Історія – найточніша у світі наука, після математики. Саме так стверджував один з наших викладачів. І справді, саме історики мають подавати конкретні дати, факти, події не заангажовано, позбавлено від власної думки. Однак, нас всі навчали «по не многу – чему ни будь и как ни будь», тож і мій погляд на події в нашій державі може когось і не влаштує.
Отож, Помаранчева революція (далі – ПР) застала нас вже в магістратурі. Події, свідками і учасниками яких ми стали, з моєї точки зору назвати революцією - якось язик не повертається. Адже «революція» (від лат. revolutio — обертання, розвертання) — швидка зміна встановленого політичного, соціального чи економічного порядку суспільства здебільше насильницьким способом. А тут було щось інше.
Особисто для мене ПР розпочалася з того, що Юлік притаранив до кімнати надцять кілограмів агітаційної літератури і діловито заховав її під ліжко. Крім того, він одразу ж провів мітинг на секції і вручив її мешканцям, тобто нам, по помаранчевій стрічці або прапорець. Я ж, по блату, відірвав собі добротну помаранчеву косинку і вже від того відчував свою революційну вагомість (чи вагомість в революції?).
Вибори вже давно стали для студентів, як і для інших категорій населення, джерелом додаткового прибутку. Юлік, як казав Стел, ходив до палаток, як на роботу. Він прокидався коли ми ще спали і повертався хто зна о котрій. Його підривна діяльність не давала жодних шансів на перемогу опонентам помаранчевих – наявність кульок відповідного кольору та газет, чи не в кожній гуртожицькій кімнаті, дозволяли в цьому не сумніватися. До того ж, Юля регулярно збирав «вражеські газетьонки» з вахти і ... тягнув їх в нашу кімнату, а згодом відправляв у село як альтернативний вид палива. І головне – Юлік робив все це ЗА ІДЕЮ, тобто, БЕЗКОШТОВНО.
Головним постачальником інформації з Майдану стала радіохвиля «Ніко ФМ». Чергові випуски новин, хіт «Разом нас багато» у суміші з приколів від діда Гребублі та Кобєти Львівни, створювали якусь дивну ейфорію. Та й на вулицях Житомира витав дивний дух незрозуміло чого. Дерева, автівки, паркани, люди – всі заквітчані клаптиками кольору революції. Короче, працює психологія натовпу!
Студенти зробили Ющенка президентом. Однак, я схиляю голову перед тими, хто відстоював свою думку, не зважаючи на моральний тиск і колег, і друзів. Одиниці прихильників «біло-блакитних», які з’являлися з відзнаками свого табору в універі, піддавалися остракізму.
У нашій компанії монументальність поглядів проявив Вітос. Під час чергової полеміки він стійко і мужньо відбивав напади «помаранчевих». Дурня...Так, ми сварилися, але в душі кожен розумів, що політика не має впливати на дружбу... Але сварилися... Що зробиш – то була своєрідна данина моді.
В день повторного голосування, а точніше під вечір, я запропонував Стелу і Олесю піти до виборчої дільниці і хоча б таким чином увійти в історію тих подій. Ідея, як то кажуть, пішла на «ура!». Вже в холі гуртожитку зустріли нашого декана та заступника декана філфаку. Щиро розповівши про наші наміри, ми додали клопоту Вань Ваничу і розчулили Жінку Вогню. Але що вдієш? Вони мусили супроводжувати прогресивне крило двох (до нас приєдналися ще кілька філологинь), а по-суті одного факультету.
Грудневий мороз на вулиці зустрів нас практично так само як і спостерігачі та члени лічильної комісії нашої дільниці. Правда без перегару.
- Валітє от сюда, а то міліцію визвєм! Помаранчєвиє ублюдкі!
- Ми ж не заходимо в приміщення, прийшли просто так. Як і тисячі інших по Україні. Громадського спокою не порушуємо. Просто стоїмо тут.
- Какова х..я вам туд делать, дібіли?
Ну що ти тут скажеш? Подібні вислови ми пропускали крізь вуха, чого не скажеш про Жінку Вогню. Її це все просто шокувало. Покрутившись ще з пів годинки, педономів було відправлено на таксях додому. А нашу трійку понесло на майдан Рад (нині майдан Корольова). Бачили б ви наше здивування, коли ми там нікого не побачили. Так. Житомир мирно спав. Юнацький запал, інфа з радіо та сповненість надії на зміни зробили свою справу – фантазії затьмарили здоровий глузд.
Україна жила Майданом. В Житомирі був свій Майдан – майдан Рад. Тут постійно тусувалося до тисячі «помаранчевих». На порозі кінотеатру «Жовтень» розмістилась імпровізована сцена. Виступаючих важко було почути. Єдине що всі чули – «Ганьба!».
В універі склалась цікава ситуація. Ряд викладачів дозволили студентам страйкувати – не ходити на пари, проте наші історики дотримувались іншої позиції. На парах ми сиділи, але займалися чим душа бажала.
Юлік був членом виборчої дільниці і тут же вступив до студентсько-викладацького комітету (щось на зразок Комітету порятунку України), який носив ноти протесту ректору з якимись вимогами.
Вітос дотримувався своїх поглядів. А ми – Олесь, Стел і я періодично відвідували то мітинги, то заняття.
Чомусь запам’яталося проходження колоною від alma mater до майдану Рад. Перед цим, чоловік сто майбутніх філологів та істориків, які мали найбільш демократичне управління факультетами, закликами «Біофак виходь!» та «Ін’яз виходь!» обійшли два окремих корпуси універу. І вже потім, колоною чоловік під сімсот, рушили.
На вулиці гуляла легка хурделиця. З колони лунали заклики, хтось затягував «Разом нас багато», надривисто хрипів мегафон в руках якогось дядька, дзвеніли мобілки, розсипався дівочий сміх. А проїжджаючі поряд авто, розгонисто сигналили клаксонами, даючи зрозуміти, що вони підтримують нас. Натомість, зустрічні пенсіонери, та й поодинокі молоді люди, відверто обзивали дебілами та фашистами. Але їх було мало, а ця атмосфера дурманила голову і здавалося що саме ТИ зараз твориш історію.
Популярним стало їздити на Майдан в Київ. Ті, хто там побували, вважалися і почували себе живими героями. Да-да, Юлік теж там бував. Дехто навіть лишався на кілька днів і ночей – ночували в палатках (комусь ці палатки навіть залишились довічно).
Поступово ситуація в державі стабілізувалась. Революційний запал студентства теж затухав – давалася в знаки сесія. Тут треба віддати належне нашим викладачам, з боку яких ніхто репресій не застосовував. Як не дивно, а економіка України показала, що може стабільно працювати і в період таких подій – принаймні мені так здається. Про ПР нагадували поодинокі клаптики помаранчевих стрічок на деревах та жаба. Жаба, яка давила мене за те, що я не мав сучасної палатки...