|
Молодість проходила. Даремно було б смакувати її як п’янке вино, адже чим довше смакуєш келих, тим частіше думаєш про його скінченність. Боротьба стає основою молодості. І це так повелося давно. В нашій країні по іншому не може бути. Кожен герой тільки той, хто зумів гордо підняти похилену рабством голову…
Ми тепер українці. Ми незалежні, чи не так? А в чому виявляеться незалежність? Вона лише територіальна, але не моральна. Не вистачає здорового глузду усвідомлювати, що ми, онуки козаків, і тепер залежні. Сусіди наші, як і давно – вороги нашої самобутності. Якщо ти читаєш ці строки, не думай, що це тупий набір слів. Це просто емоції накопичені роками не дають змоги писати по іншому. Я сам застосовую російську мову. Бо народився в русифікованому місті. Я не задумувався про незалежність так глибоко, поки наш вчитель на уроці історії з біллю в очах розповів нам правду. І весь час від 5 до 11 класу я відкривав для себе сторінки минулого. І здавалося, що якби книги мали емоції, то сторінки історичних підручників стікали б кров’ю. Історія України пишеться кров’ю. В цьому її велич. Кров і Земля. Назавжди. Наша історія – історія, яка не може бути просто так забутою. Ми ніщо в порівнянні з тими, хто йшов під кулі і клав голови під шаблі. Ніщо, якщо кинемо окривавлену книгу на підлогу часів. І наш праобраз повинен бути вічним. Ні, в нас немає ляльок в мавзолеях. Незважаючи на те, скільки людей ці ляльки вбили. В нас немає кого звинувачувати в тому, що вони підіграли есесівцям. В нас немає міст, які хоча й гарні, але побудовані на кістках. Немає. Я зараз б’ю тебе по щоках, прокинься, зніми з себе будьонівку, у нас є свій праобраз. Праобраз видатного гетьмана, матері – героїні, письменника – мученика, і нехай навіть старої хатини на краю села. Нехай навіть чорнобильської квітки. Нехай навіть сотні тисяч очей – ліхтарів на майдані. І, прокинувшись, на стіні ти побачиш прапор, під яким в знак очищення – хліб та кобзар. Праобраз!
Сообщение отредактировал Vanyok - Чт, 13.03.2008, 10:33:17 | 
Украина, Житомир
