Добавлено (11/06/2008, 18:20:52)
---------------------------------------------
украине тоже чото отломилось тогда. тоже медаль и танци до упаду.

З Міністерства закордонних справ Росії надійшов потік "фе" з приводу того, що українці вирішують, хто у них в історії герой, і хто ні.

У коментарі Департаменту інформації й преси МЗС Росії засуджено намір України відсвяткувати 350-ту річницю перемоги українського війська під проводом гетьмана Івана Виговського над московським військом у Конотопській битві.
[...]
Згідно з заявою департаменту російського МЗС, в Україні "піднімаються на щит імена й діяння, яких в інших умовах можна було б і посоромитися. Кривава битва через чергове зрадництво чергового гетьмана – з їхнього числа”.

Таке трактуванням історії традиційно не дружить ані з фактами, ані з мінімальною логікою.

Якщо перемога під Конотопом була не розгромом, то звідки ж тоді взявся загальновідомий в російській історіографії факт підготовки евакуації царя з Москви після Конотопської битви?

І що означає в інтерпретації російського МЗС "відчутні втрати, але аж ніяк не розгром?"

Як відомо, під час облоги Конотопу московські війська втратили 10 тисяч військ і ще 30 тисяч під час самої битви. Це учетверо більше, ніж втрати шведи у Полтавській битві. Невже й там не було розгрому?
[...]
Та й сам Іван Виговський боровся проти Польщі так само, як і проти Москви, за що й був страчений поляками. Чим не героїзм, з точки зору України? Якщо ж героями можуть бути лише ті, хто сам є росіянином, або зраджує свій народ заради інтересів Росії, тоді в інтерпретації російського МЗС усе гаразд.

Між тим, говорити, що український гетьман міг когось зрадити – дурний тон. Український гетьман не винен нічого жодній іншій країні. Тож про зраду не може йти мова.

Він відповідає лише перед своєю країною і своїм народом. А інакше можна дійти до того, що й Дмитро Донський – зрадник Золотої Орди, або Андрій Боголюбський – зрадник Київської Русі.
[...]
Але справжнім апофеозом стала заява вже російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який зробив заяву щодо відзначення 1020-ліття Хрещення Русі, на святкування якого президент Ющенко запросив у Київ патріарха Олексія Другого.

"У Російської православної церкви існує серйозна заклопотаність у зв'язку з тим, що на ці ж торжества запрошений і Константинопольський патріарх... Територія України – це канонічна територія РПЦ".

Хоча, насправді, більше логіки в тому, що Росія є канонічною територією Київського патріархату, адже навіть російський МЗС потребуватиме значних зусиль, щоб довести, що християнство прийшло в Росію з Києва, а не навпаки.
[...]
На всі ескапади російського МЗС можна було б і не реагувати – якби вони поширювалися, приміром, російською школою. Зрештою, це їхня внутрішня справа: вигадувати казки і вирити їм.

Однак, російське зовнішньополітчине відомство невідомо з якої радості безпардонно присвоїло собі право вказувати Україні, як їй ставитися до самої себе.

Колись візантійський імператор спробував вказати князеві Святославу, що тому корисно і що ні, але був піднятий київським князем на глум. Схоже, це єдино правильне ставлення до такого нахабства.

Олександр Палій, історик, політолог, провідний експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України, для УП

Что касается Киевского Патриархата, то он в не находится в евхаристическом общении ни с одной из поместных православных Церквей мира. Приверженцы УПЦ КП возводят её историю к Киевской Митрополии, находившейся в юрисдикции Константинопольской Церкви[2], отрицая законность её перехода под юрисдикцию Московского Патриарха в 1686 г.

Так что проблема есть. Решения пока не видно. Но учитывая, что в свое время РПЦ и РПЦЗ через 80 лет все же объединились, то думаю, что и остальные части православных церквей ждет объедитнение.

Я вот например вобше пионером не стал. Не здал экзамен , а потом просто плюнул на эту партию. И почемуто нет у меня ненависти к ним.

Это пройдет - в период бардака так часто бывает.

Что касатеся УПЦ КП, то это примерно такая же как и с Конотопсокй битвой, где локальная победа преподноситься как Стратегическая!
Не стоит забывать под кем был Выговский, сколько казаков в общем составе войска его было (не более 10%), кому он обязан разгрому родственника известного Пожарского, а так же и главное, какие ПОСЛЕДСТВИЯ для "победивших" и "проигравших" сыграла эта битва.
И для Выговского - спустя 5 лет.
И для Гуляницкого так же спустя некоторое время.

Но самое интересное, что некие доворещенные историки договорились до потерь в 360 тыс. человек.
По ходу замечу, что под Сталинградом было "всего" 250 тыс. )

Учите матчасть господа журналисты, хотя бы между гонорарами и грандами!

Ты хотел аналитики - давай!
Только постарайся без домыслов - только факты!
Кстати, народный инструмент не трожь своими тонкими и нежными пальчиками!

Что-то Вы уважаемый проспали или родились поздно. Москва до 1991-го была украинской и украинцев в Москве, в пропорциональном отношении, в разы больше, чем русских в Житомире.
Вот и пеняйте на своих нац.лидеров, что они в 1991-м попросту Москву сдали!

Джерело: http://pravda.com.ua/news/2008/6/17/77625.htm

Отже, сталося. Під час урочистостей, присвячений 225-літтю Севастополя, у місті, попри заборону міського Господарського суду і протидію з боку міськдержадміністрації, вранці 15 червня відкрили пам'ятник "засновниці міста" – російській імператриці Єкатерині ІІ.

Відкрили, як то кажуть, із помпою – виступали голова міськради Валерій Саратов, народний депутат України Вадим Колесніченко, заступник голови Верховної Ради Сергій Цеков, якийсь козачий генерал – депутат Держдуми РФ, зібралося чимало люду.
[...]
Воно й зрозуміло: доба Катерини Великої – це доба тотального закріпачення селянства, коли статус кріпака де-факто вже не відрізнявся від статусу раба.

У тодішніх "курантах", як звалися в Росії газети, можна було прочитати численні оголошення щодо продажу кріпосних душ, чи сім'ями, а чи вроздріб. Знущання власників із своїх селян, аж до вбивств, були нормою – так само, як і хабарництво численних фаворитів "матінки-государині" та розкрадання казенного майна.
[...]
Щодо завоювання – це майже правда (насправді не Єкатерина, сидячи у Петербурзі завойовувала ці землі, а солдати й генерали імперії, у тому числі й чимало українських козаків на чолі зі своїми полковниками). А стосовно заснування міст та принесення цивілізації – так це відверта брехня
[...]
Ну, як могла Єкатерина ІІ "заснувати" Одесу, коли це місто під різними іменами (Хачибей-Коцюбеєве-Качибей-Хаджибей) існувало з початку XV століття, входячи до складу різних держав, нарешті, 1789 року було взяте військом Російської імперії (за участю чорноморських козаків), 1793 року перебудоване і 1795 року вкотре вже перейменоване – цього разу на Одесу?
[...]
В чому причина? В тому, що тоді доведеться віддавати належне "чужинцям" – родоначальнику династії Ґіреїв хану Хаджі-Ґірею та литовському магнату Коцубу Якушинському, а не "іконній росіянці" Софії Фредериці Ангальт-Цербській?

Чи в тяжкому садомазохізмі, який 1933 року спонукав до створення у Німеччині організації "Євреї-фронтовики за Адольфа Гітлера", а 2007 року подвигнув мера Одеси Едуарда Гурвіца поставити монумент авторці "смуги осілості" й цілого ряду антисемітських актів
[...]
Севастопольська історія теж має присмак цирку. Якщо його засновниця – Єкатерина ІІ, то якого дідька зараз відзначається 225-ліття міста, адже її рескрипт про заснування міста виданий 1784 року? А якщо дата застування міста – 14 червня 1783 року, то й шануйте його реального засновника (точніше, перезасновника, але про це далі) – адмірала Томаса (або ж, за русифікованим варіантом, Фому Фомича) Маккензі (Мекензі).
[...]
Браві російські вояки висаджували у повітря древні споруди, щоб мати будівельний матеріал. Тому нині ті будинки, які збереглися у місті з періоду перед Кримською війною, стоять на херсонеському камінні або цілком побудовані з нього. Іншими словами, з Херсонесу будували Ахтіар.
[...]
Ба більше: за інформацією з компетентних джерел, пан Саратов удався до прямого обману віце-прем'єра Івана Васюника, який був присутній на урочистостях з нагоди химеричного 225-ліття міста, пообіцявши, що пам'ятник Єкатерині вони відкривати не будуть – і негайно відкривши його одразу після від'їзду Васюника.
[...]
А на додачу маємо пряме залучення до конфлікту навколо пам'ятника політичних сил з іноземних держав та незаконних парамілітарних формувань (адже є інформація, що серед козаків, що охороняли й охороняють пам'ятник, наявні громадяни РФ).

Ясна річ, що ніхто – ані президент, ані прем'єр, ані місцева державна адміністрація – не наважаться діяти, так як належить: розігнати "козаків", демонтувати монумент, зрештою, заблокувати діяльність міської ради (хоча б на тій підставі, що десятки тисяч виборців Севастополя – це люди, які всупереч Конституції мають одразу два паспорти, український і російський).

[...]

Але, попри все, дещо таки змушує реготати, підкреслюючи безмежність ідіотизму ініціаторів всього цього рейваху, – це те, що пам'ятник Єкатерині ІІ у Севастополі встановлений на вулиці Леніна.

Сергій Грабовський,кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників