Етнічний світ у малюнках дітей

Вікторія Горбунова,
кандидат психологічних наук, старший викладач
кафедри соціальної та практичної психології
Житомирського державного університету
ім. І. Франка

У концепції виховання дітей та молоді так сформульовано основний принцип національної системи освіти: „Формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, ...прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодіння надбаннями світової культури” [2]. Ми звикли до декларативності таких принципів і часто не звертаємо на них уваги: читаючи – пропускаємо як вступне слово і намагаємося відшукати щось важливіше далі в тексті.

Та зупинімося і поміркуймо. Чи може людина визначитися, досягти успіху, реалізуватися без зв’язку зі своїм народом? Імена видатних осіб, тих, на чиїх ідеях і справах виховуються цілі покоління, завжди пов’язуються з цілком певним етносом. Незалежно від часу та сфери, в якій відзначилася людина, обов’язково звучить її національне ім’я: видатний український поет Тарас Шевченко, відомий український актор Богдан Ступка, кращі українські боксери Віталій та Володимир Клички... Якщо з етнічною приналежністю визначитися непросто, то починається „перетягування ковдри” – як у випадку з Миколою Гоголем, Володимиром Вернадським чи Сергієм Корольовим, наприклад. Ситуація цілком закономірна: жодній нації не завадить ще один геній. Що ж ми робимо для того, аби юна людина зростала, пишаючись власним народом, пам’ятала про свою національну належність і не соромилася заявити про неї?

Нині вихователі та вчителі прагнуть у міру своїх знань і умінь формувати національну свідомість: дітей знайомлять із взірцями літературної спадщини, оповідають їм про історичні події, прилучають до народної творчості. Чому ж тоді „на виході” маємо „недолугих українців”, схильних паплюжити ім’я країни, в якій народилися, заздрять японцям та американцям, насправді нічого не знаючи з їхньої історії та сучасного життя-буття? Відповідь навряд чи буде однозначною. Неоднозначні економічні, політичні і соціальні перетворення, що відбуваються в нашій країні останніми роками, не завжди сприяють розвиткові національної гордості. Однак же патріоти були в усі часи!

Та повернімося до школи. Саме вона зобов’язана здійснювати національне виховання. Вперше її поріг дитина переступає у 6 – 7 років. Чи спроможна вона в такому віці осягнути всю складність етнічного світу і зрозуміти своє місце в ньому?

Коротко ознайомимося з дослідженнями, що розкривають особливості розвитку етнічної свідомості в молодшому шкільному віці.

Основні зміни у свідомості 6 – 9 річних дітей пов’язані із вступом до школи та навчанням у ній. Діти занурюються в систему соціальних стосунків, розширюють уявлення про навколишній світ, у них збільшується кількість параметрів, за якими вони сприймають себе та інших, відбувається становлення системи моральних норм і оцінок. Ці процеси лежать в основі уточнення та ускладнення образу-Я, образів інших людей і картини світу в цілому.

Із вступом до школи пов’язане і розширення уявлень дітей про етнічний світ та власне місце в ньому. Тут діти починають знайомитися з поняттями „Україна”, „батьківщина”, „національність”, „етнос”, „українці”, „громадяни України”, „росіяни”, „слов’яни”, „європейці” тощо. Цікаво, як співвідносяться ці поняття у свідомості школярів? Чи розуміють вони своє громадянство, чи вважають себе українцями, європейцями, слов’янами?

Окремі відповіді на ці запитання можна знайти у працях українських дослідників В. Павленко і П. Гнатенка: вони вивчали систему ідентичностей у дітей – етнічних українців та росіян [1]. Результати досліджень свідчать, що спочатку, ще в дошкільному віці, для дітей важливим є усвідомлення себе як жителів власного міста або селища (харківець, киянин, львів’янин). Іноді уявлення дитини про світ взагалі обмежуються саме місцем її проживання. Таку ситуацію автори пояснюють традиційною практикою дитячого виховання, адже перші запитання, на які ми вчимо відповідати дитину, це: „Як тебе звуть?”, „Скільки тобі років?”, „Де ти живеш (на якій вулиці та в якому місті)?” Пізніше, у 6 – 9 років, діти вже ідентифікують себе з національними групами, причому часто вважають себе, скажімо, і українцями, і росіянами одночасно. Таке подвійне самовизначення інтерпретується як спадщина недавнього минулого, коли Україна і Росія входили до одного державного утворення, а також як наслідок білінгвізму, притаманного багатьом українським сім’ям.

Цікаво, що однозначне етнічне самовизначення – „українець” властиве переважно дітям із україномовних сімей, тоді як російськомовні вагаються у виборі етнічної приналежності. Діти з україномовних сімей частіше за російськомовних однолітків усвідомлюють себе громадянами України, до того ж вони можуть чітко пояснити і зміст цього поняття. Ні слов’янська, ні європейська ідентичність для молодших школярів не актуальна.

Особливості становлення етнічної ідентичності в молодшому шкільному віці розкриваються у працях Ж. Піаже та М. Барета [3; 6]. Вчені доводять, що дитина ідентифікує себе з тією чи іншою етнічною спільнотою на основі багатьох параметрів, які вона не просто переймає від дорослих, але й певним чином систематизує. Так, історичні події, культура і традиції, символіка власного народу є, звичайно, важливими критеріями самовизначення. Однак для дітей на перше місце виступають параметри, які є очевидними і найпростішими для розрізнення: мова, колір шкіри, очей та волосся, зріст, стиль одягу тощо.

Відомо, що для молодших школярів важливим є приклад дорослих: саме на їхню думку орієнтуються діти при оцінці себе та інших. До того ж діти легко піддаються навіюванню з боку значимих людей, у першу чергу – вчителів і батьків. Логічно припускати, що етнічна картина світу дитини – своєрідне відображення сприйняття цього світу дорослими з її оточення. Те ж стосується й системи емоційно-оціночних ставлень дитини до представників власного та інших етносів – у ній відображатимуться етнічні установки й стереотипи дорослих.

Ілюстрацією можуть бути дослідження міжрасових упереджень дітей і підлітків, які проводили американські вчені М. Спенсер, Н. Халліман та Р. Тіхейра [3]. Вони стверджують, що дитина дізнається про колір своєї шкіри так само рано, як і про те, хлопчик вона чи дівчинка; і так само швидко, як статево-рольові стереотипи, засвоює етнічні упередження. Автори пишуть, що батьки або замовчують проблеми, пов’язані з расовою та етнічною приналежністю, або, не криючись, негативно висловлюються про представників інших груп. Тому діти вимушені самостійно, на здогадках та недомовках, реконструювати етнічній світ. Вони вирішують, що люди, які відрізняються за однією ознакою (кольором шкіри, наприклад) мають відрізнятися й за іншими ознаками. У свою чергу, прагнення до збереження позитивної самооцінки стимулює утворення етноцентричних установок: якщо ти не такий, як я, то маєш бути гіршим.

У вітчизняній етнопсихології відчувається брак досліджень, спрямованих на вивчення етнічних установок і стереотипів у дитячому віці. Це, насамперед, пов’язано з тим, що ми ще не випрацювали спеціального інструментарію, методів, які б дозволили вивчати своєрідний зміст дитячої свідомості та реконструювати її структуру.

Дослідження становлення та розвитку етнічної свідомості в молодшому шкільному віці вимагає специфічних методів і спеціально організованої процедури.

Навряд чи можна вивчати етнічні симпатії та антипатії дітей за допомогою стандартизованих методик, в основу яких закладено процедури оцінювання чи ранжування представників певних етнічних груп за заданими якостями. Кожна дитина для опису себе та інших послуговується унікальними характеристиками, смисл яких віддзеркалює її життєвий досвід, є своєрідним відбитком системи сприймання та оцінювання, що побутує в її оточенні. Вона може і не підозрювати про існування того чи іншого етносу, не знати смислу окремих якостей або вкладати в них специфічний смисл. До того ж, ці якості можуть бути просто не актуальними для дитини.

Наведемо приклад. Аню П., ученицю першого класу, попросили вибрати із набору якостей (охайний, педантичний, пунктуальний, чемний, щирий тощо) ті, які найбільше підходять для характеристики українців, білорусів та росіян. Спочатку дівчинка відмовилась виконувати завдання. Пізніше принесла книжку із зображенням хлопчика в українському національному одязі і сказала, що буде описувати українців (росіян Аня описувати відмовилась, а про білорусів сказала, що таких не існує). Відповідаючи, Аня говорила не про українців взагалі, а про хлопчика на малюнку. Вона обрала такі якості і так пояснила свій вибір. „Охайний – на ньому чистий одяг. Видно, що він вмивається”. „Може і педантичний, але нам не говорили, що воно таке”. „Пуктуальний (хі-хі) – такого не можна робити в гостях”. „Чемний – ні, не чемний, він хлопчик і часто б’ється”. „Щирий – щось про це вчителька розповідала”.

Цей приклад розкриває особливості дитячого сприймання. Зрозуміло, що окремі якості дівчинка не розуміє („педантичний”), щодо інших – фантазує („пунктуальний”), треті якості просто не входять до її активного словникового запасу („щирий”). Навіть таку, здавалося б, зрозумілу характеристику, як „охайність”, вона сприймає по-своєму, можливо – асоціює з вимогами батьків.

Методика дослідження особливостей міжетнічного сприймання у молодшому шкільному віці, по-перше, має орієнтуватися лише на етнічні групи, з якими дитина обізнана, а, по-друге, слід дозволяти їй самій обирати якості для опису. Наведений приклад ілюструє й те, що мислення дітей молодшого шкільного віку є переважно наочно-образним (дівчинка виконувала завдання, спираючись на зображення). Ця особливість пізнавальної сфери молодших школярів також має бути врахована при розробці методики вивчення етнічних стереотипів. При побудові дослідницької процедури слід також пам’ятати, що хоча навчальна діяльність і є провідною у молодших школярів, вони все ж з більшим задоволенням граються, ніж вчаться.

Нами було розроблено і апробовано оригінальну процедуру вивчення міжетнічного сприймання дітей молодшого шкільного віку [4]. У дослідженні використовувались анкетування, адаптовані методи проективного малюнка та асоціативного експерименту. Перевагою проективного малюнка є можливість забезпечити атмосферу гри й невимушеності, залучення дітей до звичної і цікавої діяльності – малювання. Ця методика дає можливість дітям вільно висловити (змалювати) власні думки. Метод асоціативного експерименту дозволяє враховувати наочну образність мислення (у якості стимулів виступають малюнки представників етносів), індивідуальні особливості сприймання (дитина асоціює ті графічні зображенням, автором яких є вона сама) та забезпечує необмеженість вибору характеристик (діти продукують власні смисли).

Передусім ми провели анкетування. Дітей (50 учнів молодших класів житомирської загальноосвітньої школи № 20) запитували, представників яких етнічних груп вони знають і що можуть розповісти про особливості їх життя, культури та історії. На основі аналізу було виділено три етнічні групи, представники яких згадувалися у відповідях усіх дітей без винятку: українці, американці, росіяни.

Потому дітей попросили зобразити представника кожного етносу на окремому аркуші паперу. Кожен із досліджуваних самостійно обирав, чим саме малюватиме: простим олівцем чи кольоровим, фломастером чи фарбами – всі матеріали були доступні. На завершення діти мали описати кілька якостей-характеристик (асоціацій) героя кожного малюнку.

Аналізувалися роботи в кількох аспектах. Перш за все, нас цікавив загальний зміст малюнків: як діти передають етнічність, які символи використовують, чим схожі, а чим відрізняються зображення українців, росіян і американців? По-друге, вивчалися якості, які діти приписували представникам виокремлених етнічних груп: було проведено частотний аналіз та зроблено спробу класифікувати характеристики. Аналізувалися й окремі дитячі малюнки. У ході дослідницької бесіди з’ясовувалося, чому дитина малює саме так, а не інакше, що означає той чи інший символ і до якого етносу вона відносить себе.

Переважна більшість дітей малювала представників етнічних груп своєї статі (74 % дівчаток та 88 % хлопчиків), хоча в інструкції було зазначено: „Намалюйте на окремих аркушах українця, росіянина і американця”. Окремі дівчатка зображували дівчаток і жінок – представниць лише того етносу, з яким себе ідентифікували; героями інших малюнків були хлопчики або чоловіки. Всі без винятку діти спочатку малювали українців, хоча в інструкції наголошувалося, що прядок малюнків може бути довільним.

Специфіка змісту етнічних образів, які діти переносили на папір, полягала у вираженій символічності. У всіх малюнках є певні символи етнічності. Поряд з українцями діти зображують прапор, тризуб, рушники, калину, вареники, сало. Українці, як правило, вдягнені у національний одяг: дівчатка – у вишитих сукнях, серпанках зі стрічками та з намистом на шиї; хлопці – в шароварах, чоботях та вишитих сорочках. Українці зображені переважно з вусами та оселедцем. Біля росіян діти малюють тополю, березу, хліб та сіль; одягають їх у капелюхи. Американці у дитячих малюнках – переважно юнаки та юнки з темним кольором шкіри, у модному одязі, іноді у ковбойському. 12 % хлопчиків при малюванні американців не скористалися зображенням людей, етнічність передавалась тільки символами: малювали зброю, гроші та американський прапор.

При описі українців діти не використали жодної негативної якості. Українці сприймаються як веселі (40 %), розумні (38 %), красиві (36 %), братні (34 %), дружелюбні (26 %), згуртовані (20 %) та незалежні (18 %).

Асоціації дітей щодо представників російського етносу переважно позитивні: розумні (54 %), добрі (46 %), веселі (40 %), хоча зустрічаються й такі, як хитрі (14 %), тупі (12 %), жадібні (10 %). Сприймання американців досить суперечливе. Вони постають добрими (56 %), багатими (46 %), розумними (36 %), веселими (22 %), але водночас – поганими (20 %), злими (20 %), невихованими (18 %) та негарними (16 %).

У ході бесіди, яка проводилася з кожним учасником дослідження, з’ясувалося, що діти малюють українців, росіян та американців за зразком, який чули від дорослих, бачили по телевізору або на малюнках у книжках. Саме цим пояснюється зображення державних і національно-побутових символів. Етнічна ідентичність не є актуальною для молодших школярів. Діти відносять себе до того чи іншого етносу, бо їх так навчили батьки. Значна кількість досліджуваних (24 %) зазначили, що вони є „і українцями, і росіянами”, бо їхні батьки мають різну національність, або спілкуються різними мовами, або тому, що „бабуся українка” тощо.

Наведемо приклад роботи з однією із досліджуваних – це вже знайома нам Аня П. Зауважимо, що Аня з російськомовної родини, однак, як і інші діти, першою намалювала українку. В процесі малювання дівчинка була уважною, зосередженою, ретельно підбирала кольори та вимальовувала деталі. Вона пояснила дослідникові, що всі намальовані дівчата – це „міс”, які беруть участь у конкурсі краси, тому у них довгі сукні і розпущене волосся.

Малюючи українку, Аня зазначила, що основною ознакою належності дівчини до українського етносу є серпанок і стрічки, росіянка вирізняється своїм розміром, а американка – кольором шкіри. Коли дівчинку запитали, чим ще відрізняються українка і росіянка, то вона сказала, що основна різниця – це мова і імена, оскільки зовні вони дуже схожі. На думку Ані, американка не схожа на українку: вона має інший колір шкіри („коричневий”) і по-іншому розмовляє. Себе дівчинка означила як українку. Дилему, що розмовляє і пише вона російською мовою, Аня розв’язала просто: „Я розмовляю російською, бо так говорить мій тато”. При характеристиці українки Аня зазначила, що та „красива, на неї не можна надивитися, розумна, і, така, що її не можна відрізнити від росіянки”.

Проведене дослідження носить пілотажний характер. Його результати потребують розширення та уточнення, зокрема з урахуванням унікальності уявлень кожної дитини про етнічний світ та своє місце в ньому. На основі отриманих даних навряд чи можна стверджувати, що у молодших школярів існують етнічні стереотипи. Процедура дослідження є штучною – в реальному житті у дітей не виникає нагальних потреб диференціювати себе за етнічною ознакою. Тому більшість досліджуваних не може чітко охарактеризувати представників етнічних груп, пояснити різницю чи схожість між ними, визначити свою етнічну приналежність. У малюнках та асоціаціях дітей радше відображено певні етнічні ставлення, некритично засвоєні від дорослих. Звичайно, брак національного виховання у родині та школі може призвести до ризику негативного наповнення етнічної свідомості дітей, її стереотипізації, і, як наслідок, формування нетолерантного ставлення до власного та інших етносів.

Література:

1. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Идентичность: философский и психологический анализ. – К.: ООО „Арт-Пресс”, 1999. – 466 с.

2. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Інф. збірник МО України.– 1996. – № 13.

3. Крайг Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2002. – 992 с.

4. Мильцева Н. О. Психосемантичне дослідження етнічних стереотипів у молодшому шкільному віці: Дипломна робота. – Житомир: ЖДУ імені Івана Франка, 2004. – 64 с.

5. Barrett M., Short J. Images of European People in a Group of 5-10-year-old English Schoolchildren // British Journal of Developmental Psychology. – 1992. – V.10. – P. 339 – 363.

6. Piaget J., Weil A. M. The Development in Children of the Idea of the Homeland and of Relations with other Countries // International Social Science Bulletin, 1951. – Vol. 3. – P. 561 – 578.

Бібліографічний опис статті:
Горбунова В. Етнічний світ у малюнках дітей// Соціальна психологія. - 2004. - № 6 (8). - C.77-85