Журнал Житомир инфо

УКР | РУС        Сегодня: Пятница, 28 Января 2022    15:01:32
Живой Журнал » Статьи » Пресс-релизы, Житомир, Украина » Украина молода

Знайомтеся: Євген Концевич

Незламний українець Євген Концевич.Вічний воїн життя
 
Письменник Євген Концевич 56 років прикутий до ліжка. Його оптимізму не зламали ні хвороба, ні зневіра, ні агенти КДБ

Знайомтеся: Євген Концевич. Той, хто живе за себе і «того хлопця».

Понад півстоліття щоденної боротьби. За життя. За Україну. За те, що ти на землi — людина. Багато це чи мало?

Він відомий Українi та свiту як письменник–дисидент, а ще — людина незламної волі. З 73 вiдпущенних йому Всевишнiм 56 років цей чоловік прикутий до лiжка.

Назавжди.


Голуби летять високо

Високо. Ще й як високо летять його голуби. I вiн летить разом із ними. Розкинув руки–крила, тiло легке, душа новонародженого. Вище, ще вище! Туди, де сонце зацiловує. Де небо пестить. Де болю немає. Та все це — iлюзiя. Лише голуби реальнi. Витанцьовують у небi, над старенькою хатою у Житомирi, осанну своєму господарю. А вiн... Лежить, прикутий до ліжка, вже давно й навiчно. Про те, як болить тiло, нiкому не каже. Навiть голубам. Щоб не тривожилися у польотi. Лежить й чекає повернення своїх крилатих. I ще прислухається: чи дверцi паркану не скрипнули. Може, хтось зайде?..

«Ви в небесну канцелярію, бува, не телефонували?» — хитра усмiшка блукає на мужнім обличчі. «Що, дощ замовляли?» — й собі пiджартовую. «Та нi. Переживаю, чи, часом, ангели звiти не передивляються. А то знову щось переплутають та ще рокiв на 200 папку життя Євгена Концевича в небесну шухляду заховають, аби пилом припадала. Тож 56 років тому вже напартачили: мав я померти, а вони не догледіли. Напевно, досьє загубили. Ось так я й завис мiж життям i смертю...», — разом з Євгеном Концевичем доходимо висновку: в той день, що для нього, смертного, перетворився на вiчне виживання, ангели, напевно, празднували.

Було у цього мужнього чоловiка й життя без голубiв. Промiняв їх на жiнку кохану. Не любила його омрiяна мрiя крилатих лiтунiв. Тепер знову є голуби. А жiнка кохана? Живе за стiнкою кiмнати. По той бiк батькiвської оселi. I в гостi не приходить, й до себе не зове. Не любить письменник цю тему. Сильнiше зболеного тiла болить його голубина душа...

Тетерів забрав мрію

...Євгену сімнадцять. Пiд два метри зросту, широкоплечий, сповнений молодечої сили й енергії. За синьооким парубком тужило не одне дiвоче серце. До випускного вечора залишився рiк. Єдине, що тоді відрізняло дев’ятикласника Концевича від ровесників, — «сiльська» мова. У Житомирi розмовляли росiйською, українська була не модна. Та хлопчина батькiвську мову не зраджував.

Липень 1952–го видався спекотним. Євген з друзями пiшов на рiчку Тетерiв. Це був останнiй день, коли Євген ступав по травi власними ногами. Пiрнув у воду, а виплисти не зумів. Його врятували друзі, винесли на берег.

Перемагаючи бiль у зламаному хребті, Євген поривався встати: «Лiкарю, завтра спортивнi змагання. Я маю бiгти». «Будеш бiгати, синку, будеш», — вiдвертав погляд до вiкна досвідченний хірург. Разом з усiма свiтилами медицини він був безсилим проти вироку долi цього хлопчини. I ось ще вчора молодий i сильний юнак не мiг пiдвестися з лiжка. «Коли б менi тодi сказали, що я ось так, нерухомо, лежатиму 56 років, я б закiнчив життя самогубством. А так кожного дня вірив: завтра пiднiмуся, завтра знову ходитиму...»

Що йому залишалося тодi? Маминi руки, погляд, терпiння i її тепла, така ясна усмiшка. Ще спомини про батька. Про те, як вночi, завiсивши рядном вікно, він пiдзаробляв на швейнiй машинцi. Був добрим кравцем. Та у 1947–му «приватних пiдприємців» радянська влада кидала у в’язницi. Аби не виділялися із сірої маси. Золотi руки батька й стали причиною обшуку у їхній хатi. Енкеведисти шукали компромат на «куркуля», котрий ледве зводив кiнцi з кiнцями.

У дитинствi Євген мріяв стати ветлікарем. Ходив з мамою колгоспних телят глядіти, і жаль брав малого, коли, ще пахнучи вітром та молоком, телятко помирало. Та доля постелила йому іншу дорогу. Стезю письменника. І все ж Концевич таки став лікарем. Для крилатих своїх улюбленцiв. Коли вони розбивалися об землю, коли їх забивали до смертi чужі голуби, брав до рук зраненого птаха i лiкував, як умiв. Хоча i зраненому птаху, i скрюченим паралічем пальцям — боліло. Дуже боліло.

Василь Хомичевський, однокласник, ніколи не забував дорогу до хати свого нерухомого друга. Батько Василька, перекладач античної лiтератури, зацiкавився допитливим i гострим розумом хлопця, який вперто не хотiв змиритися з долею. «Ти станеш письменником, синку, ти зможеш», — Борис Тен став першим учителем словесностi. У «Лiтературнiй газетi», журналах «Вiтчизна», «Днiпро», «Україна» з’являються першi оповідання Євгена Концевича. Юнак заочно навчається у пед­iнститутi. У 1964–му, пiсля виходу збiрки «Двi криницi», Євгена приймають до Спiлки письменникiв України...

Вишивана доля дисидентів

Лiжко–каталка, журнальний столик i книги, книги. Величезна бiблiотека — все життєве багатство Євгена Концевича. I ще — кiлькаметровий вишитий рушник. Такий рушник єдиний не лише в нашім краю, а й у світі: узори на полотні вишиті з... автографів. «Знаєте, до мене інколи телефонують з одним бажанням: дозволити поставити на цьому рушникові автограф. Люди вважають — тоді їм таланитиме», — посмiхається письменник. Серед людей, що розписалися на бiлому полотні, понад 30 лауреатів Шевченкiвської премiї, понад 30 — депутатiв Верховної Ради, три академiки, десятки наукових кандидатiв, поетiв, письменникiв, полiтикiв. Найцiкавiше, ставлячи свої пiдписи на Євгеновому рушнику, цi люди ще не були лауреатами, науковцями i полiтиками.

Беру ручку. Останнi літери зачiпляються за пiдпис англійською. З ким це мене пересікає доля? Пан Євген каже: то добрий знак. І ось, на бiлому полотнi свiжо темнiє i мiй пiдпис. Завтра чи пiслязавтра його вишиє чиясь рука. Бережно, як вишивала пiдписи Надiйки Свiтличної, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Бориса Тена, Iвана Дзюби, Людмили Дашкевич, Алли Горської, Михайлини Коцюбинської, Валерiя Шевчука...

На рушнику — понад тисячу iмен. Молода інтелігенція поклала на рушник не просто пiдпис — долю України. Вишиту в 60—70–х — тюрмами, степами та Сибіром.

Життя як подвиг

Пiсля того, як Спiлка письменникiв прийняла Концевича у свої ряди, з прикованого до лiжка письменника мiсцева влада намагалися зробити такого собi «Павку Корчагiна»: вчащали пiонери, з обкому партiї приходили. Багатьом було невтямки: чому на подвiр’ї Євгена, пiд старою грушею, де влiтку стояло лiжко письменника, гуртується багато людей. Житомиром поповзло: хата Євгена Концевича — явочна квартира iнакодумцiв. Тих, що вперто хочуть незалежної України.

Колишнiй сусiд Мельничук принiс Концевичу альбом. А через кiлька днiв Євген виявив у його обкладинці... пiдслуховуючий пристрiй. Будучи радiотехнiком–самоучкою, письменник витяг з пристрою найнеобхiднiшi транзистори, а решту викинув у смiтник. Та шістдесятники зрозумiли: «кадебісти» готують черговi арешти нацiоналiстiв. Концевича також не обминули. Обшук проводив сам начальник обласного КДБ Iван Юдiн. Агiтував письменника працювати на КДБ. Концевич вiдмовився. Ця iсторiя стала вiдома всьому світу — про неї розповiдали закордоннi радiостанцiї. Запроторити до в’язниці письменника не могли через нерухомість тіла. Тож топталися по душі. На черговому допитi майор КДБ Медвецький скаже Концевичу: «Хребет ти зламав не тоді, коли з кручі стрибав, а тодi, коли не послухав поради Юдiна. Працював би на нас і не бідував би ніколи».

Боліло часто. Та Євген зціплював зуби. Хапався за ручку і папір. Не букви — душу клав на білий аркуш. Ложки дерев’яні вистругував. Аби мама продала і ліки купила. Гордий був. Навіть друзям не признавався, як важко. Знову обшук. Нова хвиля арештiв. У Концевича вилучили 17 документiв самвидаву, рукописи, листи. Вишитий пiдписами дисидентів рушник мати заховала мiж пелюшками, якими перестеляла постiль свого сина. Гидливо дивлячись на нерухомого літератора, «кадебісти» кидали: «Якби той лежачий труп устав, все одно не ходив би. Вiн у нас сидiв би...»

«Люди часто жалiються, що не щасливi. Нарiкають на життя. А я кажу так: хочеш бути щасливим — то будь ним. Я ж житиму, як крук — 200 рокiв! Бо життя пречудове. Є сонце, голуби, музика, книги, гарнi жiнки. Є дощ i смiх. Є Україна. Ти живеш на своїй, а не на чужiй землi — що ще потрiбно?» — знову iскриться смiхом синiй погляд письменника.

«Вурли, вурли», — проводжають мене до воріт голуби. Завтра вони знову піднімуться в небо. Аби розвіяти вічну тугу свого господаря. Бо лише голуби знають, як йому болить. Та ще ворота, котрі скриплять рідко, стежка, що заростає споришем, й дерев’яні ложки, що припадають пилом на старім горищі. Мама жодну з них не продала.

 

ДОВІДКА

Євген Концевич народився 5 червня 1935 року в селі Млинище на Житомирщині. У 1947–му сім’я Концевичів переселилася до міста Житомира, де й нині мешкає письменник.

Автор книг «Дві криниці», «Йдучи вулицею», «Тутешня кава», «Мамо! Мамочко! Прокинься!!!», «Вона йшла усміхнена», циклу «Голубині пастелі»: «Голубиний батько», «Пташині торги», «Народження легенди», «Дивна пристрасть», «Голубко моя сиза» та інших. Лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка. Почесний громадянин Житомира. Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Президент України Віктор Ющенко нагородив письменника орденом «За мужність» III ступеня — за нескорений дух та творчу звитягу.

Автор: Украина молода http://www.umoloda.kiev.ua/number/1188/171/42260/
Житомир | 21 Июля 2010 | Просмотров: 13197 | Биографии, Концевич, литература, досье
Комментариев: 0

Читайте также на эту тему:


Обратите внимание:


Читайте ЖЖ.инфо