Подвійне дно літературного Житомира. ФОТО

Літак у парку ім. Гагаріна

У цьому місті вам не буде затишно. Тобто буде, але не відразу. Серед простих абзаців п‘ятиповерхівок церкви та костели визиратимуть знаками оклику, руїни бернардинської Юридики лежатимуть важкими крапками, і єдина надія залишиться у м‘яких комах старих вуличок та кварталів із одно- та двоповерховими будинками. Але саме вони, ці стражі провінційно-губернського шарму, здатні розказати про Житомир набагато більше, ніж Музей космонавтики імені Сергія Корольова.

Адже про останній ще на київській трасі сповіщає табличка, запрошуючи до єдиного космічного міста України. Цікаво, якби справдилися пророкування історика та географа Арсеньєва і Житомир залишився поза проектом нового Брест-Литовського шосе (нинішня траса Київ–Львів), відрізаний від світу, туристів доправляли б літаками чи дирижаблями? Завважте, що ця автомобільна артерія - єдина альтернатива залізниці, де в розкладі руху ви знайдете лише кілька потягів.

***

У ній хрестили О.Ольжича

Традиційно літературний Житомир сьогодні асоціюється передусім із постаттю Валерія Шевчука. Та насправді набагато більше письменників так чи інакше торкнулися цього міста. Втім, кожна така історія вартує окремої мови.

На цю маленьку прогулянку Житомиром вирушимо з Подолу. Хоч для декого, навіть житомирян, може бути новиною, що Поділ є не тільки в Києві. Проте саме звідси починалися цікаві історії не лише Валерія Шевчука, а й чи не всіх літературних гостей міста. Бруківка на Подільській (чи не єдина мощена вулиця) ще пам‘ятає відстук закаблуків родини Олександра Олеся, а стіни Подільської церкви – «хникання» щойно похрещеного майбутнього поета Олега Ольжича.

Принаймні за пам‘яті мого прадіда весь приїжджий люд міг знайти в тій місцині помешкання, погодувати клопів у мебльованих кімнатах орендаря Бенці Стоцмана, гамірно й дешево скупитися на Мальованському ринку, в спеку спуститися Млиновим провулком до річки Кам‘янки. Але тепер було б важко знайти там не лише млин, а й колишню річку. Бо річка нинішня залишається дуже мілким, каналізаційним потоком реальності.

Свято-Успенська церква на Подолі

До речі, Мальованка, район, куди можна потрапити, перейшовши Подільський міст, – незмінний топос багатьох Шевчукових творів житомирського циклу. «Мій батько – швець, слава про майстерність якого поширилася на всі найближчі околиці; він працював на взуттєвій фабриці на Мальованці…» – можемо прочитати в романі «Стежка в траві».

Звідси, як плитка сітка підземель Житомира (і тих цвинтарних, що про них згадує Володимир Короленко в «Дітях підземелля», і легендарніших, що нагадують про себе провалами тролейбусів), розходяться видимі маршрути героїв: ось син із батьком ідуть із Паркової гори, і вслід їм озирається Артеміда. Звичайна «енна» копія діви з косулею, такий собі скалок паркової скульптури баронів де Шодуарів. Ось вони йдуть провулками, проминають Купальну із сухим та рожевим, схожим на безе, будинком, виходять до підніжжя Пушкінської. На ній ще є залишки старожитностей – особняки зі збитими вензельками, подекуди з каретними в‘їздами, дерев‘яні ставні, трохи садків. Хлопчик і чоловік звертають до Чуднівського мосту, - якщо вірити Валерію Шевчуку, мосту містичного, що його не кожен може перейти. І неважливо, читали ви роман чи ні, табличка все одно сповіщає – «Особливо небезпечна ділянка».

На Пушкінській

Тож мені, у тряскому червоному тролейбусі № 9, що набирає розгону перед мостом, ніби літак (а он і він, літак-пам‘ятник, видніється серед сосен з тамтого берега!), здається – місто прагне злетіти; місто шукає верхів – зводить ракети біля будинка Корольова, ставить у парку (імені Гагаріна!) поламаний, але справжній літак із кімнатою «Королівство кривих дзеркал» на борту. Воно прагне й завмирає у своєму бажанні. Натомість народжує винахідника одного із видів парашуту й готує м‘які болота для посадки.

А останні таки зіграли суттєву роль у місцевому колориті. Що й казати, адже Житній ринок, що розкинувся поряд зі ще однією описаною Шевчуком вулицею – Хлібною, колись був болотистим озером. Воно довго пручалось і в другій половині ХХ століття таки капітулювало перед меліораторами.

Очевидно, ця загадкова цікава поліська тванність надихала навіть російського письменника Олександра Купріна, який мешкав на тій-таки Хлібній, у будинку, що його нині перетворили на ветеринарну аптеку. А декому, навпаки, ставала на заваді писання.

Так, Михайла Коцюбинського й Івана Кочергу споріднює не лише семантична схожість прізвищ, а й бажання якнайскоріше покинути Житомир, «це місце творчої задухи». Перший пропрацював півроку, другого вистачило на двадцять літ. Зрозуміло, що це темний бік місяця, отож од містові в цих авторів не знайти.

Місто прагне злетіти

Для Валерія Шевчука житомирська неясність та подвійність відкривається по-особливому: периферія для нього – справжній епіцентр людських стосунків. Мальованка, Павлюківка - місцини, власне села, що поволі вливалися в місто й залишили в собі щось цілком відособлене та закрите. Його герої курсують середмістями, а по-справжньому розкриваються ближче до зелених околиць, або Тетерева. Ось хтось із його героїв застрибує у переповнений трамвай на Бердичівській і їде ним без найменшої здогадки, що за кілька десятиліть трамваї визнають «неперспективними» і з кількох маршрутів залишать один, та й той без номера. Тож ним уже не дістанешся Смолянки - романтичного колишнього передмістя, де, як кажуть, на одному боці вулиці зурочать, а на другому зіллють віск. Як тут не напишеш про відьму бабу Пуцю чи містичну силу горбунки Зої?

Хрестовоздвиженська церква (Музей природи)

Загалом, у творах Валерія Шевчука багато «чортівні». Одна з останніх – історія пожирання будинком своїх мешканців (ностальгійна повість «Привид мертвого дому») – не лише похмурий екзистенційний твір, а й, на думку житомирського професора Петра Білоуса, метафора цього міста. І такі неживі будинки насправді трапляються в центрі. Вони сухі, як сухар, у них уже давно ніхто не мешкає. Це ніби противага велетенським рибам багатоповерхівок, із яких поволі, як луска, опадає плитка.

Взагалі, архітектурний Житомир не такий багатий, як деякі міста. Втім, трапляються в ньому добрі зразки пізнього бароко (костел св.Софії), класицизму (колишня Маріїнська гімназія), модерну (будинок Філіпіних, нині - РАГС).

Отож, є у старих вулицях якась приваблива й контрастна мирність. Не знаю, хто до цього долучився більше, - чи костельна свята Софія, чи соборна Анастасія Римлянка, чи просто міщани… але коли йдеш сонячної днини Лермонтовською, униз, до Літньої сцени, і біля одного із будинків зустрічаєш деревце маслини, направду, стає тихо й дивно.