«33 верби» - студенти вшанували пам’ять жертв голодомору 1932-33 років

26 листопада студенти та викладачі соціально-психологічного факультету (СПФ) та ННІ філології та журналістики ЖДУ імені Івана Франка вшанували пам’ять жертв голодомору хвилиною мовчання та запалили свічки – вогні вічної скорботи. В продовження акції - висадили 33 плакучі верби. Дерева зеленітимуть не тільки в Житомирі: біля університету, біля студентських гуртожитків, біля пам’ятника жертвам Голодомору, а й у містах та селах області. Вікторія Попенко висадить деревце на Тернопільщині, а Наталя Грозь – у Молдові.

Все починалося у 101-й аудиторії, де студенти наукового інституту філології та журналістики запалили свічки скорботи. Нікого не залишили байдужими розповіді, що свідчили про події 33-го року, які навіки закарбувалися у нашій пам`яті. Слова проникали до самого серця і неможливо було стримати сльози на очах. На завершення хвилиною мовчання присутні вшанували пам`ять жертв подій того голодного 33-го і помолилися за упокій душ жертв геноциду. 

Та це був лише початок. Ажде декан СПФ Олександр Музика запросив усіх бажаючих посадити плакучу вербу у рідному краї. Викладачі та студенти зацікавилися цією ідеєю і бажаючих взяти участь у такого роді акції було безліч.
Кожен, хто отримав із рук декана саджанець, розповів, де саме її посадить, пообіцяв дбати про це деревце. Першими вербу зобов`язалися посадити Володимир Федорович Шинкарук та Олександр Леонідович Музика біля «Ангела» - пам`ятника жертвам голодомору 1932-1933 років. Від сьогоднішнього дня не лише у Житомирі ми зможемо побачити плакучу вербу з невеликою бірочкою, прикріпленою стрічкою жовто-блакитного та Чорного кольорів, що символізує нашу скорботу. Студенти відвезуть ці деревця у свої рідні міста та села Житомирської, Вінницької та навіть Тернопільської областей. Там вони посадять їх біля шкіл, дитячих садків, у парках чи біля рідного дому. 

Для кожного із учасників цікавим буде зустрітися через багато років, відшукати посаджену плакучу вербу, пригадати сьогоднішній день, як саме все відбувалося.
Примітно, що й садженці викладачі та студенти виростили самі. Навесні висадили живці, а восени отримали вже невеличкі деревця. 

Варто подякувати всім організаторам та учасникам за те, що вони, не зважаючи на будь-які політичні спекуляції, відповідально та щиросердно поставились до цієї трагічної сторінки історії нашої країни. Адже ніколи не можна забувати, що наше майбутнє завжди залежить від минулого.

Дмитро Сінченко, sinchenko.org.ua