Комментарии пользователя Юрко на ЖЖ.инфо

А чи зміг би ти при СССР, який ти так нахваляєш, поїхати хоча б на декілька днів до Польщі, не говорячи про Канаду?

І. Я. Падеревський був прем'єром Польщі з січня по грудень 1919 року. До чого тут 1920 рік?

Зверніть увагу на першу шістку боржників - там, за логікою, мала би бути 100 % проплата. А виходить навпаки. Чому?

Я так зрозумів, Ви зі мною погодились? Але тоді виходить, що в себе Ви не визнаєте мультикультурності, а Україна має визнати? Ну а турок... Та, власне, він не турок - він вже німець.

На початку червня 1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала О. Грекова.
7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25.000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіязм населення, і коло 90.000 добровольців з'явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15.000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батерій артилерії під командою полк. Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які ввесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.
У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію Дельвіга»), та прийняти умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливосте продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину.»

Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі. Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східньої Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти большевиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східньої карпатської смуги землі: румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики.

Довідка. Ігнацій Падеревський. Згадує його діяння Наталія Полонська-Василенко. Історія України.
Том 2. Цитата:
«Західня Україна.
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західньо-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західня Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анектувати Галичину.
Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем'єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з большевиками і не відкидаючи інсинуацій щодо німецької участи.
Польська програма охоплювала не тільки Східню Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький повіти.

Довідка. Микола Сціборський (28.03.1898 – 30.08.1941)
Псевдоніми: Рокош, Органський, Житомирський.
Визначний діяч ОУН, теоретик українського націоналістичного руху. Народився у Житомирі в польській родині. На поч. Першої світової війни 1914-18 призваний до російської армії, капітан російської армії. У 1917 перейшов на службу до армії УНР. З 1920 – підполковник. В еміграції жив у Чехословаччині та Франції. У 1929 закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, де створив на поч. 1920 Легію українських націоналістів. З 1927 входив до Проводу українських націоналістів. У 1928 – 34 видавав у Празі ідеологічний орган ПУН – журнал “Розбудова нації”, співпрацював у націоналістичних виданнях – “Державна нація”, “Сурма”, “Українське слово”. У 1929 – делегат 1 Конгресу українських націоналістів у Відні, обраний першим заступником голови Проводу українських націоналістів. У 1930-х роках вийшло ряд праць Сціборського: “Робітництво і ОУН” (1932), “ОУН і селянство” (1933), “Націократія” (1935), “Національна політика більшовиків в Україні” (1938), “Земельне питання” (1939), “Україна в цифрах” (1940), “Сталінізм” (1940) та ін. Один із творців солідаризму. У вересні 1939, за дорученням А.Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала “тоталітарний, авторитарний, професійно-становий” устрій держави. Після розколу ОУН – на боці А.Мельника. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 у складі основної похідної групи вирушив у Київ. Загинув разом з О.Сеником у Житомирі внаслідок терористичного акту. Похований у Житомирі.

Житомирська «Свобода» пропонує надати цій вулиці ім’я Миколи Сціборського, видатного житомирянина, підполковника армії УНР, політичного діяча, ідеолога українського націоналізму, одного з фундаторів УВО, співзасновника ОУН. Ставши інвалідом з 50-десяти відсотковою втратою працездатності під час І-ї Світової війни, не склав руки, а перейшов до Української армії. В рідному Житомирі, де на той час перебувала Центральна Рада, отримав посаду при військовому міністрові, завдяки чому зміг ознайомитися з тодішнім урядом, членами Центральної Ради та з державною роботою. 1929 року закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах за фахом інженера-економіста. Саме тут він бажав навчатись – українською мовою. Як відомо, все життя Миколи Сціборського тісно переплетене з Житомиром: народився 28 березня 1898 в місті Житомир, хрестився в Свято - Успенській церкві, на яку веде ця вулиця, вчився в Першій житомирській гімназії (сучасний педагогічний університет), отримав посаду в українському уряді при військовому міністрові і знайшов свою загибель в Житомирі 30 серпня 1941 року. Загинув від кулі агента НКВД, підступно посланої навздогін. Загинув за неповних три тижні до своєї мети – проголошення в Києві незалежності. Будучи очільником однієї з похідних груп ОУН, хоч і не мав завдання та мав веління серця – на схід – Київ, Полтава, Харків… Не судилось. Похований на території Свято-Преображенського собору міста в спільній могилі з Омеляном Сеником. Невже він не достойний? Він не купував будинків, життя прожив в злиднях, але було воно віддане його головній мрії – Великій та Сильній Україні. Частинка його душі назавжди залишилась в Житомирі, спостерігаючи за нами…
Яку країну ми будуємо – власну державу чи колонію? Кого ми вшановуємо – героїв чи наших катів? Яку націю бажаємо виховати – господарів чи рабів? На всі ці питання мають дати відповідь своїми рішеннями можновладці. І якщо вони українці, то мають прийняти правильне рішення. Бо це рішення прийме весь український народ. Але вже без них.

Не я ділю, а сьогоднішня держава стверджує поділ на певні етнічні групи. В моєму розумінні Україна моноетнічна. Ну а наш канадський winni через декілька років заспіває іншої - він бо ж не знає реального стану речей в Україні. До речі, Франція та Англія визнали хибною політику мультикультурності.

Бачите, шановний, у Вас і трактування націоналізму згідно "Катехізису..."
Націоналізм нікуди не "рядітся". Націоналізм - це захист інтересів своєї нації на своїй, Богом даній землі. А те, що Вам сниться якесь "прєвосходство", ну що ж, хто про що мріє.

Я маю сумніви щодо влади в цій державі. Людина повинна самоідентифікувати себе з певною нацією.А про етнос у Вас правильно: саме цей термін слід використовувати при розподілі населення певної країни на етнічні групи.

на № 71. Правильно. І всім цим має займатись держава - вона ж бо українська?.. Держава має стати захисником (як це у всіх нормальних країнах) а не руйнатором нації.

І яким же буде наше суспільство? Цим аморфним "насєлєнієм"?

МНК

Хто Вам таке сказав? Ніколи не вірте статистиці - брехлива річ.
Інша справа - заполітизованість виконавчої влади. Виконавча влада повинна призначатись місцевою законодавчою (чи представницькою), а не провладною силою з Києва - вона не працюватиме на благо громади, а за вказівками партійних бонз. Тобто ситуативно має відповідати за стан речей на певній території політична сила, яка здобула тут більшість. Зараз же, будь-який ваш найкращий проект для громади не буде втілений з однієї причини - ви не з тієї партії і основне завдання центру, якому підконтрольні всі фінанси, показати вас як недолугого керівника з метою недопущення вибрання на наступних виборах. Це страшний атавізм союзу і вигідний він тільки тій політичній силі, яка має фактичну владу в країні. А що залишається робити тому голові сільради? Зачасту він і не бачить тих хабарів, бо вони осідають в області, районі.А йому кажуть, хочеш кошти на соціальні потреби, виділи земельки.

А французька, англійська. При чому тут ненависть?

Так і я про це ж. При нинішній системі формування бюджетів місцева влада є лишень преставницькою.

А я пишу про це постійно, один лист за іншим, в різні інстанції і буду мати відповідь.

А до чого тут Ющенко? Ющенко - не націоналіст і, тим паче, не ідеолог.
Добре, що Ви з'явились. Де обіцяна тєлєга на Київ з приводу Кавуна?
А щодо прізвищ? Наберіть у пошуковику Лев Ребет.

Дехто дійсно "не хотів", а деякі й не знали. Ці місцеві феодали-голови витворяють, що хочуть. Просто можуть, змовившись з секретарем та землевпорядником, внести рішення до протоколу тихенько, враховуючи рівень сільських депутатів, для яких, в основному, або все байдуже, або голова - великий авторитет. При такому формуванні місцевих бюджетів ці ради - маріонеткові утворення, які приймуть будь-яке рішення, скинуте зверху.

Запросите? Широка сфера діяльності.Ну, а схожі Ви на блазня.

Не я почав, не я... Гроші з пенсіонерок в тебе краще виходить збирати.

Згоден. Тому запрошую Вас до приватної розмови. Хоча сфера діяльності Ірини Фаріон, яку я дуже шаную, і , коли її в моїй присутності безпідставно принижують - не люблю, також дуже широка. Про що Ви навіть гадки не маєте.

Дорогенька <(для задротів які мінусують, ушльопки, пояснюйте за що.)>
А грубіянити, значить, допускається. Так і запишем.

Не треба мені підказок. Бачу, тобі ніяково, що трошки промахнулась з узбецькою. Нічого, буває...

Я тобі доведу протилежне.Спеціально знайду словник. Домовились?

Таке ж значення і в узбецькій, яка є однією з мов тюркської групи. Ніхто й не сумнівався, що ти найрозумніша...

Значення не міняє. Але чомусь людина виділяє, що я націоналіст. А якщо це просто громадянин, що не може бути? Чи в цім суспільстві це лайка? А мінуси? Я перерахував людей, праці яких опубліковані в "Антології..." і отримав мінуси. Чому? Не треба людям повідомляти, про що в тій книзі? Чи, може, хай не читають ті, кому не подобаються наші ідеологи. Мабуть, для них це "антісовєтчина". Мінусуйте.

Саме так. В нас в парламенті - не можна те назвати радою бо там не радяться - солідні дядьки гамселять один одного кріслами і від них пішов зразок поведінки.