А ще – цей пам’ятник нагадуватиме безпам’ятним українцям угорську окупацію краю в березні 1939-го. І це, незважаючи на експертизи науковців і протести громадськості України, зокрема в “Літературній Україні” (7 лютого), “Львівській газеті” (22-24 лютого), закарпатській “Трибуні” (4 березня).

Отже, напад Угорщини на суверенну Карпатську Україну 14 березня 1939 року призвів до того, що через декілька днів увесь край окупували гортистські війська. А 20 боїв, які дали карпатські січовики зайдам, призвели до того, що українців у полон не брали, їх вважали бандитами та запроторювали до концтаборів (Крива, Ворюлопош).

Як стверджує професор Ужгородського національного університету Василь Худанич, частину полонених січовиків-галичан за домовленістю з Варшавою передали Польщі. 17 березня 1939 року полонених із Бичкова (яких видали угорцям румуни), Тячева та Криви угорські жандарми і гонведи привели 7-8 колонами по 70-80 осіб на Верецький перевал. На новому кордоні Угорщини з Польщею угорські конвоїри передали колони полонених січовиків польській прикордонній службі. Польські прикордонники зібрали полонених у казармах, а наступного ранку знову поділили їх на колони, які відконвоювали ліворуч і праворуч від перевалу лінією кордону, приблизно півтора-два кілометри та розстріляли над закарпатськими селами Нова Ростока і Верб’яж і між Петросовцею, Жупанами й Лазами. Про це згадував Івана Гетроці, згодом мешканець Мукачева (1939 року він був директором Верб’язької школи). Жахливі чутки про розстріл полонених змусили сільського священика Дмитра Ревицького звернутися до влади в Нижніх Воротах по дозвіл поховати тіла розстріляних. Відтак створили комісію, до складу якої, крім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький і старости сіл Верб’яж і Нова Ростока. Комісія вийшла на місце злочину. Тіла розстріляних січовиків поховали на Верецькому перевалі, за кілька метрів від лінії тодішнього кордону. На братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Як свідчив очевидець Федір Голянич, інші групи січовиків за мовчазної згоди угорської влади розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу глибокої долини. Невдовзі староста села Нова Ростока Юрій Голянич організував людей для поховання стрільців. Окремі подробиці про розстріл над Новою Ростокою згодом розповів Іван Джуґля, який жив на околиці села. Він стверджував, що там убили 230 січовиків. Пізніше І. Джуґля з батьком знайшли ще два непоховані тіла січовиків біля прикордонного каменя, на півдорозі між Грибовою долиною й урочищем Підбуком, метрів на п’ятдесят нижче від прикордонної дороги, що пролягає Глухівським хребтом і веде на Верецький перевал. Могилу цих похованих січовиків довгі роки могла показати Ганна Кробинець, 1925 року народження. Свідками поховань був також Василь Галузинець, 1921 р. народження, уродженець с. Верб’яж, який після Другої світової війни проживав у смт Волівці, пенсіонер.

Отже, розстріляних було від 500 до 600 осіб. Нагадаємо також, що за шість років (1939-1944) угорської окупації кинули в тюрми та концтабори 184 тисячі закарпатських українців і представників інших національностей, із них 115 тисяч замучено або спалено.

Інформація про закарпатську трагедію вже з’явилась у газеті “За вільну Україну” 2 лютого 1991 року й у збірнику статей “Карпатська Січ” (Ужгород, 1997) зі спогадами січовиків, яким удалося врятуватися під час конвоювання. Про події весни 1939 року та її суспільний відголос писав також уже згаданий професор Василь Худанич у статті до “Календаря українців Угорщини на 2002 рік”.

Й останнє. Видається, що нинішній час не сприяє обговоренню проблеми україно-угорського протистояння 1939 року. Значно корисніше було б, якби угорські господарі навчали українців Закарпаття секретів овочівництва, будівництва термальних басейнів. Але чи вигідно це політикам?

Народи-сусіди повинні дружити. Нам разом за ними йти в європейський дім.

Микола Литвин, доктор історичних наук, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України