Журнал Житомир инфо

УКР | РУС        Сегодня: Суббота, 05.12.2020    04:56:13
Житомир » Мой блог » ВиК » 2013 » Май » 14
ВиК ВО “Свобода” не виправдала сподівань середньостатистичного виборця. Тобто моїх

ВиК


Оценка: 3.7/5 Голосов: 12

ВО “Свобода” не виправдала сподівань середньостатистичного виборця. Тобто моїх

14.05.2013, 17:10:29 1221 3.7 2

ЛюПка Вовк

Мені здається, що після цього блогу в мій бік дехто плювати почне. А хтось – взагалі не сприйме його за текст, вартий уваги. Але роздуми на дану тему мене мучать уже пів тижня і з кожним днем я все більше зміцнюю свою думку щодо того, що у ВО «Свобода» я розчарувалася.

Так є, що коли когось чи щось надто ідеалізуєш, а згодом бачиш, що цей ідеал не такий вже й досконалий і правильний, то розчаровуєшся вдвічі більше, ніж якби не ідеалізував. Але тут вже «серцю не накажеш» – люди вміють на когось покладати надії, або не оправдовувати чиїсь.

«Свободу» я полюбила практично одразу, відколи вона з’явилася. Не тому, що  бачила альтернативу в цій партії. Не тому, що мені подобалися красиві гасла. Не тому, що я щось тямила в політиці. Власне, в політику все своє свідоме життя намагаюся не вникати, бо вважаю її лише елементом великого шоу. Та й альтернативи не бачила, бо навіть не цікавилася на той час, які партії в Україні взагалі існують. А гасла… – із задоволенням і натхненням слухала та підтримувала, коли їх виголошували під час якихось студентських мітингів в 1997-2000 роках. Бо всі ці «кричалки» додавали азарту. Одразу ж пригадувався час пластових мандрівок, коли маршируючи в строю ми дружньо повторювали цілі куплети один за одним.

«Свободу» я полюбила за юнацьку мрію в те, що тепер, мабуть, таки все в Україні радикально зміниться. І за людей, які вступили в її лави. Адже не секрет, що першими членами цієї націоналістичної партії стали пластуни, тризубівці, сумівці, УНА-унсівці, та члени інших організацій, які були близькими по духу мені у ті 2000-ні. Їй-бо, в той час, якби я дійсно вважала політику жіночою справою, з мене вийшла б чудова та правильна свободівка. Я заряджалася неймовірною гордістю, перебуваючи у натовпі мітингуючих, які скандували «Слава Україні!», «Свободу не спинити». Я отримувала задоволення від різноманітних пластових квестів, біганини, «лисячих бігів», набивання «писків». Обличчям в багнюку і повзти пів лісу? – пффф, запросто, та ще й із задоволенням. У той час то було для мене романтично та навіть якось престижно – швидше за все то був вплив авторитетного пластового куреня «Вовча ліга», який так вмів гартувати нас «шмаркачів», що після 7 днів табору, «зелені» пластунята поверталися додому мужніми, сміливими та свідомими бандерівцями, націоналістами, патріотами, лідерами.

Перше усвідомлення того, що я сприймаю «Свободу» лише крізь призму знайомих та харизматичних особистостей прийшло у 2010-му, коли в Україні відбувалися вибори до парламенту, а в Тернополі – вибори міського голови.

Я тоді випадково потрапила в ряд обраних репортерів ВО «Свобода», завдання яких полягало в цілодобовій подачі репортажів з виборчих дільниць.  Отак пів дня, ми по одному-двоє бігали між школами/дитсадками/комунальними підприємствами/ЖЕКами/державними установами, в яких розташувалися дільниці, та спілкувалися там з головами, виборцями, спостерігаючи, як проходить процес виборів, та чи не порушується закон. З цього робили невеличкі репортажики, які складалися в один виборчий марафон. І от вже увечері, коли я прийшла на свою дільницю, аби проголосувати та зробити останній матеріал, одна із спостерігачок від комуністичної партії розказала мені, що свободівці не дають тут нормально працювати, ходять за спинами працівників дільниці і заглядають «попід руки», що надто багато собі дозволяють і чинять психологічний тиск на присутніх, загострюючи і без того напружену обстановку. Я так зрозуміла, що жіночка просто не мала кому пожалітися, бо ж нічого протизаконного дані спостерігачі-свободівці насправді не робили. Тому, по своїй доброті, я вирішила дати можливість жіночці виговоритися. Звичайно ж, подавати це під «перченим соусом» і висвітлювати «Свободу» в негативному світлі я і не збиралася, адже тоді добре знала, на кого працюю. Максимум, що могла би подати, то це те, що мені поступила скарга від комуністки, але при цьому інші спостерігачі не розділяли її думки – їм «нахабні» націоналісти не заважали.

Але я не встигла ні подумати про те, як же висвітлю дану ситуацію і чи висвітлю узагалі, ні навіть договорити з тітонькою. Бо в один момент до мене підскочили ті двоє, які так не подобалися комуністці і почали «грузити», мовляв я не маю права спілкуватися зі спостерігачкою, вимагали показати посвідчення. Я сміливо простягнула їм «ксиву», яку день тому мені видали їхні ж побратими і на якій чорним по білому був вказаний ЗМІ, для якого я готувала репортажі того дня, і який в ті роки був «під крилом» у ВО «Свобода». Я була впевнена, що чоловіки, побачивши логотип ЗМІ, зрозуміють, що я «своя» і скандалу із ситуації не робитимуть. Але ж ні. Попалися якісь не надто довірливі «козаки», здійняли бучу навколо мене, кричали, як на школярку. Як людині, котра не сприймає насильства та крику, мені не залишалося нічого іншого, як розплакатися і вискочити з дільниці, наче ошпарена. Репортаж звідти я так і не змогла зробити, бо сльози образи ще до ранку стояли в горлі. Але коли повернулася, аби проголосувати, то вже впевнено ставила «галочку» зовсім не навпроти тієї партії, яку ще кілька годин тому вважала ідеальною. Розбилася моя віра в те, що свободівцями стають лише розумні, порядні, віруючі та свідомі патріоти.

Тоді я вперше зрозуміла, що для цих людей нема поділу на статі, нема поняття дипломатія та толерантність. У них є лише крайнощі – або ти з ними, або проти, або ти протистоїш, або валиш геть.Вони мають «пунктик» – і йдуть вперед, «не взирая на лица», навіть не задумуючись, що цей «пунктик» без людських якостей і палаючого Божою любов’ю серця – нікчемний і холодний, як мертвий після величної ходи смолоскип…

А далі? Я тішилася за успіхи в кар’єрному зрості тих свободівців, в порядності яких не сумнівалася, бо знала їх тоді, коли ще й такої партії, як «Свобода» в Україні не існувало. А вже усілякі різкі випади та категоричність з боку інших окремих членів цього об’єднання сприймала, не як це сприймає «кінчений» філантроп – через рожеві окуляри, а цинічно – як доказ того, що не помилилася у 2010-му, проголосувавши за іншу політичну силу.

Та найбільше утвердили мою впевненість в тому, що щось таки не так, події останнього тижня.

9 травня мені здалося, що я повернулася в підлітковий період: коли кров кипіла адреналіном, коли і собі і усім намагалася щось довести, коли будь-яка російська пісня, навіть з надзвичайно красивою мелодією, здавалася жахливою, а будь-яке російське слово з будь-чиїх уст, навіть найкрасивішого в світі хлопця, викликало ненависть і відразу до цієї людини. 9 травня у Тернополі я побачила«зомбі», котрі реагують на червоне так,  наче вони на кориді. Побачила «спортсменів», які штучно розпалюють в собі спортивну агресію, так само штучно входячи в стан афекту. Побачила юнацький максималізм, театр, маски та гру. І, що для мене було найжахливішим – правила цієї гри, здається, влаштовували усіх: комуністів, правоохоронців, свободівців і нас – журналістів. Кожен отримав роботу для язика на тиждень вперед, смакуючи та обговорюючи, хто кому «роздав», хто поводився правильно, а хто – ні.

12 травня я відвідала концерт Ореста Лютого, якого раніше чула лише на фестивалі патріотичного духу «Бандерштат» у Луцьку. Передбачала, що в залі може бути чимало представників ВО «Свобода», адже творчість, яка висміює москалів та закликає бути українцями – то якраз їхня «парафія». Але не могла й уявити, що навіть тут, в момент відпочинку, у місцевих націоналістів миготітиме перед очима їхній сектантоподібний «пунктик». Дійшло до абсурду, я вважаю: коли один із свободівців підняв «на ноги» увесь зал глядачів під час виконання гімну УСС «Ой у лузі червона калина», то «доколупався» навіть до звукорежисера, який один на весь зал не піднявся з місця. І, можливо, я би й цю ситуацію пропустила крізь пальці, якби в момент, коли «звукач» таки піднявся, аби не провокувати конфлікт та сварку в залі, він не глянув мені прямо у вічі. Це був погляд лише на якусь третину секунди, але в ньому я помітила таку паніку і розгубленість, що ладна була зірватися «на рівні ноги» і ставати грудьми на захист людини, яка навіть близько не була ні комунякою, ні москалем, ні іншим "ворогом народу”.

Після концерту у гримерці на моє жартівливе запитання, чи дуже його налякали «наші хлопці», звукорежисер цілком серйозно відповів, що ким би не був той чоловік, яку б посаду не займав, та до якої би партії не належав, але людиною залишатися здалося б усюди і завжди.

Соромно стало перед музикантами, соромно стало за себе, що скромно опускаю голову, коли якийсь «діпутат» дозволяє собі з концерту робити «концерт».

Мабуть, якби я зараз була учасницею цієї політсили, то слідувала б тому самому «пунктику», який нагло застилає очі тоді, коли щось іде не по плану: коли поруч не ходять строєм зомбі у вишиванках і не співають патріотичних пісень, та коли хтось насмілиться взяти до рук якусь червону шмату і, виставивши себе посміховиськом для сучасних дітей, гордо нестиме її містом.

Я люблю окремих свободівців, поважаю, та радо допомагаю при потребі. Але я не люблю окремих свободівців і вважаю, що вони не в тій партії пригрілися.

Я люблю «Свободу», бо вона мала шанси стати надією нації. Я не люблю «Свободу», бо вона не виправдала сподівань своїх виборців – таких, як я – середньостатистичних.

ЛюПка Вовк

http://poglyad.te.ua/blogs/vo-svoboda-ne-vypravdala-spodivan-serednostatystychnoho-vybortsya.-tobto-mojih/

Администрация сайта zhzh.info может не разделять точку зрения авторов опубликованных материалов и ответственность за них не несет.
Комментариев: 2
Hoakina
1 Марина (Hoakina)   • 05:50:32, 15.05.2013 [Материал]
+1

Главное, что ПР оправдала сподивання.
Pulp_Fiction
2 Винсент Вега (Pulp_Fiction)   • 06:59:29, 15.05.2013 [Материал]
+5

Я знал, что для Вас это главное! Ну помимо Сталина, естественно:)


Объявления:

Читайте ЖЖ.инфо