ПРО БАЛАЧКИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ НАВКОЛО ПРОБЛЕМ ВЛАСНОГО ВИРОБНИКА

«Чтобы быть сильным и побеждать нужно не

только торговать но и производить.»

(Князь Куракин, двоюрідний брат

Петра першого, початок 19 століття)

«Головне завдання держави –

створити умови для розвитку виробничих сил»

(Генрі Форд батько. «Моє життя, мої

досягнення», США, 1924 р.)

«Держава, яка не піклується про своїх

громадян повинна померти.»

(Отто фон Бісмарк, засновник

Німеччини, друга половина 19 сторіччя)

Шановні читачі!

Виконуючи дану вам обіцянку, продовжую цикл «Психологія абсурду». Сьогодні мова піде про власного виробника, балачки про турботу за якого ведуться з початку правління Леоніда Кучми по нинішній день. Вважаючи цю тему вельми важливою та актуальною і понині, пропоную на ваш суд свій погляд на історію та сьогодення цього важливого питання у наступній статті.

Балачки навколо проблем власного виробника ведуться майже 20 років. За цей час Україна втратила понад 7 млн. робочих місць. Доказом тому – 7 млн. українців, які виїхали на заробітки закордон. Вони там, а не вдома наповнюють бюджети всіх рівнів, пенсійні та інші соціальні фонди. Одночасно рівень життя на Україні наближається до рівня найбільш відсталих країн і за часів чинної влади досяг небувалого раніше рівня, став п’ятим в світі не з початку а з кінця рейтингу. Кому з можновладців, які з екранів телевізорів розповідають про потужне українське машинобудування, сьогодні відомо, що майже 10 років тому припинив свою роботу первісток Першої п’ятирічки харківський «Серп і молот», чиї тракторні дизелі були і могли бути і сьогодні конкурентоздатними на світовому ринку? А що виробляє сьогодні Павлоградський механічний, на якому багато років будували знану у всьому світі ракету з назвою «Сатана»? В тому ж Павлограді від кузні кадрів для всіх машинобудівних підприємств міста «Ливмаша» залишились тільки коробки цехів. В такому ж стані існуючий тільки на папері кіровоградський авіаремонтний. В Кіровограді зникли «Друкмаш» та чавуноливарний, ледь дихають заснована в кінці 19-го століття бельгійцями, братами Ельворті, «Червона зірка» та дуже відома в Радянському Союзі «Гідросила». За моїми даними її власник не тільки скорочує робочу силу, але й демонтує обладнання, і вивозить його до російського Бєлгорода, пропонуючи виїхати туди й робочій силі. Практично вже давно не працюють житомирські завод верстатів-автоматів та приладобудівне об’єднання «Електровимірювач». Список існуючих на папері, але фактично померлих заводів може бути продовжений не на одному десятку аркушів. Однак, кого це цікавить? Впевнений, що кого завгодно, але не очільників влади. Бо якби цікавило, то багато хто знав би прізвище хоча б одного з міністрів промислової політики України. Жодного з них в урядах незалежної України не знаю і я. Факти, відомі мені, тільки підтверджують думку про байдуже ставлення всіх без винятку урядів до промислового потенціалу країни.

Зважаючи на те, що руйнація промислового виробництва відбувалась на моїх очах, я не тільки маю право, а й обов’язок перед суспільством викласти свій погляд на цю вельми актуальну сьогодні проблему. На час здобуття незалежності Україна мала вельми потужне високотехнологічне машинобудування. На її машинобудівних заводах виготовляли велику кількість конкурентоздатної на світових ринках продукції, починаючи з космічних ракет та літаків і закінчуючи велосипедами. Мала вона і чимало верстатобудівних заводів, продукція яких була достатньо відомою в багатьох країнах світу. Нині ці заводи в кращому випадку ледь дихають, але значна частина їх існує, як я сказав, лише на папері.

А все почалось з того, що керівники підприємств, втративши внаслідок розвалу Радянського Союзу господарські зв'язки та ринки збуту продукції, опинились у фінансовій скруті. Замість того, щоб переорієнтувати виробництво на випуск продукції, що мала попит на внутрішньому ринку, вони почали скорочувати конструкторів та технологів, а без них переорієнтація виробництва була неможлива. Невдовзі настав час, коли серійна продукція підприємств взагалі втратила попит, а для розробки нової вже не було ні часу, ні необхідних для цього кадрів. Одна частина з них пішла торгувати на ринок, друга – виїхала на заробітки закордон. За даними деяких ЗМІ, останніх було понад 100 тисяч. Внаслідок значна частина українських машинобудівних заводів не тільки втратила конкурентоздатність, але й достатньо швидко зупинилась, а потім була приватизована і здана на металобрухт. Цього за останні 15 років жодна влада так і не побачила...

Першими серед машинобудівних заводів зупинились найбільш передові, до яких в першу чергу відносились верстатобудівні. Саме вони забезпечують високі технології в переважній більшості галузей економіки. Які верстати випускає нині бердичівський «Комсомолець», київський імені Горького, павлоградський технологічного обладнання (ПЗТО)? Ледь жевріє життя на інструментальних: вінницькому, запорізькому, львівському. А чим займаються нині колись потужні науково-дослідні та науково-проектні інститути і куди поділись їх висококваліфіковані кадри? Як нині створити нову конкурентоздатну на світовому ринку продукцію, не маючи ні фахівців, ні обладнання? А чого варті сьогодні випускники вишів, яким нема де пройти стажування і хто з спеціалістів старшого віку захоче «на халяву» створювати собі конкурентів? Чи прийдуть після введення в дію ненависної всьому суспільству Пенсійної реформи фахівці-пенсіонери піднімати з розрухи українське машинобудування? Де знайти сьогодні конструкторів, здатних створити технічні умови або державний стандарт на нову продукцію, без яких її серійне виробництво неможливе? І що сьогодні зробив Держстандарт, щоб полегшити підприємствам запуск нової продукції та обмеження потрапляння на український ринок дешевого та неякісного іноземного непотребу?

Досить про безлад, недоліки та бездіяльність. Надалі про те, що варто зробити, щоб врятувати України від повного краху. Насамперед, нагально необхідно зробити детальну інвентаризацію машинобудівних підприємств, незалежно від форми власності, з визначенням технологічних можливостей кожного з них. На підставі отриманої внаслідок таких дій інформації визначити, яку продукцію, що потрапляє на український ринок по імпорту можуть випускати вітчизняні підприємства і надати їм державне або регіональне замовлення, забезпечивши їх державним фінансуванням на випуск такої продукції. Для обмеження імпорту продукції, що виробляється по державному або регіональному замовленню, необхідно до початку її виробництва розробити державні стандарти, вимоги яких до продукції будуть принаймні не нижчі від вимог країн ЄС. До речі, додаткові ресурси на випуск конкурентоздатної продукції можуть надати банки, про що я писав в своїй статті «Статки українських банків можуть значно зрости, якщо...». Для цього достатньо державі створити для банків відповідні умови. Окрім того варто підприємствам, які запускають нову конкурентоздатну продукцію з використанням вітчизняних винаходів, надати податкову пільгу терміном на один рік. Одночасно варто вести у ЗМІ рекламу такої продукції та самих винахідників, що значно покращить попит на неї і зменшить  бажання талановитих українців виїхати закордон Якби раніше цим хтось займався, то Україна не втратила б Сікорського та Возняка і була б світовим лідером по виробництву гелікоптерів та одних з кращих у світі персональних комп’ютерів.

Все вище викладене надихає на дуже сумне традиційне для українців питання: «Чи варто надалі наступати на ті самі граблі?» Відповідь на нього вже давно всім відома : «Не варто». На моє переконання краще позбавити владу не здатних на одужання України очільників, ніж перетворити країну на африканську Сомалі, до якої залишилось три сходинки вниз. Принаймні, я цього не бажаю і всім іншим не рекомендую.

Леонід Тартасюк, інженер та винахідник