Куди зникли 300 тисяч мешканців Житомирської області?

Куди зникли 300 тисяч мешканців Житомирської області?

Торік Житомирщина відзначила 70-річчя з часу створення. Територія області в минулому входила до складу чотирьох історичних земель України: Київщини, Полісся, Волині та Поділля. Це й відображено в гербі Житомирщини. У верхній частині — срібний архістратиг Михаїл з опущеними донизу мечем та піхвами — це герб Київщини від 14 століття. Поряд «Погоня» — срібний вершник на коні. Це був символ Полісся від кінця 13 до 18 століття як території, що входила до Великого князівства Литовського. У нижній частині — срібний рівносторонній хрест з розбіжними сторонами, символ Поділля, і золоте сонце з шістнадцятьма променями, що символізує Волинь. А в центрі — герб Житомира, отриманий разом з Магдебурзьким правом у першій чверті 15 століття: зображення срібної міської брами з відчиненими воротами і трьома вежами.

Це історія. А географія не менш пістрява. Щоб зрозуміти її, найкраще політати над Житомирщиною на Ан-2. Але це тепер складно. Давно немає, як то було колись, авіарейсів на Народичі та Олевськ — найбільш віддалені від Житомира райцентри на півночі області, до яких, між іншим, від обласного центру набагато більша відстань, ніж до Києва (столичні політики кажуть так: до вас доїхати просто, всього дві години по Києву, а потім ще година — і вже в Житомирі). Але можна принаймні глянути на кольорову карту. В нижній частині її переважає жовтий колір. Угорі — зелений із жовтими плямами: то серед лісів острівці з населених пунктів та полів. З літака то, звичайно, ефектніше виглядає. А якщо ще й походити по тих лісах, що на півночі області, стає зрозуміліше, чому Житомирщина в роки війни була партизанським краєм, чому саме тут було проведено нараду з партизанськими командирами, на яку, у глибокий німецький тил, прилетіли секретарі ЦК, про що тепер нагадує пам’ятний знак, встановлений на самому кордоні з Білоруссю.

У цифрах це виглядає так: область має близько мільйона гектарів лісів, і розміщуються вони на третині території області. За площею лісових насаджень посідає перше місце в Україні. Лісівники Житомирщини пережили кризові 90-ті з найменшими втратами — якщо порівнювати з іншими галузями. Швидше за все тому, що попередній Президент не встиг підписати указ про прискорене реформування лісової галузі, як то було з сільським господарством. Тож тепер в обласного управління лісового і мисливського господарства найбільша проблема — як прийняти розпайовані (вони ж тепер приватна власність!), але вже зарослі самосійними березами та соснами колишні поля, які вже ніхто не оброблятиме, і перетворити їх на справжні ліси.

Якщо краєвиди на півдні Ружинського району майже не відрізняються від черкаських, та ще й чорноземи в цих краях такі ж масні й непролазні після рясних дощів як і там, то на півночі є місця, де ліси аж ніяк не можна вирубувати, але не через загрозу повеней, як у карпатському регіоні, а тому, що все може піском замести. Умови господарювання на Поліссі, в перехідній зоні і в лісостепу надто різняться, тому навіть підсумки роботи в сільському господарстві завжди підбивають окремо.

Житомирщина має багаті надра: ведеться видобуток титанового ільменіту, вогнетривких кварцитів, бутового каменю, лабрадориту, габро, граніту, а біля Володарська-Волинського залягають великі поклади п’єзокварцу, берилу, топазу.

За територією (майже 30 тисяч квадратних кілометрів) область на п’ятому місці в Україні, за кількістю населення — на п’ятнадцятому. Проблемою є те, що дуже багато сіл має невелику чисельність жителів. За етнічним складом область можна вважати мононаціональною: за даними останнього перепису українці становлять 90,4 відсотка (у 1989 році було 84,9 відсотка). Частка росіян між двома переписами скоротилася з 7,9 до 5 відсотків, поляків — з 4,5 до 3,5, євреїв — з 1,4 до 0,2 відсотка.

Їжак під череп

Заступник начальника головного управління праці і соціального захисту населення Житомирщини Світлана Бойм уміє «заганяти їжака під череп». Вдумайтеся в цифри, які вона навела. На 1 липня чисельність населення області працездатного віку становила 756,6 тисячі чоловік. Тих, хто працює за наймом з укладенням трудової угоди, і жінок, які перебувають у відпустці з догляду за дитиною, — 288 тисяч. У малому підприємництві зайнято 104,4 тисячі осіб. Зареєстрованих безробітних не так уже й багато — 23,6 тисячі осіб. Тих, хто здобуває фахову освіту за денною формою навчання, 32,3 тисячі. Тепер додайте всіх тих, про кого відомо, що вони роблять, і відніміть від загальної кількості працездатних. Вийде, що близько 300 тисяч не платять податки (отже й не працюють), не няньчать малюків, не займаються торгівлею (саме цей вид заняття найчастіше приховується за красивим словом «підприємництво»), не сидять на лекціях в аудиторіях університетів чи коледжів, не навідуються періодично до центрів зайнятості, щоб знайти роботу.

Щоправда, в тій цифрі не врахована кількість військовослужбовців. Але якщо навіть уявити собі, що вся українська армія дислокується на Житомирщині і складається тільки з жителів області, це не закриє тієї «дірки», адже в наших Збройних силах усього близько 200 тисяч. Виходить, в одній тільки області зникла ціла армія працездатних людей, і цього ніхто не помітив. Можна навести й інше порівняння: кудись зник цілий Житомир.

Спробуйте підрахувати, наскільки багатшими були б місцеві бюджети, якби ці люди працювали, заробляли хоча б по тисячі гривень і сплачували податки з доходів фізичних осіб (а місцеві бюджети на 85 відсотків складаються саме з таких податків).

Звідки ж взялися ці «люди-невидимки»?

 

За прилавками — «люди-невидимки»

Після поїздки до Рівного в Житомирського міського голови Віри Шелудченко з’явилася ідея побудувати підземний торговий комплекс по вулиці Московській — біля головного продовольчого ринку обласного центру. У зв’язку з цим пригадався лозунг, що його хтось написав у Варшаві на одному з ринків, коли в Польщі тільки починалися економічні перетворення: «Дурень працює, розумний торгує». Схоже, в нас він діє й досі. Підприємства стогнуть: немає електрозварників, слюсарів, токарів, робітників інших професій, а базарів стає дедалі більше і більше, причому торгових міць як бракувало, так і бракує. Саме там у першу чергу треба шукати «людей-невидимок», що й робить державна податкова адміністрація в області. Її керівник Борис Буряченко повідав таку цікаву історію. Податківці вирішили перевірити сім ринків обласного центру. Згідно з законом попередили про це заздалегідь. Йшлося тільки про те, наскільки легально працює там той чи інший продавець. Найкращою була ситуація на одному з приватних ринків — там у день перевірки було зачинено тільки чверть павільйонів. А от інший, комунальний, наче вимер: не з’явилося 60 відсотків торговців. Усього на семи ринках, підсумував Борис Дмитрович, нараховується понад шість тисяч торгових місць. Виявилося, що половина тих, хто там торгує, не побажала зустрічатися з податківцями, бо, очевидно, просто не змогла б показати документи, які узаконюють їх бізнес.

Заступник голови ОДА Ігор Орлов зазначив:

— Виявлено 1485 фактів використання праці найманих працівників без укладення трудових угод. Я думаю, що реально їх — десятки тисяч.

До речі, зафіксувати такі факти вкрай складно, стверджує начальник державної територіальної інспекції праці Василь Сокорчук. Бо інспектор просто не уповноважений встановлювати особу людини.

Старший прокурор відділу захисту майнових і особистих прав і свобод громадян та інтересів держави Ольга Степаницька звернула увагу на таке:

— Беручи на роботу працівника, роботодавець умовляє не укладати трудову угоду, бере його на випробувальний термін, а потім відмовляє в офіційному працевлаштуванні, виплативши, в кращому випадку, якусь символічну суму.

У переліку тих, хто став «людьми-невидимками», і селяни. Вдумайтеся в такий факт: понад 83 відсотки сільськогосподарської продукції в першому півріччі вироблено в особистих селянських господарствах. Офіційних робочих місць для жителів села нерідко немає не тільки тоді, коли землю нікому здати в оренду, а й коли приходить потужний інвестор. Адже серед них є й такі: привезли власних механізаторів, ті посіяли, потім знов приїхали з сучасною технікою, зібрали, розрахувалися за паї, урожай забрали. А для місцевих жителів робочих місць нема. Бо тваринництвом займатися не хочуть: невигідно, мовляв. От і виживають люди за рахунок власних корів, свиней чи городу.

На завершення — про найскладнішу категорію. Знаєте, який вираз найчастіше повторюється в міліцейських кримінальних зведеннях? «За підозрою у скоєнні злочину затримано непрацюючого (або непрацюючу)...» Якщо неробство перетворює людей на п’яниць, убивць і дебоширів, то мав, мабуть, рацію той, хто першим заявив, що праця створила людину.