Стронґовський – анфан терібль української літератури?

Стронґовський Ілля Юрійович, він же стронґовський. Поет (збірка “Глибоковроті”: Факт 2006), перекладач (Чак Палагнюк. “Бійцівський клуб: Фоліо, 2007; Чарльз Буковскі “Поштамт”: Факт 2008), культуртрегер, дизайнер. Народився 1982 року в м. Житомир. Учасник і натхненник числених літературних акцій, один з найпопулярніших українських блогерів.

Про його поезію Андрій Бондар писав так: "У кожному його вірші так багато "якання", що мимоволі думаєш: чудово, що в українській поезії з`являються поети, яких не цікавить нічого, крім власної персони".

Ну і ще -  людина, яка з порогу наполегливо просить говорити йому “ти”, але дідька лисого пустить у свій внутрішній світ.

Це інтерв’ю мало незначні шанси відбутися... Але відбулося. Кафе. За столиком осіб 7-8. Я і автор вірша “Євангеліє від мене” сидимо поруч, схилившись головами, щоб було ліпше чути. Між нами диктофон. Друзі стронґовського раз по раз поглядають на мене... я думаю, зі змішаними почуттями. Тож треба – нарешті стронґовський вибрався до столиці і от... Дівчата якісь з диктофонами, ні тобі пива випити, ні “за жисть” поговорити... Вибачте, шановні, я ненадовго... Мммм цікаво, наскільки батареї вистачить? І от, поки люди навколо їдять, п’ють і спілкуються, ми намагаємося “відключитися від Матриці”.

Існує така думка, що тебе нема. Як людини... Що ти - це якась комп’ютерна програма, феномен, явище, вірус.  От якби хтось причепився до тебе і сказав: доведи, що ти – Cтронґовський, що б ти сказав такій людині?

Ну власне, я в інтернеті почав багато проводити часу десь років п’ять тому, через те що мені був потрібен вихід на якісь кола спілкування, яких не було в Житомирі, а інтернет надавав таку можливість. Час минав, але, якоїсь проявленої моєї присутності в літературному процесі так і не побільшало, якщо на якихось акціях час від часу я виривася, то все одно потім повертався до Житомира і знову сидів в інтернеті, на блозі, відповідав на мейли і так далі. Загалом, образ комп’ютерного вірусу, орієнтованого на культуру, склався досить усталений, і частково я сам докладав до цього зусиль, тому що він збурював якусь додаткову цікавість, а мені зайвий піар був на руку.

А не пора виходити з інтернету, читати в залах?

Ну так, читаю, читаю в залах. Знову ж таки те, чим я займаюся – воно не є для мене межево необхідним. Тобто, коли з’явилася родина, то взагалі відійшло на третій план. Мені зручніше спостерігати за всім, що відбувається, трошки збоку, ніж брати безпосередню участь і, відповідно, бути частиною цього процесу.

Як тобі взагалі вистачає 24 години на добу для того, щоб усе зробити. Це ж я так уявляю... ну, звичайно, не кожен день ти сідаєш писати вірші, це зрозуміло, але от, грубо кажучи: писати вірші, займатися фотографією, придумувати якийсь дизайн, шерстити net, виставляти у блог і ще бути при цьому молодим татом, годувати дитину...

Ну от з останнього і треба почати. Щонайперше, я все ж таки – молодий тато (доньці Єві 3 квітня виповнюється 1,5 роки - Авт) і більше того, я як фрілансер я сиджу вдома і забезпечую функціонування родини. Тому що дружина ходить на навчання, а я маю опікуватися дитиною, стежити, щоб у хаті було чисто, готувати обід і вечерю. (Слухай, то ти – і деальний чоловік – Авт.). І в результаті, якщо у мене якісь паузи виникають, то я їх витрачаю на те, щоб займатися чимось іншим.

Ти сова чи жайворонок?

Я інтернетна особа, для мене взагалі немає такого поняття, що я от так мушу зранку встати і рано лягти, чи навпаки.

А вірші тобі сняться?

Якщо щось стається, то я прокидаюся і занотовую. Те, що мені там снилося. Але це не обов’язково вірші. Вони мені рідко сняться. А от переважно сняться сюжети для оповідань. Поки що їх збираю.

Маю тринадцять оповідань, які вже майже 10 років мучу. Коли-нубудь я їх домучу до того стану, що мені почне подобатись і тоді я зможу цим ділитися.

Добре, повертаючись до твоєї сутності як поета, хоча ти казав , що ти не вважаєш себе поетом (ти ще колись сказав, що до 25-ти років вірші пишуть усі, а після 25-ти тільки генії або ідіоти). Ти себе ким почуваєш у свої 26?

Ближче до ідіота, чесно кажучи. Тому що геніальність, вона в принципі може бути невизнаною. Якби я справді був винятковим явищем в українській поезії, яке заслуговує на виняткову увагу, то воно б якось проявилося. Я якось би відчув наслідки цього процесу.

Але тебе дійсно називають... В одній критичній статті  зустріла таке “звинувачення”, мовляв, ти претендуєш на те, щоб бути лідером молодіжного літературного руху в Україні...

У нас проблема в тому, що щойно ти починаєш щось робити, на тебе негайно раз за разом навішують ярлики. Без ярликів тобі ходити не дозволяють. Чесно, я не перся в лідери молодіжного руху, просто намагався робити свою справу і основна моя мета – це, власне, цивілізувати український видавничий, книжковий, літературний процес до того стану, коли за нього не перестане бути соромно перед сусідами. Тобто те, що у нас відбувається, особливо у видавничій, книжковій сфері, це просто аут, це треба кричати на ґвалт, бо стан у цій сфері у нас такий як, скажімо початку 90-тих років у Росії. І коли ти щось робиш, обов’язково твої зусилля хтось помічає, відповідно комусь вони починають заважати.

А що робити? От ти писав про певну книгу, певного видавництва, не будемо її називати, що вона зроблена погано, на поганому папері, там погана обкладинка і ти обурювався, що люди читають, купують, хавають. То де вихід - не купувати книжки?

Та бодай. От у мене є принцип, я книжки в обкладинці, якщо є варіант у палітурці, не беру. Тому що в  мене є бібліотека, я позичаю книжки людям і відповідно я хочу, щоб вони поверталися до мене у притямному стані. Я вважаю, що у форматі покет-бук має видаватися масова література, одноденна, якої не шкода. Якщо книжка буде лежати роками на твоїй полиці, і ти до неї раз за разом повертатимешся, вона не має права бути покет-буком. Тим паче, якщо ти ладен за це платити. А я ладен платити, я хочу ліпшу якість за більші гроші.

Нам давно потрібна якась Антипремія, яка буде підкреслювати найгірші досягнення у мистецтві. Премія, яка змусить видавців побачити, що читач, знаючи про погану книжку, він не захоче брати її до рук, і буде з  острахом дивитися на інші книжки цього самого видавництва. От коли ми дійдемо до такого стану речей, можна буде казати про якийсь якісний перелам.

Отар Довженко казав, що на видавців не можна наїжджати, тому що “руки їхні зболені і спини їхні зморені”. Але я не бачу, щоб видавці реально намагалися створити якісний продукт, щоб вони докладали зусиль, щоб цей продукт був належно оцінений. Культура – це не фаст-фуд, і якщо докладати зусиль, ці зусилля окупляться. Нас годують гамбургерами і прокислою капустою і кажуть, що ось це ваше меню. А чого це я маю це їсти? З якого дива?! І от увагу треба привертати до таких речей. Ну, потроху вдається.

Але ж видавці можуть сказати, от ми такі бідні, в таких умовах живемо, усі нам руки виламують, а тут нас ще й не купують, то що ж нам робити? Закриватися?

Якщо ти не здатен зробити щось хороше, навіщо тобі займати простір?.. От візьмімо видавництво “Дніпро”. У видавництва “Дніпро” величезний потенціал був, який йому лишився від  радянської влади за рахунок тих перекладів, чудових перекладів, які вони масово випускали. Зараз видавництво “Дніпро” майже всі свої приміщення здає комерційним структурам для того, щоб якось вижити і при тому не видає, і не перевидає нічого зі свого списку. А потреба у цих виданнях є. То, відповідно, мене дуже дивують заклики врятувати видавництво “Дніпро” від вмирання на основі того, що воно має давню історію. Я теж маю давню історію – мені 26 років. 26 років славетної історії моєї особи. Чому ніхто не кидається рятувати стронґовського?...

Тобто "спасение утопающих - дело рук самих утопающих"?

Та ні, сам я усе це витягнути не можу. Але я маю робити якісь рухи, які будуть спонукати інших протягнути мені руку назустріч. Якщо нічого не робиться, якщо людина складає лапки і тоне - то немає потреби її рятувати. Вона сама хоче викреслити себе з генофонду людства.

Ти переконаний, що потрібна антипремія. А як ти ставишся до премій?

Не люблю.

?! І що... Той факт, що твій переклад Буковскі потрапив до лауреатів “Книжки року-2008” тебе не тішить?

Він був оцінений читачами, оце мені приємно. От коли мені в блозі пишуть: я прочитав Буковскі і мене це проперло, мене це дуже тішить. Коли люди, які читали Буковскі російською, і кажуть, що їм дуже сподобався український переклад, мене тішить ще дужче. Коли мені пише російський перекладач Буковскі і вітає з перемогою. Я вдячний премії не стільки через те, що мені її дали, скільки через те, що завдяки більшому розголосу він зміг довідатися, що таке існує і мене з цим привітати. Тільки на цьому рівні.

А я можу додати ложку дьогтю, тому що я зустрічала таку думку, що от текст прекрасний, але це не Буковскі...

Тут треба питати власне цю людину, чи вона читала Буковскі в оригіналі. Я читав в оригіналі, а також  усі російські переклади, яких зміг дістатися. Конкретний приклад – в романі “Поштамт” слово Fuck зустрічається 5 разів. У росіян евфемізмів, якими перекладається зазвичай слово Fuck у їхньому перекладі зустрічається 200 разів. Якщо людина, яка звикла до того, що Буковскі – електрик, який тільки й знає, що матюкатися, візьме до рук український переклад, вона буде розчарована, через те, що матюків там нема. Але їх нема не через те, що я їх повикидав, а через те, що їх не було у тексті. Я прихильник буквалістської теорії перекладу, коли текст лишається таким, яким його написав автор. Росіяни до тексту ставляться напрочуд вільно - це може полягати навіть у переписуванні тексту, у дописуванні, у переказуванні своїми словами, у підміні понять і так далі. Я такого не визнаю.

Молодому поколінню часто дорікають зловживанням нецензурної лексики. От зокрема Жадану часто ставлять запитання, а чому так багато матюків (хто-небудь бачив у Жадана багато матюків?). От у тебе їх небагато. Ти взагалі не вживаєш нецензурну лексику?

Ну чому, вживаю. Я лаюся. Знову ж таки, коментуючи якісь новини, я часом не можу стриматися від міцного слівця, тому що це, власне, жвава, жива, емоційна реакція. Якщо у мене немає жвавої живої емоційної реакції, а я буду вживати матюк, то це означає, що я людина невисокої культури от і все. Кожна дія має мати чітко розраховану силу. Наприклад я зараз Томпсона перекладаю “Страх і відраза у Лас-Вегасі”. Спочатку я хотів прибрати з нього лайку. Ну матюки, матюки... нащо нам матюки. А потім я їх повернув у текст. Через те, що інтонації Томпсона без лайки перестали бути переконливими, вони стали безпомічними. Я це вчасно побачив і виправився. Мати потрібні, наскільки потрібна нам взагалі якась лексика для висловлення межевих станів.

Ти був членом і натхненником кількох літоб’єднань. Чи існує це досі?

Зараз є інтернет. Мені особисто вважається, що творчі об’єднання як формації офлайнові - вони вже вимерли. Ну, тобто вони існують, але перспектив вони не мають.

А Бу Ба Бу?

Ну, Бу Ба Бу, це, вибачте, троє друзяк, це не літоб’єднання, це побратимство, це просто непорівнювані категорії. Вони так само починали: згуртувалися, розуміючи, що чим більша маса, тим легше себе просувати. Якби Бу Ба Бу починалося у другій половині 2000-их, я думаю, що хось би з них був із Канади, хтось з Австралії, хтось звідси, і вони могли б одне одного ніколи і не побачити, окрім як через інтернет. Але все-одно при тому вони були б об’єднанням.

Чи для тебе існує жіноча і чоловіча поезія?

Я не вірю у гендерний розподіл поезії. В прозі трошки він яскравіший, там уже йде тріщина, йде розколювання. Тобто я знаю, що те, що написала, наприклад, Катя Бабкіна, чоловік би не зміг написати. Просто нереально.

А чого б не змогла написати жінка?

А я от не знаю. Тому що є така авторка німецька, я не знаю чи вона ще жива, Габріель Вітткоп. Вона пише про біль, про якісь такі межеві стани, некрофілію, знищення плоті. Такий чорний пречорний мінор. Я до останнього думав, що це чоловік. А от коли довідався, що це жінка, то мені остаточно перекреслило все моє уявлення про гендерний розподіл і я зрозумів, що я в цю тему більше не полізу.

Чи є якийсь авторитет, до чиєї думки ти прислухаєшся, і якщо він тебе критикує, то ти розумієш, ой напевне, я щось тут неправильно зробив.

Є авторитети, але я їх не називатиму, бо це направду дуже особисті речі. Але це саме ті люди, які коригують мене у моєму поступі. Їхня думка мені настільки важлива, що часом я просто зупиняюся і розумію, ага, я пішов не туди, куди я б сам хотів іти. І вони мені на це вказали.

А те, що ти робиш, кому ти першому показуєш?

В ЖЖ викладаю.

Тобто відразу ділишся зі всіма?

Ну, якщо воно мені подобається, якщо воно відлежалось і продовжує мені подобатись, то я викладаю його в ЖЖ і дивлюся на реакцію людей. Але, знову ж таки, нічого особливого я від цих людей не очікую.

З тобою легко посваритися?

Я імпульсивний. Зараз я у стані сварки з добрячою третиною літературного процесу.

А помиритися?

Поки що такого не було.

Щоб посваритися, а потім помиритися?

Ні, був випадок. Я спочатку дуже сильно заїдався з чудовим письменником Сергієм Батуриним. Ми одне одного просто відрами бруду обливали на інтернет форумах, а при особистій зустрічі намагалися побитися. Після того ми стоваришувалися і я дуже цьому радий. Але це виняток.

Тобто тебе можна назвати категоричною людиною...

Я категоричний, я максималіст. Я це досі не переборов і, власне, особливого бажання переборювати немає. Я розумію, що для мого світосприйняття, для мого характеру це один з наріжних каменів.

Ну, гаразд, змінимо тему. Твоє ставлення до політики?

Я не цікавлюся політикою. Зовсім.

А кажуть же, якщо не цікавишся політикою, вона зацікавиться тобою...

Я не цікавлюся політикою за жодних умов. Я свого часу, іще у 90-ті, ходив спочатку з комуністами, слухав, що там кажуть. Потім я ходив з рухівцями, дивився на ті самі обличчя, що в рухівців, що в комуністів. Часто-густо це були одні й ті самі люди. І після того, я зрозумів, що мені там робити нічого і нема чого бруднитися. Направду, коли культура стає головним інтересом у житті, то обслуговування інших інтересів, відповідно, чи то майже припиняється, чи то припиняється повністю. Я абсолютно байдужий до спорту (тут моє серце футбольного фаната стискається – Авт.). Мені не цікавий ані бокс, ані шахи, ані фігурна гімнастика. Навіть в культурі є купа речей, які не є сферою мого постійного зацікавлення. Мені дуже важко йде сприйняття артхаузу і високочолого кіно. Якщо я дивлюся, то я дивлюся рідко, перескакуючи з місця на місце, щоб довідатись, чим воно все закінчилося і поставити галочку. Мені це не цікаво.

А кіно яке місце займає в твоєму житті?

Ми з дружиною досить багато скачуємо з інтернету, любимо якісь абсолютно ідіотські серіали, типу “Баффі – винищувачка вампірів”, дивимось Доктора Хауза. Тобто сімейний вечір перед комп’ютером, бо телевізора немає…

Бо телевізор це зло?

Зло. Телевізор – це дуже зіпсований інтернет. З купою шлаку, купою абсолютно зайвих речей, дуже незручний у користуванні. І який значно шкідливіший за всі інші види медіа. Тобто, нічого шкідливішого за телевізора я знайти не можу. Для мене головна цінність – це інформація, особливо, інформація, цікава мені. Якщо мені цю інформацію подають вибірково, перебріхану, з величезними рекламними паузами і в незручний для мене час – я ніколи не користуватимусь таким джерелом.

Як ти ставишся до релігії?

У мене є віра. А до релігії я не ставлюся.

На цьому інтерв’ю обривається. Бо стронґовському треба бігти на маршрутку, бо пізня година, бо друзі зачекались, бо... Хм, а хотілося б іще спитати. Що для нього література, мораль, порнографія... Та хіба мало того, про що хотілося б спитати.

Ну, принаймні, вам я раджу спіймати його самого і викликати на розмову. І, якщо пощастить, він покаже вам “наскільки глибока кроляча нора”.