Журнал Житомир инфо
Новости сегодня: Вторник, 23.10.2018    21:56:44
» » » 2018 » Сентябрь » 18
amberis ПРО ЧИТАННЯ. Макс Кідрук презентує роман «ДЕ НЕМАЄ БОГА». Житомир
Оценка: 3.0/5
Голосов: 2


ПРО ЧИТАННЯ. Макс Кідрук презентує роман «ДЕ НЕМАЄ БОГА». Житомир

18.09.2018, 15:04:00 673 3.0 0

Цієї осені Макс Кідрук розпочинає тур з книгою #ДеНемаєБога.
Житомир - одне з перших міст в турі #101містоДНБ.


Коли: 25 вересня, 19:00
Де: Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олега Ольжича 
(вул. Новий бульвар, 4)

Квитки тут: http://kasa.in.ua/tour/kidruk-dnb.

 


Про книгу:
Люди - соціальні істоти. Існування суспільства неможливе без співпраці, розуміння та дотримання справедливості. Та чи існує це все поза соціумом, коли людина опиняється на межі життя та смерті?

Доведена до відчаю українка з великою сумою грошей, яка ігнорує дзвінки від чоловіка. Росіянин-пілот, який намагається приборкати аерофобію після загибелі коханки в катастрофі рейсу MH17. Найвідоміший політик Баварії на пікові кар'єри, який ненавидить свою роботу. Гравець американської Національної футбольної ліги, життя якого розвалилося після одного невдалого розіграшу. Таємний папський кардинал, який прямує до країни, де офіційно не існує Католицької церкви... Незнайомці з різними долями. Єдине спільне для них - рейс 341, і він веде до найбільшого випробування у їхньому житті.

«Де немає Бога» - новий роман Кідрука - спроба збагнути, чи є всередині нас щось таке, що втримує від перетворення на звірів у місці, де не діє мораль, у місці, де немає Бога.

ЗАХОДИ В ЖИТОМИРСЬКІЙ ОБЛАСТІ:

Бердичів:
26 вересня, 13:00. Міська бібліотека на базі Молодіжний центр «М-Формація» (вул. Вінницька, 10).

Коростень:
28 жовтня, 15:30. Центральна бібліотека ЦБС (вул. Грушевського, 38).

Новоград-Волинський:
28 вересня, 17:00. Сесійна зала Будинку Рад (вул. Шевченка, 16).



ПОВНИЙ РОЗКЛАД ТУРУ:
http://www.stendal.com.ua
 

Де немає Бога. Уривок

МАКС КІДРУК·ВІВТОРОК, 28 СЕРПНЯ 2018 Р.
 

АЕРОПОРТ

10 травня 2017-го, Міжнародний аеропорт Дубай, ОАЕ

Рейс FZ 728 вилетів із Жулян із годинним запізненням, однак паніка стиснула крижаними пальцями нутрощі Анни Янголь значно пізніше, у повітрі над Іраном, коли жінка несподівано збагнула, що припустилася жахливої помилки й різниця в часі між Україною та Еміратами становить не одну, а дві години. Коли шасі білосніжного "Boeing 737" з оранжево-блакитним написом "flydubai" на фюзеляжі торкнулися бітумного покриття смуги 12L дубайського аеропорту, виснажене серце Анни гуркотало, немов барабан. Жінка лише раз, за мить до приземлення, зиркнула на телефон (08:37, тобто 10:37 за місцевим часом - до вильоту до Бангкока трохи більше як сорок хвилин), після чого швидко відвела очі, так ніби боялася, що надміру прискіпливий погляд пришвидшить плин часу. Півгодини тому, після оголошення про початок зниження перед посадкою, Анна поговорила зі стюардом - високим хлопчиною з темними очима та блискучим від гелю чорним волоссям - і дізналася, що всі рейси компанії "Altair Air" вирушають від крила С Термінала 3, а їхній літак прибуває до старого Термінала 2, що стоїть осторонь на півночі аеропорту. Що ще гірше - Анна не мала на руках посадкового талона на рейс до Бангкока. У березні їй виповнилося сорок сім, востаннє вона заходила до літака більше ніж двадцять років тому, а відтак не знала, що на рейс можна зареєструватися онлайн, о першій же ночі під час реєстрації в Жулянах щось не спрацювало, тож Анні видали талон лише на переліт до Дубая. Чорнявий стюард, коли це почув, подумав, що безмежно здивується, якщо пасажирка встигне на свій рейс, однак засмучувати її не став, натомість трафаретним голосом пояснив, що потому, як лайнер зупиниться, їй треба спуститися до трансферної стійки перед виходом до зали прильотів, а звідти добиратися до Термінала 3 шаттл-бусом.

Протягом хвилини після приземлення, доки літак, сповільнюючись, наближався до південно-східного кінця смуги 12L, Аннин страх залишався нечітким і безбарвним. Зате коли о 10:38 "Боїнг" повернув на руліжну доріжку й упродовж кількох секунд в ілюмінатори лівого борту можна було бачити все летовище, Анна тихо застогнала: будівлі на півночі та півдні аеропорту розділяло півтора кілометри вільного простору. Поміж змазаними тремтливим маревом і немовби вкопаними в землю терміналами витяглися дві широченні, адаптовані до гігантів "Airbus А380", злітні смуги. Тієї миті просякнута жахом підозра, якій Анна опиралася відтоді, як рейс FZ 728 злетів над Жулянами, вдерлася у свідомість і затопила холодним мороком решту думок: усе - вона не встигне. 

Стюарди відчинили двері о 10:46, Анна першою вискочила із салону. Кулею пролетіла телескопічний трап, у терміналі, не зупиняючись, відшукала очима вказівник «TERMINALS 1, 3» і помчала коридором у напрямі, куди вказувала стрілка. Серце металося, наче пташка в коробці. Багажу в неї не було, лише невелика, затиснута під пахвою сумка зі штучної шкіри, куди вчора по обіді, похапцем збираючись, жінка вкинула кілька футболок, пачку вологих серветок, зубну щітку та парасольку. Були ще зіпрілі від поту згортки, заховані під бюстгальтер, у труси та до кишень джинсів, але про них Анна Янголь воліла не думати. 

Перед ескалатором жінка наздогнала пасажирів іншого рейсу. Чорнобороді араби в білосніжних кандурах[1] і картатих куфіях[2], кілька високих білявих дівчат у спортивних куртках із написами «SVERIGE[3]», молодий чоловік у діловому костюмі з перекинутим через плече наплічником і велетенськими навушниками на голові (амбушюри повністю затуляли вуха), тендітна китаянка із трьома дітьми, один із яких - хлопчик трьох-чотирьох років - звивався на її руках і верещав так, неначе з нього рвалися назовні демони. Допомагаючи собі ліктями, Анна проштовхалася на перший поверх. Араби проводжали її розгніваними позирками, навздогін линув сердитий шепіт, але жінка не зважала й, низько опустивши голову, бігла далі. Анна розуміла, що їй не можна привертати до себе увагу - думки про запізнення на рейс до Бангкока наповнювали тіло зловісним мерехтінням, але ще гірше буде, якщо її затримає служба безпеки аеропорту, - втім, жінка не могла нічого із собою вдіяти: паніка батогами ляскала над вухами та гнала її вперед.

Згортки, муляючи, заважали бігти.

Під стелею на виході з ескалатора висів новий вказівник. Стрілка показувала ліворуч. Анна розвернулася, за півсотні метрів попереду розгледіла трансферну стійку та побігла ще швидше. На ходу жінка дістала смартфон і зиркнула на екран. 08:54.

За шість одинадцята за дубайським часом.

Двадцять шість хвилин до вильоту.

Аннина подорож розпочалася двадцять годин тому на старому автовокзалі Рівного, де вона сіла на маршрутку до Києва. О третій пополудні сонце ще висіло високо, тож, виходячи з квартири, Анна захопила сонцезахисні окуляри. Поки вона доїхала до Києва, сонце зайшло, і перед терміналом Анна підняла окуляри на маківку та цілковито забула про них. Там вони й залишалися - потонули в золотавому волоссі, - доки жінка реєструвалася на рейс, чекала на виліт, куняла в літаку. Похапцем покидаючи літак, на якому прилетіла з Києва, Анна так і не згадала про окуляри. За лічені кроки від трансферної стійки вони висковзнули з волосся та злетіли з голови. Анна схаменулася, лише коли окуляри, дзенькнувши, вдарилися об підлогу. Вона повернула голову й угледіла, як ліве скельце вискочило з оправи та покотилося в той бік, звідки вона прибігла. Тієї миті Анні здалося, що на неї витріщається весь термінал, однак зупинятися вона не стала.

Через секунду жінка застигла перед стійкою.

- Мені до Термінала 3, - випалила, сапаючи. - Якнайшвидше!

Із протилежного боку стояв молодий хлопець, такий самий чорнявий, як і стюард із літака. На стіні позад нього мляво зблискувала синя вивіска «TRANSFER DESK».

- Ваш пункт призначення?

- Пробачте? - Анна давно не розмовляла англійською, та й хлопчина навпроти говорив із жахливим арабським акцентом: йор дістінийшн.

- Куди ви прямуєте? - по складах промовив працівник аеропорту.

- А, так… Бангкок… до Бангкока! Ось. - Анна дістала із сумки роздрукований електронний квиток. - Рейс ALR 114.

Хлопець пробіг очима аркуш.

- Усе правильно, це в Терміналі 3, - по-арабськи тверді «р» та короткі «і».

Він повернув роздруківку. Анна вирячилася.

- А посадковий талон?

- У Терміналі 3 пройдіть до трансферної стійки J. Тут я не можу вас зареєструвати.

- Чому?

- Не можу. Ви повинні зареєструватися в Терміналі 3. - Хлопець показав на ряди пластикових крісел із хромованими бильцями за спиною Анни. - Сідайте. Автобус буде з хвилини на хвилину.

Жінка замотала головою.

- Ні, ні! Ви не розумієте, я не можу чекати, я спізнююся!

- Вам потрібно дочекатися автобуса, - відкарбував хлопець. Потім зм'якшився: - Якщо раніше приїде транспорт «Emirates» чи «Qantas», я попрошу, щоб вони вас підкинули. Зазвичай вони не відмовляють. - Він розвів руками: - Швидше ніяк. Пробачте.

Анна відійшла від стійки та роззирнулася. Вона опинилася посеред просторої зали з низькою стелею на першому поверсі аеропорту. Праворуч і трохи позаду розташовувалася трансферна стійка, ліворуч вишикувалися затерті пластикові крісла з вигнутими спинками. Де-не-де сиділи пасажири. Південна стіна зали була скляною. Анна крізь неї бачила літаки на стоянках перед терміналом. Довкола них метушилися працівники аеропорту в кислотно-жовтих зі срібними смугами жилетках. Трохи далі горбатий велетень «Boeing 747» із Юніон Джеком[4] на хвості повільно розвертався перед розгоном. На паралельній смузі набирав швидкість значно менший, схожий до того, на якому прибула Анна, літак у лівреї «Turkish Airlines». Рев двигунів хльоснув по вікнах за секунду до того, як лайнер задер носа та відірвав шасі від смуги.

- Автобус, - прошепотіла жінка, заламуючи пальці. - Де автобус? - Нічого навіть віддалено подібного на шаттл-бус, який прямує до Термінала 2, у полі зору не було.

Спершу Анна не сідала, та за хвилину, відчувши, як тремтять коліна, опустилася на найближчий до виходу стільчик. Жінка намагалася уникати погляду на затиснутий у спітнілій долоні телефон, однак куди б не повертала голову, очі ніби магнітом притягувало до екрана. 08:58… 08:59… 09:00.

Одинадцята година в Дубаї.

Невидимі хвилі паніки накочували одна за одною й розбивалися об щось тверде у грудях, примушуючи жінку раз по раз здригатися. Ще від часу приземлення в Анни дзвеніло у вухах, а тепер щоразу, коли чергова хвиля досягала піку, дзвін посилювався, помалу стаючи майже нестерпним.

Об 11:05, коли до вильоту рейсу ALR 114 залишалося чверть години, Анна почала тихо плакати. Вона більше не дивилася на телефон, безсило звісивши руки між колінами.

На сидіння ліворуч від жінки присів літній чоловік у ретельно відпрасованих твідових штанах і чорній сорочці. 

- У вас усе гаразд?

Анна підвела голову. Чоловікові на вигляд було за шістдесят, напевно, ближче до сімдесяти: худа шия, гостре підборіддя, відстовбурчені вуха. Хоча погляд насамперед чіплявся за очі - світло-сірі, обпалені сонцем, зі зморшкуватою, потрісканою і схожою на стару гуму шкірою під ними. Жінка перевела погляд на рудувате із просивинами, старанно зачесане набік волосся.

- Здається, це ваше. - Чоловік розмовляв англійською з легким акцентом. Голос - густий і впевнений. Він справляв враження людини, котра вміє говорити і звикла до того, що її слухають. Оскільки Анна не відповідала, розгублено втупившись у його лице, чоловік продовжив: - Це ж ви загубили, так?

Анна опустила погляд: незнайомець простягав їй сонцезахисні окуляри. Її окуляри. Ліве скельце було вставлене в оправу.

- Скельце пластикове. - Літній чоловік наче прочитав її думки. - Я втулив його назад.

Анна не ворушилася.

- Беріть. - Він стримано всміхнувся, вирішивши, що жінка не розуміє англійської.

Анна поклала долоню на груди, переконуючись, що пакунки на місці, після чого обережно - так ніби скельця могли попекти її пальці - взяла окуляри за дужки.

- Дякую вам, - сказала англійською.

- Чому ви плачете? - запитав чоловік.

Анна роздратовано змахнула зі щік сльози. Що йому до неї? Вона спізнюється на літак, на найважливіший літак у своєму житті, й нічиї вмовляння тут не допоможуть. За секунду знервованість обернулася злістю, Анна Янголь розтулила рота з наміром огризнутися, та не змогла відразу пригадати що-небудь уїдливе англійською, а за той час, поки копирсалася у пам'яті, нарешті зауважила на шиї чоловіка колоратку[5]. Чорну сорочку незнайомця увінчував комірець-стійка із жорсткою вставкою білого кольору. Злість миттєво спала, й Анна знітилася, збагнувши, що ледь не напосілася на священика.

Почервонівши, жінка відвернулася. Наступної миті її очі розширилися, а думки про священика вилетіли з голови: до прозорих розсувних дверей термінала підрулював автобус-гармошка з написом «Dubai Airports» на тонованих вікнах, а чорнявий працівник, який кілька хвилин тому спілкувався з нею за стійкою, прибирав натяжну стрічку, що перекривала шлях до виходу. Анна підхопилася. Якийсь час не рухалася, так немов боялася, що шаттл-бус розчиниться в повітрі, наче марево, а тоді метнулася до дверей.

Годинник на телефоні показував 09:07, однак дивитися на екран Анна більше не наважувалася.

[1] Кандура, або дишдаша - традиційний мусульманський одяг для чоловіків, що має вигляд довгого просторого плаття з білої тканини.
[2] Куфія - чоловіча хустка для голови, популярна в арабських країнах.
[3] Швеція (швед.).
[4] Юніон Джек (англ. Union Jack) - британський прапор.
[5] Колоратка - елемент одягу християнських священнослужителів західних церков, що має вигляд жорсткої білої вставки в комір сорочки або окремого білого комірця з маніжкою, який одягають під сутану.

 

 

Прикреплённые изображения:
amberis ПРО ЧИТАННЯ. Макс Кідрук презентує роман «ДЕ НЕМАЄ БОГА». Житомир amberis ПРО ЧИТАННЯ. Макс Кідрук презентує роман «ДЕ НЕМАЄ БОГА». Житомир
Администрация сайта zhzh.info может не разделять точку зрения авторов опубликованных материалов и ответственность за них не несет.
Комментариев: 0


Объявления:

Читайте ЖЖ.инфо