Журнал Житомира
Новости сегодня: Среда, 17.01.2018    01:41:16
Журнал Житомира » Статьи » Авторская колонка » Станіслав Шумлянський

Житомирські враження. Вічне місто

Автор Станіслав Шумлянський

Станіслав Шумлянський

все статьи автора

Можливо, це тому, що зараз приїжджаю суюди надовше, а не лише на вихідні. А може тому, що осінь – блукання насамоті, жодної думки в голові й якась ледь відчутна меланхолія... А може – просто прийшов час. Я раптом зрозумів і відчув місто рідне місто. Здавалося б, банальне, властиве кожному почуття, проте з Житомиром не все так просто.

Не знаю чому, але мені рідко траплялися житомиряни, які зізнавалися, що люблять рідне місто. А коли такі траплялися – то в Києві або й далі, але майже ніколи – в самому Житомирі. Не знаю чому, але житомиряни, на відміну від киян, ужгородців і вінничан (про львів’ян взагалі мовчу) зі свого міста або хочуть втекти, або змирилися з тим, що втекти з нього не вдалося. Пишатися чимось у Житомирі (не кажучи вже, щоб розповідати з гордістю про Житомир „гостям міста”) якось не заведено. Найпоширеніший опис – „нема чого дивитися” й винувата напівпосмішка...

Це виразне відчуття нелюбові дивувало мене ще з дитинства. Я ніколи не поділяв його, щоправда й любив не так саме місто, як місця, які знав із дитинства. А потім вже полюбив повертатися сюди з метушливого великого міста – до спокою, передбачуваності й коротких відстаней.

Проте порівнюючи Житомир з іншими містами, в яких побував, мене також не полишало відчуття ніяковості. Мабуть, це як знайомити друзів з коханою людиною, яка для тебе найкрасивіша й бачити у їхніх поглядах не захоплення, а співчуття...

Ні палаців, ні старовинних брукованих вуличок, ні древніх будиночків – нічого цього в Житомирі немає.

Гірше того - у мене не було образу Житомира. Образ більшості міст, в яких я побував – хай навіть півдня – були, а міста, в якому народився й безвилазно прожив більше половини життя – не було..

...Відчуття Житомира прийшло раптово. Гуляючи з фотиком я випадково забрів на старовинне єврейське кладовище (про це дивовижне місце я ще якось розповім окремо). Побродивши між єврейських могли, я раптом зрозумів своє місто. Зрозумів, чому у ньому немає старовинних будинків. І чому ті поодинокі навіть не стародавні, а просто старі будиночки вкриваються яскравою фарбою, селікатною цеглою та металочерепицею, з кожним днем стираючи з вулиць міста ознаки старовини.

Моє місто – це Вічний Жид. Йому понад тисячу років, але в нього немає минулого.Воно постійно живе тут і зараз – теперішніми потребами й уявленнями про красу, а не спогадами й пам’яттю про минуле. Просто зараз це – металочерепиця й силікатна цегла. Раніше було те саме – просто матеріали були інші. Мабуть, це риса єврейського характеру – цінувати зручність і комфорт, і плювати на те, як це може виглядати ззовні. Отак і живе вже багато сотень років це вічно сучасне місто – з кожним поколінням будуючи нові будинки і стираючи ознаки віку з власних вулиць.

Так і оціннють його приїжджі – як невизначеного віку чоловічка, одягнутого в щось темне й невиразне – жодна деталь його зовнішності не привертає погляду.. Так сприймають його, з покоління в покоління, ось уже багато сотень років, його одягнені в щось невиразне й вічно стурбовані сьогоденням мешканці. І не знають ні ті, ні ті ні про його справжній вік, ні про те, скільки їх, таких, він перебачив до них і побачить після, ні про коштовності, що він ховає у кишенях свого сірого невиразного одягу. Але я тепер знаю.

Дуже хочеться побачити і, по можливості, сфотографувати оті ледь вловимі сліди його миунлого - доки він учергове їх не сховає.

Автор: Стас Шумлянський
Станіслав Шумлянський | 30.10.2007 | Просмотров: 7560 | Шумлянський, Житомир
Редакция "Журнала Житомира" может не разделять точку зрения автора статьи
и ответственности за содержание материала не несет.
Обратите внимание:
Комментариев: 0

Читайте также:


Новости сегодня:


Распродажи интернет-магазинов