Журнал Житомира
Новости сегодня: Среда, 16.08.2017    18:12:40
Журнал Житомира » Статьи » Украина, Пресс-релизы, Житомир

Віталій Мельничук: Житомир став радянським 1920 року


ВІТАЛІЙ МЕЛЬНИЧУК

Мер міста Житомира в 1990-1992 рр., Народний депутат України першого скликання обраний житомирянами

Присвячую Житомиру і всім житомирянам Дух Житомира: історія і сучасність





Глава IV. Тоталітаризм радянського періоду (1920–1990 роки)


Остаточно Житомир став радянським 12 червня 1920 року, коли війська червоної армії зайняли місто, і був таким до 1990 року, точніше — до 14 червня 1990 року, коли над міською радою замайорів синьо-жовтий український національний прапор.

Про цей непростий для міста і городян час, коли вони були під владою одного із найжорстокіших у світі тоталітарних режимів, з боку апологетів радянського ладу та його активних «будівничих» написано і сказано немало. Та в опорі комуністичному тоталітаризмові Житомир з його вільнолюбивими традиціями, і тоді залишався одним із перших. Професійний революціонер Сергій Бабич, який за «антирадянську діяльність та український націоналізм» відсидів в радянських тюрмах і таборах понад 27 років і повернувся в Житомир лише в 1990 році, письменник Анатолій Шевчук, громадський діяч Василь Овсієнко, етнограф Михайло Якубівський, вчитель Дмитро Мазур, письменник Методій Волинець, академік Ніна Вірченко і багато інших... то імена знаних у світі житомирських дисидентів, які за мужність мислити і щось робити по-іншому, жорстоко каралися радянським режимом у тюрмах і таборах Сибіру та Мордовії.

І саме в Житомирі, і теж на весь світ (радіо «Свобода»), прогримів скандальний провал кегебістської таємної акції із влаштування стаціонарного прослуховування дисидентів. Це скоїлося в помешканні житомирського письменника Євгена Концевича, де в 60–80-ті роки минулого століття збирались і бували тепер вже відомі на світ і В’ячеслав Чорновіл, і Євген Сверстюк, і Світличні — Іван, Надійка й Леоніда, і Любомир Пиріг, і Алла Горська, і брати Горині, й Іван Дзюба та багато-багато інших українських дисидентів. Ні залякуванням, ні вмовлянням кегебістам тоді не вдалося свою військову таємницю приховати від суспільства, тим більше дратувало їх, що про неї дізналися «за бугром»!..

Проте, очевидно, нема чого й дивуватися, що такий визначальний конфуз, такий бездарний збій найстрашнішої і наймогутнішої репресивної машини світу трапився саме в нашому, міцному духом своїм вільним Житомирі...

Це лиш окремі епізоди активної боротьби земляків. Сподіваюсь, що глибоке, правдиве дослідження радянського періоду Житомира ще попереду, включно із правдою не тільки «про успіхи у будівництві світлого майбутнього міста» (так, нові заводи і фабрики будувались, місто росло, і про це теж треба говорити), але й про жорстоке нищення більшовиками і комуністами історичної пам’яті житомирян разом із кращими синами й дочками міста всіх національностей, безжалісне знищення історичного центру Житомира, тотальну брехню і фальсифікацію історичного минулого міста.

Особливий період в житті міста — час другої світової війни, коли першим серед міст України в ніч на 22 червня 1941 року Житомир зазнав бомбування фашистської авіації, а потім чотири рази переходив із рук радянської армії до рук німецької армії і навпаки, а в лісах недалеко від міста діяли загони Української повстанської армії.

* * *

Врешті, із встановленням радянського режиму були жорстоко знищені залишки міського самоврядування, в місті насаджувався шовінізм, здійснювалися ретельно сплановані антиукраїнські, антиєврейські та антипольські провокації, спрямовані на те, щоб посварити між собою три найбільші національні громади міста. Почався 70-річний період панування адміністративно-командної системи, встановився тоталітарний режим у суспільно-політичному та економічному житті міста Житомира, що мало великі негативні наслідки для нашого багатонаціонального, толерантного, волелюбного міста.

Глава V. Свободу не спинити!


«Житомирська весна» 1989 року

Однак, коли доля дала найменший історичний шанс, то «несподівано» для місцевих і центральних можновладців та «широкої радянської громадськості», яка може ніколи й не чула про Житомир, він став одним із перших міст колишнього СРСР, де розгорнулася гостра боротьба городян проти всевладдя партійної номенклатури КПСС, за свободу і людську гідність.

«Житомирська весна 1989 року» — передвиборчі баталії зимою-весною того року — унікальний період в історії Житомира, пов’язаний з першими і єдиними в радянській історії «горбачовськими» виборами на альтернативній основі, коли житомиряни «прокинулись» і виступили на захист своїх людських прав, своєї людської гідності, своєї історичної пам’яті і, всупереч жорстокому компартійному тиску, тотальній брехні й залякуванню підтримали не нав’язаних КПСС, а «свого» кандидата до Верховної Ради СРСР — місцеву журналістку, корінну житомирянку Аллу Ярошинську.

Неймовірно бурхливі, але й водночас по-житомирськи толерантні, багатотитисячні мітинги на стадіонах і площах міста, про які на весь світ говорили найбільші іноземні радіостанції, щоденні багатолюдні зустрічі на підприємствах і в установах, дискусії житомирян всюди й кругом про події у місті та навколо нього, і, нарешті, вперше в радянський час — демократичні вибори, в яких взяло участь практично все доросле населення Житомира, і які закінчились переконливою перемогою демократичних сил міста, коли за народного кандидата проголосувало 90,4% виборців...

І це був найвищий рівень народної підтримки серед усіх, більш ніж 1500 депутатів з усіх виборчих округів величезної території колишнього СРСР. До речі, другим після житомирянки Алли Ярошинської за рівнем підтримки (84%) був Борис Єльцин — майбутній голова Верховної Ради Росії, а потім — перший Президент Росії.

Місто і городяни, всупереч тотальній брехні, жорстокому і брутальному тиску офіційних Київської та Житомирської влад, переживали велике духовне і національно-демократичне піднесення, якого Житомир не знав довгих 70 років, від часу торжеств і мітингу 17 листопада 1917 року на Кафедральній площі міста на підтримку незалежності України та уряду Української Народної Республіки.

Як наслідок народного підйому 1989 року, на початок 1990 року в Житомирі вже не існувало жорсткої суспільно-політичної та ідеологічної монополії КПСС. Поряд з нею діяла потужна, підтримувана громадянами, неформальна (тобто незареєстрована, бо закон СРСР ще не дозволяв цього) регіональна організація «Громадянський фронт», яку очолював житомирський журналіст Яків Зайко, організація Народного руху України, очолювана Святославом Васильчуком, невелика за чисельністю, але напрочуд згуртована і тим сильна, організація Української Гельсінської Спілки (УГС), очолювана Васильом Овсієнком та Валерієм Колосівським, а також цілий ряд незареєстрованих, однак досить активних громадських організацій національно-демократичного спрямування.

Вибори 1990 року

У березні 1990 року в Українській РСР, тоді ще складовій СРСР, відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради та до місцевих рад.

У результаті виборів від міста Житомира до Верховної Ради у жорсткому протистоянні з компартійними кандидатами перемогли співголови «Громадянського фронту» Яків Якович Зайко, Віталій Григорович Мельничук, Олександр Анатолійович Сугоняко.

Одночасно на виборах до обласної ради практично у всіх територіальних округах міста Житомира перемогу отримали представники національно-демократичних сил: Святослав Васильчук, Геннадій Швидюк, Олександр Петрівний, Поліна Тарасюк, Анатолій Любченко, Юрій Рєзнік, В’ячеслав Дехтієвський, Олександр Ольштинський, Яків Зайко, Михайло Сидоржевський, Віктор Горностай (однак абсолютна більшість в обласній раді, як і раніше, була в комуністів за рахунок сіл і районів області, які тоді ще міцно «спали» і лише споглядали: а «що воно таке робиться в Житомирі?»).

Водночас найбільшу перемогу національно-демократичні сили міста отримали на виборах до Житомирської міської ради, де комуністи після 70-річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися більшості, обраній житомирянами, яку склали депутати від «Громадянського фронту», Народного руху України, УГС й інших національно-демократичних сил міста.

Відновлення міського самоврядування

2 квітня 1990 року на своєму першому засіданні Житомирська міська рада обрала мене головою ради (моїм суперником був перший секретар Житомирського міському КПСС Микола Журба, який набрав значно менше голосів).

Через кілька днів за поданням новообраного міського голови, рада демократичним шляхом сформувала свою президію, куди ввійшли найбільш авторитетні депутати міської ради — такі, як Євген Тайгунов (заступник міського голови), Анатолій Фесенко (майбутній міський голова), Михайло Сидоржевський, Ігор Гринюк, Поліна Тарасюк, Микола Батьєв, Володимир Сищук, Анатолій Ф. Шевчук, Борис Бурін, Марат Литвиненко, Анатолій Федоренко, Володимир Марчук. Одночасно рада затвердила склад виконавчого комітету (хоча потім і з’ясувалось, що більша частина його членів так і залишилась підконтрольною обкому КПРС, що потім стало причиною дестабілізації роботи ради).

24 травня ми прийняли рішення, яким дозволили та узаконили використання в місті національної символіки і 14 червня підняли український національний прапор над будівлею ради. До речі, першим, хто публічно ще весною 1989 року підняв синьо-жовтий прапор у Житомирі на місці традиційних зустрічей житомирських націонал-демократів у «гайдпарку» за Тетеревом, був Валерій Колосівський, тоді керівник міської організації УГС, а пізніше — один із кращих фермерів області, пізніше, у наш час, голова Житомирської районної адміністрації.

Невдовзі рішенням ради було затверджено керівників економічних та соціальних служб міста, створено цілодобову службу «080», куди кожен житомирянин міг звертатися із будь-якою проблемою, засновано міську газету «Вільне слово» та затверджено Михайла Сидоржевського її головним редактором, а трохи згодом — створено міське радіо і затверджено редактором Катерину Спічак.

Тоді ж було відновлено легальну діяльність національно-культурних громад міста: польської, єврейської, німецької та інших національностей, почалося повернення історичних будівель церков і культових споруд громадам віруючих різних конфесій: православним, іудеям, римо-католикам, лютеранам, йшла підготовка до загальноміського обговорення програми повернення історичних назв вулицям та площам міста.

Розпочали розробку нового генерального плану міста, рада підтримувала житомирських підприємців, кооператорів та їх самоврядні організації, вирішувала соціальні питання житомирян... За підтримки міської ради було створено Житомирську обласну асоціацію фермерів України, яку очолив Яків Зайко, а наш соратник Леонід Михайлов став першим фермером в області, якому обласна рада під тиском міської демократичної фракції виділила землю для ведення господарства (сьогодні Леонід — успішний фермер, його господарство — одне з найкращих в Україні).

Можна сказати, що саме в 1990 році, після 70-річної монополії КПРС у всіх сферах життя міста розпочалось відновлення головних складових міського самоврядування Житомира, де знову, хоч і в оточенні тоталітарного режиму, як такий собі острівок свободи, почав діяти демократично обраний житомирянами самоврядний орган — Житомирська міська рада та відновлені з її участю самоврядні інституції міста.

«Острів свободи»

У часи роботи Житомирської міської ради першого демократичного скликання і, особливо в 1990–1991 роках, відбулися події світового масштабу: Україна стала незалежною, оголосивши 16 червня 1990 року Декларацію про Державний суверенітет, потім 24 серпня 1991 року — Акт про повну державну незалежність, який 1 грудня 1991 року був підтриманий українським народом на загальнонаціональному референдумі (результати Житомира були серед кращих в Україні), а 8 грудня 1991 року припинив існування СРСР. Учасниками і свідками цих подій були депутати міської ради і громадяни міста.

Взагалі демократія в Житомирі у ті часи не була такою собі «слабенькою і немічною» (інакше вона безумовно була б знищена). Інтереси демократичного Житомира відстоювали: в Москві — Народний депутат СРСР, в Києві — три депутати Верховної Ради Української РСР, в області — 17 депутатів обласної ради, обраних від міста і, головне, демократична більшість у міській раді, очолювана головою міської ради, до складу якої, до того ж, входило два депутати Верховної Ради України.

Потужну підтримку демократичним силам міста надавали трудові колективи найбільших підприємств Житомира — заводів «Промавтоматика», «Електровимірювач», «Вібросепаратор», «Верстати-автомати», «Автозапчастина», ЗОК, ЗМК та інші підприємства й організації, творча інтелігенція міста — письменники, художники, скульптори, музиканти... Традиційно небайдужою була й молодь Житомира, особливо активною — міська організація Спілки незалежної української молоді (СНУМ), в керівництво якої входив депутат міської ради, член Громадянського фронту Олег Хамайдюк. Саме цьому чудовому, сміливому 23-річному юнаку випала доля 14 червня 1990 року встановити над будинком міської ради синьо-жовтий національний прапор, йому ж випала і трагічна доля через півроку після цієї події загинути за загадкових обставин, які й сьогодні залишились до кінця не з’ясованими...

Житомирська міська рада разом із Львівською, Тернопільською та Івано-Франківською обласними радами, а також низкою міських рад, у тому числі Київською і Донецькою міськрадами, та представниками демократичних блоків у радах міст України влітку 1990 року утворили Асоціацію демократичних рад України, яку очолив голова Львівської облради В’ячеслав Чорновіл і яка відразу ж стала серйозним загальноукраїнським фактором у протистоянні з радянським режимом і в боротьбі за незалежність України.

Водночас, до кінця серпня 1991 року, реальна влада в СРСР, в Україні та в Житомирській області перебувала в руках панівної КПРС, яка активно діяла як самостійно через партійні органи, так і через свої адміністративні та репресивні структури. Значною мірою можливості демократичної влади Житомира обмежувались і в самому місті, бо існував й активно діяв міськком КПРС, два райкоми і два адміністративних райони міста, які всупереч рішенню ради та за активної підтримки обласної влади були збережені й сформовані на компартійних засадах. Усі керівники підприємств були представниками партійної номенклатури, розподіл фінансових та інших ресурсів здійснювався поза впливом міської ради, місцеві радянські і партійні газети, обласні радіо і телебачення безсовісно оббріхували міську владу та залякували житомирян «демократами».

Протистояння з режимом

Компартійна влада ні на хвилину не могла змиритися з тим, що над Житомирською радою майорить синьо-жовтий український прапор, а свої рішення рада приймає не під диктовку правлячої КПСС, як це було останні 70 років, а демократично та в інтересах житомирян. Це сьогодні колишні партноменклатурники говорять про свою «постійну» любов до України і демократії, можливо інколи й щиро, тому що і серед комуністів були різні люди, до того ж, із часом світогляд частини партноменклатури теж еволюціонував, змінювався на користь незалежності України, я знав таких людей по Верховній Раді першого скликання і ставлюсь до них із великою повагою. Однак тоді в Житомирі, особливо після «заміни» В. М. Кавуна, коли першим секретарем обкому КПУ став направлений прямо з Москви Володимир Федоров, все було «трошки інакше». Гадаю, що вивчення ролі КПСС і комуністів у проголошенні й подальшому становленні Української держави, як і їх діяльності в останні роки існування СРСР, ще потребує чесного й неупередженого аналізу, в якому ми всі зацікавлені і який, сподіваюсь, попереду.

Провокації і тиск з боку правлячого режиму відбувалися постійно й практично з усіх питань: як фінансових і господарських, так і соціальних і політичних (що могло б стати предметом окремої розмови, яка була б іще цікавішою за участю іншої сторони, головні діючі особи якої сьогодні живі й здорові). Періодично готувалися та здійснювались і серйозні провокації проти міськради. Так, взаємне загравання компартійної номенклатури і голови виконкому Валерія Садовенка, ряд рішень, прийнятих ним не в інтересах житомирян, були першим серйозним ударом по раді, що закінчилось відставкою Садовенка у січні 1991 року. Тоді ж рада, виходячи із останніх змін до Закону про місцеве самоврядування, проголосувала про суміщення посад і затвердила мене головою ради і виконкому, що теж, як виявилось, стало першим випадком в Україні.

Невдала спроба знищення міськради

Друга спроба знищення ради була значно серйознішою. Вона ретельно готувалась, а керував нею особисто перший секретар Житомирського обкому КПУ і член ЦК КПСС Володимир Федоров. Спочатку було штучно створено проблеми з фінансуванням міського господарства, оскільки реальні фінансові важелі знаходились тоді в області, а не в місті. Далі обком змусив членів міськвиконкому, що були членами КПСС, депутатів-комуністів і військових, що складали немалу групу у раді, саботувати роботу ради та її виконкому. План Федорова полягав у знищенні ради як такої, її примусовому розпуску через відсутність дієздатності у роботі, чи як тепер кажуть, через відсутність кворуму для нормальної роботи.

Найбільшого драматизму події набули тоді, коли в березні 1991 року, зразу ж після відкриття чергового засідання ради, слово взяв член КПСС перший заступник голови міськвиконкому Георгій Мозер (у якості першого заступника мені його рекомендувала рада директорів підприємств міста Житомира, з якою я, як колишній головний економіст житомирського заводу «Вібросепаратор» та нинішній голова ради, потроху налагоджував ділові стосунки). Мозер зачитав ультиматум, адресований міському голові й підписаний ним і рядом членів міськвиконкому. Ультиматум, по суті, диктував лінію обкому КПСС щодо здачі радою всіх своїх позицій (прапор, кадри, економіка, соціальна сфера тощо). Далі у виступі Мозера були слова про те, що члени міськвиконкому — заступники голови міськвиконкому (Мозер, Вінциславський, Урманов, Герасим’юк) у разі невиконання їх вимог подають у відставку, роблячи тим самим міську виконавчу владу недієздатною. По закінченні виступу Мозера, 85 депутатів-комуністів та їх прибічників (військові, вчителі, лікарі, частина керівників підприємств й інші депутати, залежні від партійної влади на роботі) по команді встали і залишили зал засідань міської ради.

Розрахунок був на те, що рада без них ніколи не зможе зібратись, і в умовах, коли фактично відсутній міськвиконком, ні вона, ні голова ради вже не зможуть прийняти навіть найнеобхідніших розпорядчих рішень, що мало б стати прямою, до того ж швидкою, основою для розпуску ради. Я оголосив перерву в засіданні ради, зібрав своїх однодумців. Крім нас, мало хто вірив, що вдасться відновити кворум і провести засідання ради. Як це вдалось — окрема розмова, але факт залишається фактом — вдалось!

Зібравшись через кілька годин у залі засідань ради, де колись співав великий Федір Шаляпін, рада за моїм поданням припинила саботаж, прийнявши відставку міськвиконкому. То був шок для «підписантів», бо їм здавалось, що вони врахували все, до того ж САМ Федоров їх підтримував! Дехто з цих людей потім приходив до мене і просив пробачення, розповідаючи про той тиск, який чинив на них обком і міськком КПСС. За моєю пропозицією рада доручила «підписантам» виконувати обов’язки до сформування нового виконкому за умови жорсткого щоденного контролю з боку голови за їх роботою, що й було зроблено.

Через кілька тижнів після цих подій рада затвердила поданий мною новий склад виконавчого органу, який тепер повністю складався із представників національно-демократичних сил міста. Туди ввійшли: перший заступник голови міськвиконкому, головний архітектор міста — Михайло Ксеневич (сьогодні — доктор архітектури, шанована і знана людина), заступники: Геннадій Швидюк (нині — професійний дипломат), Микола Васильченко (вже у наш час був заступником Житомирського міського голови), Валерій Болтушкін, Анатолій Фесенко (десять років був Житомирським міським головою, нині — покійний, Царство йому Небесне), Микола Федина (професійний організатор будівництва, бізнесмен), Володимир Москаленко (працює в торговельному бізнесі), члени виконкому: Анатолій Мошківський (працює в Асоціації українських банків), Олександр Бойко (потім був першим заступником Житомирського міського голови, нині покійний, Царство йому Небесне), Олександр Конобас, Ярослав Маршалок, Ліна Назаренко, секретар виконкому — Анатолій Степанець.

Я й сьогодні горджусь цим зірковим складом, затвердженим весною 1991 року першим демократичним скликанням Житомирської міськради. Кожен із них був і залишився світлою особистістю. Ці люди багато зробили для житомирян, дружньо протистоячи шаленому тиску, а потім — ризикували власним життям в дні військового путчу у серпні 1991 року, коли нас разом з усім українським народом чекало ще одне випробування — ГКЧП.

Проти ГКЧП

У середині серпня, трохи заспокоєний роботою нового виконкому, я взяв відпустку і разом із сім’єю вперше за останні роки поїхав на море. Там рано-вранці 19 серпня мене й застала звістка про ГКЧП і військовий путч у Москві. Відразу ж зв’язався телефоном з Житомиром із своїм першим заступником Михайлом Ксеневичем, намітили план дій, в який входили: термінове засідання міськвиконкому, з’ясування ситуації і позиції сторін через зустрічі з представниками політичних сил міста, військовими та правоохоронними органами і, головне, скликання надзвичайної сесії міськради. Сам же негайно пішов за квитками на літак. Повезло, що білети були, і пізно ввечері 19-го з сім’єю вже був у Києві, який зустрів нас проливним дощем і гробовим мовчанням людей в аеропорту Бориспіль.

Ночували в готелі, вранці Аллу й Аню з тривогою відправив у Житомир, а сам пішов до Верховної Ради, аби детально з’ясувати ситуацію та взяти участь у засіданні Народної Ради (опозиції до комуністичної більшості у Верховній Раді Української РСР, членом якої я був). Засідання Народної Ради розпочалося об 11 годині і відбувалося не в стінах парламенту, а в Спілці письменників, на Банковій, що свідчило про тривожність і неоднозначність ситуації. Були присутні 52 члени Народної Ради із 128-ми, у тому числі: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Заєць, Михайло Батіг, Яків Зайко, Олександр Сугоняко, Дмитро Чобіт, Лариса Скорик, Федір Свідерський, Микола Поровськи

Автор: Виталий Мельничук, газета Субота
Житомир | 07.09.2009
Обратите внимание:
Комментариев: 0
avatar

Новости сегодня:



Новинки сегодня: