Колоніальний синдром російської влади та її українських поплічників

Зміна конституційного ладу в Російській імперії в жовтні 1917 р. не обійшлась для неї без великих втрат. Вона втратила не тільки кілька мільйонів населення за часів Громадянської війни, але і частину своїх територій.

Від неї відійшли Литва, Латвія, Естонія, Польща, Бесарабія (нинішня Молдова без Придністров’я), Фінляндія а також Західна Україна. Ослаблена Першою Світовою та Громадянською війнами молода Радянська Росія не змогла їх втримати. Не допомогли втримати Польщу навіть військові дії. Втрата Західної України стала наслідком поразки військової інтервенції до Польщі. Жорстокість та несправедливість польської влади по відношенню до українців призвела до виникнення на Західній Україні національно-визвольного руху під керівництвом Степана Бандери, який ще до 1939 р. був посаджений польською владою до в’язниці .

Проведені в 20-30 роки минулого століття перетворення, особливо – індустрі-алізація, значно посилили потенціал створеного в 1922 р. на базі Радянської Росії Радянського Союзу і у Й. Сталіна з’явились не тільки бажання, але і можливість повернути до лона, тепер вже Радянського Союзу, втрачені раніше території. Початком цього процесу став пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний у Москві в 1939 р. Майже одночасно фашистська Німеччина та Радянський Союз почали військові дії проти Польщі, в результаті чого Західна Україна увійшла до складу тепер вже Радянського Союзу. У вересні 1939 р. Львів зустрічав Червону Армію квітами.

Подальші дії радянських урядовців викликали не тільки невдоволення населення Західної України, але і спровокували спротив. Більшості населення не сподобались конфіскація майна малих та середніх підприємств та потуги на прискорену колективізацію у сільськогосподарському секторі. Саме вони призвели до відновлення національно - визвольного руху на приєднаних територіях. Тут не було ленінського НЕПу і урядовці не мали наміру витрачати на колективізацію 10 років, як це було в Радянському Союзі. Саме цим пояснюється те, що вже в 1941 р. Західна Україна зустрічала фашистську армію не менш урочисто ніж Червону в 1939 р. Але невдовзі населення Західної України отримало те саме розчарування, бо дії фашистів були ще більш жорстокими, що призвело до відновлення, а потім і посилення національно - визвольної боротьби спочатку проти фашистів, а після їх вигнання, і проти радянської влади. Цю національно - визвольну боротьбу радянські урядовці іменували «бандерівщиною». Відомо, що бандерівці складали кістяк УПА і під час окупації України воювали з фашистами.

Саме тому зарахування керівниками КПУ бандерівців до колабораціоністів виглядає принаймні недолугим. За оприлюдненими останніми часами ЗМІ даними, саме УПА на Волині, під час війни з фашистською Німеччиною, розгромила сформований переважно з росіян кавалерійський корпус військ СС під командуванням росіянина Кутепова, розстріляного фашистами за надмірну жорстокість. Ті самі ЗМІ розповсюдили інформацію, що в лавах вермахту росіян воювало близько 1 млн., а українців близько 100 тис., що російська влада старанно замовчує. Чому? Вважаю, що за цим приховується бажання «старшого» брата принизити «молодшого», тобто українця. Російською мовою це звучить краще:

«В чужом глазу пылинку видим, а своем – бревно не замечаем». Ще більш огидною аналогічна позиція російських політиків та їх українських поплічників виглядала на ток-шоу «Шустер-лайф» 13 травня, де вони намагались надати Росії статус месії в ідеї слов’янської єдності. Про що ці панове ведуть мову? Цю єдність зруйнували російські політики, коли знищували Радянський Союз, дозволили НАТО зруйнувати Сербію, зробивши ціну на газ для України вищою, ніж для Італії, ведучи економічну війну з Білоруссю, спрямовану на привласнення російськими олігархами власності білоруського народу. На моє переконання, сьогодні така ідея потрібна російській владі для пограбування та поневолення сусідніх слов’янських народів. Саме сусідніх, бо при таку єдність росіяни ні з поляками, ні чехами, ні словаками, ні болгарами, ні з сербами мову не ведуть – бо там вона не спрацює. Туди далеко і там відсутня можливість приєднання до Росії їх територій на умовах колоній. Окрім того, в Україні існує сформована ще в 18 столітті п’ята проросійська колона. Це вони, сьогоднішні українські колабораціоністи, відверто і цинічно воюють на боці російської влади проти українського народу і держави.

Це вони за 20 років української незалежності не вивчили державної мови, перебуваючи навіть на державній службі, бо більшість з них вважає її, як і той звільнений одеський гаїшник, «телячою». Це вони від виборів до виборів до ВР беруть зобов’язання зробити російську другою державною мовою, що означатиме знищення української як державної. Це вони, без згоди народу, спродали за безцінь його фабрики і заводи і збираються продати землю, рясно политу кров’ю наших пращурів. Це їм потрібні російські пани, у яких вони будуть привілейованими високооплачуваними холуями. Саме їм для спілкування з російськими панами потрібна російська державна мова, бо росіянам, які вважають українську другосортною, вчити її «западло». Це вони роблять все, щоб в української держави не було грошей на власну культуру, заповнили український культурний ринок російськими співаками, фільмами, телепрограмами. Це вони влаштували події у Львові 9 травня 2011 р., бо злиденна Україна не могла привезти туди стільки провокаторів… Саме провокаторів, бо Президент Янукович прийнятий напередодні закон про використання прапорів Радянської Армії не підписав, і тому він не набув чинності, а Львівський Окружний Адміністративний Суд заборонив проведення в цей день будь-яких акцій політичних партій.

Всупереч цьому проросійські партії своїх демонстрантів привезли за 1000 км. Їх МВС не зупинило, як воно зупинило учасників Податкового майдану. Чому? Бо вони не воювали проти нинішньої влади, а те, що вони воювали проти суверенітету України, порушуючи чинне законодавство, її не бентежить. Зважаючи на те, що нинішня влада дозволила порушити рішення суду і вчинити порушникам стрілянину з травматичної зброї в мешканців Львова, які прийшли захистити своє місто від проросійських колабораціоністів, є підстави вважати, що події відбулись принаймні з мовчазної згоди нашої влади. Дії міліції, яка замість того, щоб видалити з Львова порушників рішення суду, перегородила ветеранам шлях до могил їх товаришів та близьких не тільки не підлягають поясненню, але і мають ознаки карного злочину, бо саме міліцейські чини не тільки не забезпечили виконання рішення суду, але і обмежили права тих, хто йшов до могил. Викладене вище інакше, як психологією абсурду, назвати не можна. На превеликий жаль, таку психологію мають не тільки проросійські партії, але і діюча влада.

На завершення кілька рядків про відношення Західної України до УПА і бандерівців зокрема. Для цього варто розглянути кілька актуальних і сьогодні питань:

Чому для перемоги над фашистською Німеччиною Червоній Армії знадобилось 4 роки, а для перемоги над УПА і бандерівщиною, зокрема, близько 10?
Чому в Західній Україні в 1947 р. голоду не було, а поза її межами українці люто голодували?
Чому мешканці Західної України, на території якої діяла УПА, відноситься до вояків УПА з повагою, а всі інші, на території яких УПА не вела дії – ворожо?

Відповіді на ці питання прості і логічні, якщо дивитися на події тих часів очима психолога і зробити аналіз.

Чотири роки Червона Армія вела бойові дії з фашистськими окупантами і на її боці були всі народи Радянського Союзу, для яких 2-га Світова була Великою Вітчизняною війною. Десять років та сама армія вела війну з національно-визвольним рухом Західної України, який, до речі, захистив її мешканців від голоду в 1947 році, бо саме вояки УПА не дозволили органам влади вигребти у одноосібників всі харчі. Такого опору могло б і не бути, якби, починаючи з 1939 р., Радянська влада з жорстокістю не руйнувала звичний устрій життя мешканців Західної України. Влада не захотіла вивчити настрої населення і діяти адекватно ним. Зважаючи на високу централізацію влади в ті часи, яка була сконцентрована в Москві. Її дії ігнорували менталітет і традиції населення приєднаних до Радянського Союзу українських територій, що викликало спротив. Нещодавні події у Львові мають певну аналогію з подіями 1939-1945 рр., бо виконавці з тією самою психологією діють за тим самим сценарієм за вказівками тієї самої держави для досягнення тієї самої мети. Це і є колоніальний синдром російської влади та її українських поплічників. Сама українська влада за 20 років зробила власну армію небоєздатною, скоротивши її чисельність до 120 тис. і подбала, хіба що, про захист себе від власного народу, збільшивши чисельність МВС у кілька разів, представники якого 9 травня 2011 р. не тільки не забезпечили громадського порядку і дозволили паплюжити суверенітет України, але і вчинили порушення конституційних прав ветеранів самої кровопролитної за останніх 100 років війни.

Саме це, а не точка зору Російської Держдуми, яка назвала опір львів’ян проросійським провокаторам неонацистським шабашем, а також коментарі проросійських ЗМІ, повинно згуртувати українців на боротьбу з колабораціоністами в кабінетах української влади.

Інженер та винахідник, уродженець Житомирщини Леонід Тартасюк, 17 травня 2011 р.