Журнал Житомир инфо

УКР | РУС        Сегодня: Суббота, 29 Января 2022    07:41:07
Живой Журнал » Статьи » Пресс-релизы, Житомир, Украина » Тарас Стрільчик

Венера на ім’я Галя: вражаюча театральна прем’єра у Житомирі

Критики люблять давати поради режисерам. І я не виняток. 18 червня 2013 року я сидів на прем’єрі вистави «Ода радості» (автор п’єси та режисер-постановник – Володимир Осляк) з блокнотом. І ретельно записував туди все, що різало вухо.

Ось капітан Червоної армії, з кривавою пов’язкою на очах (до війни був художником!), каже: «В 38-м году у меня была выставка в Питере…»

Можете уявити, щоб радянський капітан у ті часи називав Ленінград – Пітером? Я – ні.

Інший персонаж, Андрій (у виконанні Сергія Артеменка). За п’єсою це – веселий і дотепний базікало, «мореман» у тільняшці, родом з української глибинки. Але говорить він, ніби доцент кафедри мовознавства – вишукано і рафіновано. «Бальзам на душу» – каже Андрій в одній зі сцен. І це лексикон молодого штукатура?.. Або ось Адалат (Марина Іваненко), молода жінка у званні молодшого лейтенанта. Розповідаючи про довоєнне життя, вона з презирством згадує свого чоловіка, який «відкосив» від мобілізації: «Бронёй прикрылся…» Насправді «броня» – це те, чим прикривають танк. А для громадян призовного віку існувала «бронь». Відтак освічена студентка з Казахстану мала б сказати: «Бронью прикрылся…»

Є в п’єсі і один дуже сумнівний сюжетний поворот. Адалат прибуває із спеціальним завданням: вивезти у радянський тил врятовані картини видатних художників, серед яких – знаменита «Венера» Джорджоне (яку Андрій простодушно називає «Галею»). Але Капітан наказує Адалат… залишитися з картинами (і з Андрієм) у прифронтовій зоні, а сам евакуюється. Це виглядає як пронизливий гуманізм – мовляв, порятунок офіцера-художника, якому загрожує сліпота, важливіший за порятунок шедеврів Джорджоне і Шагала. Але чи міг існувати такий гуманізм у сталінському СРСР, та ще й під час війни? За такі вибрики – зрив важливого державного завдання, грубе невиконання наказу «зверху» – Капітана віддали б під трибунал і розстріляли. Та дуже швидко я сховав блокнот. Мене вже не цікавили дрібні неоковирності – я був цілковито захоплений історією, яку режисер розповів точно, жорстко і невблаганно. Звичайно, мені, як людині іншого покоління, деякі моменти здалися трохи штучними. Наприклад, екзальтовані монологи Адалат і Андрія, щедро пересипані літературно-мистецькими цитатами. Але я не можу сказати театральному режисерові: «Ось тут у вас, на мою думку, занадто багато театральщини…» Я все ж таки критик, а не божевільний.

Зауважив декілька моментів.
1. Актор і режисер українського театру Петро Авраменко (Капітан) говорить по-російськи із жахливим акцентом. Ментально і артикуляційно він категорично не схожий на росіянина.

2. Актор Сергій Рогов (Йоркен) схожий на росіянина. Проте блискуче зіграв німця, при цьому говорив по-німецьки краще за всіх інших «ворогів».

3. Актриса Марина Іваненко (Адалат) переконливо говорить російською. Але статна українка динарського типу візуально мало скидається на казашку.

Я не кажу, що це – якісь недоліки акторів або режисерські хиби. Я просто відзначаю це як реальність.

Про реалістичність вистави свідчить і такий факт. Коли Ганс прямо на сцені відкрив ножем банку «американської» тушонки – я гостро відчув її (український) аромат, сидячи у третьому ряді партеру…

Ще одна характерна деталь. Німці говорять у виставі німецькою. Без перекладу. Я чув за спиною глухе невдоволене бубоніння – мовляв, нічого не зрозуміло. Хтось, здається, навіть перекладав уголос… За цей хід, який примусив мене мобілізуватися, вслухатися у кожне слово і пригадувати німецьку (яку я ніколи не вчив!) – додаю режисерові ще один «плюс».

Вся дія п’єси відбувається у напівзруйнованій церкві. Не скажу, що цей прийом оригінальний – до нього неодноразово зверталися режисери і театру, і кіно (останній приклад – фільм Н. Міхалкова «Утомленные солнцем-2»). Але художник-постановник Валерій Кулавін створив на сцені справжній Всесвіт, а не «задник». Тут таки відзначаю гарні акторські роботи О. Шкарупи (Монах) та В. Рогутського (Хофман).

…Як правило, наступного дня після вистави глядач каже: «вчора я був у театрі!» Мій язик не повертається сказати таке. Я пам’ятаю, як аплодував без посмішки акторам, які теж не посміхалися. Пам’ятаю стан оціпеніння, в якому перебував добрі півгодини після вистави. Пам’ятаю мокрі очі Марини Іваненко, яка під час виходу до публіки не могла стримати емоцій… Я вчора був не в театрі. Я відвідав Храм.

P.S. 19 червня у Житомирському академічному українському музично-драматичному театрі ім. I. Кочерги другий прем’єрний показ «Оди радості». Андрія має грати О. Шерпельов, Капітана – Д. Зіневич, Монаха – А. Доманський, Дівчину-шофера – С. Ющенко, німців – М. Карпович, Я. Медведєв та М. Петрівський. Хто гратиме Адалат – знаю, але не скажу. Ідіть у Храм!

Тарас СТРІЛЬЧИК, PR-технолог, сценарист

Автор: Тарас Стрільчик
Житомир | 19 Июня 2013 | Просмотров: 2866
Комментариев: 0

Обратите внимание:


Читайте ЖЖ.инфо