бугай Петро Балковський, співмешканець Тетяни Сахневич, яка теж завзято лупила стареньку ногами, відбивши шматок м`яса на її нозі. Отримали побої також Чижова Галина Харитонівна та Степанюк Маргарита Василівна, які прибігли на допомогу, почувши несамовиті зойки катованої жертви. Якби не їх втручання, стареньку жінку, без сумніву, було б забито в смерть. Потім приїхали міліціонери, попили чай з катами і зникли до 18 грудня.

Олена Іванівна Степанюк потрапила до лікарні з чисельними синцями, відбитою ногою, струсом мозку і перенесла складну хірургічну операцію. Бандити дзвонили лікарям відділення хірургії і погрожували розправою, якщо ті негайно не випишуть постраждалу з лікарні.

17 грудня нетверезий Петро Балковський знову приходив, щоб добити стареньку, а не знайшовши її, потрощив майно сусідів.

З розповідей постраждалих та свідків вимальовується жахлива картина злочину. Довірена особа жертви Чижова Галина Харитонівна мужньо оприлюднила інформацію про те, що на її глибоке переконання, в шахрайствах по заволодінню житлом немічної жінки та інших громадян приймають активну участь наступні особи:

Юрій Миколайович Загільський (у минулому Зілінський), подружжя Сахневичів, кум — інженер з ДП «Житловик», колишній начальник «Житловика» Володимир Концедайло; арбітражний керуючий Ступак, директорка ДП «Житоловик» Хомчук, прокурори Сарапійчук, Мостихівський, Чумаченко, Люлько, Кондратюк та інші, чиновниці Житомирської мерії з питань приватизації житла Світлана Півоварова та Н.В. Воротнікова, начальник УСБУ в Житомирській області генерал Наумов, чиновники Житомирського Міжміського бюро технічної інвентаризації обласної ради …

— Ще змолоду, у далекі 60-ті радянські роки, Олена Іванівна Степанюк власними мозолястими руками розбудовувала місто Житомир. В 1964 році, під час будівництва обласного музично — драматичного театру ім. І. Кочерги , тяжку дівочу працю радянська влада винагородила кімнатою № 10 у гуртожитку по вулиці Черняхівського, 6.

У 2004 році власник гуртожитку, велике будівельне акціонерне товариство «Житомирінвест», рятуючись від кредиторів, оголосила про своє банкрутство. З тієї пори розпочався багаторічний процес ліквідації, або, точніше, дикого дерибану житлового фонду, який знаходився на балансі дочірнього підприємства «Житловик».

До сьогоднішнього дня продовжують успішно працювати приватизовані шматки — як дочірні підприємства, так і основна контора «Житомирінвесту». А от мешканцям колишніх гуртожитків пощастило менше. Напередодні прийняття законів, які дозволяли їм приватизувати свої кімнати, різні безсовісні ділки поклали оком на нерухомість і почали прокручувати шахрайські комбінації, учасниками яких стали не лише рядові злодюги — виконавці, а й чиновники Житомирської мерії, керівники відділу приватизації, БТІ (бюро технічної інвентаризації), прокурори, керівники УСБУ і міліції.

Квадратні метри, особливо у центрі міста, в будинках 6, 8, 10 по вулиці Черняхівського, що розташовані поруч з міською прокуратурою та Майданом Соборним, були ласим шматочком і давно привертали увагу жадібних до наживи пройдисвітів, у тому числі прокурорів. Тому не дивно, що житомиряни цей район прозвали «Прокурорською слобідкою».

Спритні ділки, використовуючи кумівські зв`язки з керівниками та розпорядниками майна ДП «Житловик», спочатку незаконно прописувались у вивільнених (найчастіше за підозрілих обставин) кімнатах гуртожитків. Потім швиденько приватизовували квартири і декілька разів здійснювали їх фіктивний перепродаж своїм спільникам, тому що третій покупець, згідно з українським законодавством, набуває статусу добросовісного власника, після чого відсудити у шахраїв вкрадене житло майже неможливо.

Починаючи з 2005 року у кімнати гуртожитків, у тому числі за адресою вул. Черняхівського, 6 прописався Юрій Миколайович Зілінський, який пізніше змінив своє прізвище на Загільський. Користуючись кумівською дружбою з інженером та керівниками ДП «Житловик», «прописант» спільно з дружиною заволодів кімнатами №№ 22, 27, 8, 9, 11 … Фіктивний перепродаж здійснювався за участі спільників Безрука, Сахневича.

Цікаво те, що ні пан Загільський, ні начальник відділу приватизації Житомирської міської ради Воротнікова Н.В, ні начальник управління житлового господарства Світлана Півоварова навіть не приховували, що є лише виконавцями замовлень прокурорів, про що відкрито заявили у присутності заступника житомирського мера Боровця та Чижової Галини Харитонівни, довіреної особи Олени Степанівни. На запитання Боровця про те, як вони могли дозволити приватизувати стороннім людям кімнату №10 разом з живою бабусею, ті відповіли, що їм подзвонив прокурор Сарапійчук і сказав, що йому терміново потрібне офісне приміщення площею 74 квадратних метрів!

Але ж між 9-ю та 11 кімнатами у номері 10 мешкала Олена Іванівна Степанчук! Вихід із ситуації знайшли швидко: Загільський – Зілінський розпочав у 8 і 9 кімнатах ремонт та запропонував бабусі тимчасово пожити у його кімнаті №11 – щоб гуркіт не заважав старенькій. Олена Іванівна повірила, погодилась і перебралась до сусідньої кімнати. Тим часом спритники підробили документи і приватизували відразу три кімнати площею 74 кв. метри за одним номером 11 та на одного власника – разом з бабусею! Потім швидко двічі перепродали вкрадену площу. Одного дня, коли бабуся повернулась із відвідин рідного села, то втрапити до своєї кімнати вже не змогла – двері були замуровані. Бандити продовжували дурити стареньку безпомічну жінку обіцянками переоформити на неї кімнату Загільського № 11, нібито перейменовану у десяту. В результаті бабуся залишилась взагалі без житла. І куди б не зверталась вона та її родичі, все було марним. Справа в тому, що захищати її інтереси в суді підрядилися… прокурори Мостихівський і Кондратюк. Ці діячі так завзято допомагали шахраям, що, захищаючи інтереси Олени Іванівни, легко програли всі суди на користь «бригади» Загільського.

В цій фантастичній аморальній історії налічується ще багато епізодів, після яких так і хочеться натовкти вгодовані пики перевертням у погонах та мантіях. Наприклад, прокурор Мостихівський на догоду шахраям особисто приймав участь у підробленні документів на квартиру, згодом переконуючи прокурора області Проценка, якого, мабуть, тримав за «лоха», що за новим сфальсифікованим планом одинадцята квартира насправді є десятою; прокурор Богунського району Сарапійчук, матюкаючись, мало не побив ногами жінок, які прийшли до нього скаржитись; начальник Богунського райвідділу міліції Марковський підписав брехливу відписку, в якій послався на позазавтрашній закон (це той єдиний міліціонер, що й досі залишається живим з угрупування колег, які в обласному УМВС катували одного відставного мента за відмову дати хабар у 20 тисяч доларів – всіх їх Господь вже прибрав); деякі обдурені шахраями власники кімнат у колишніх гуртожитках дуже вчасно помирають за підозрілих обставин; керівниця відділу приватизації житла Воротнікова спільно з легендарною «житловичкою» Півоваровою вчинили тяжкий непростимий злочин, приватизувавши бабусю разом з квадратними метрами на виконання телефонної вимоги прокурора Сарапійчука; начальник управління СБУ в Житомирській області генерал Наумов так оперативно «допоміг» бабусі, порадившись з колишнім начальником обласного УМВС генералом Просоловим, що вже через три дні після звернення до чекіста Олена Іванівна отримала чергову відписку зацікавлених осіб з обласної прокуратури. Дуже схоже на те, що цей дегенерал — чекіст має значний досвід у кришуванні квартирних шахраїв, про що вже розповідали інші жертви (див. «Квартирні шахраї СБУ» http://svoboda.zhitomir.ua/nash-ar....97.html ); Олену Іванівну Степанюк скривдив також заступник прокурора області Анатолій Чумаченко, до брехливих відписок якого ми вже давно звикли.

( http://youtu.be/m6TsXzvDJ0o ; http://youtu.be/MMGdKq-fCjc ; http://youtu.be/hnWd9Krday0 )

Майже ідентичні історії можуть розповісти ошукані мешканці будинків по вул. Довженко, 47 ( наприклад, родини Дейнека, Залевських), вулиць Максютова, 5 та Черняхівського, 8, 10 тощо.

Олена Іванівна має на руках законний ордер на свою квартиру, якого ще ніхто у законному порядку не скасовував. Просто шахраї не сподівались, що вона так довго житиме…
http://svoboda.zhitomir.ua/zhur_ras/prokurorska-slobidka.html