Ирина Давыдович - «голос» службы по чрезвычайным ситуациям

Вислухати та допомогти… і так вже 20 років

«Пожежа», «ДТП», «вибух» - ці слова завжди викликають легкий острах та занепокоєння. Дивно, але є така робота, на якій чуєш такі слова частіше ніж «Привіт! Як справи?». З часом починаєш до цього звикати і сприймати, як належне. Жінка, з якою мені нещодавно пощастило поспілкуватися, є «голосом» Управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Житомирській області. ЇЇ обов’язок – уважно вислухати та оперативно допомогти, тому що вона – диспетчер другої зміни оперативно-диспетчерської служби оперативно-координаційного центру Управління. Знайомтеся, Ірина Олександрівна Давидович

Я ніколи не знав, де знаходяться диспетчери… Які в них кабінети, техніка, устаткування? Тому, йдучи на зустріч з Іриною Олександрівною, мене переповнювала неймовірна цікавість. Коли я вперше зайшов до оперативно-координаційного центру, то навіть здивувався побаченому. Я стояв посеред величезного кабінету, в якому щохвилини дзвонять телефони, всі працівниці постійно переглядаються між собою і панує постійний рух. Моя цікавість зростала ще більше. Тому, коли я запросив до розмови Ірину Давидович, мені хотілося дізнатися про всі особливості невідомої для мене роботи.  

Татусева донька
У кожної людини найсвітліші спогади про дитинство. Моя співрозмовниця не є винятком. Від самого народження вона була окута батьківською любов’ю, що безумовно позитивно вплинуло на формування її характеру. Жінка толерантна у висловлюваннях, не відводить очей від співрозмовника та привітно посміхається у відповідь.  
Ірина Олександрівна народилася в сім’ї службовця. Її батько був міліціонером, а мама працювала у сфері торгівлі. Як меншій дитині в сім’ї, можливо, їй трішки більше приділялося уваги. За словами співрозмовниці, в її родині завжди панував затишок. Тому і вона, і її старша сестра пишаються своїми батьками. Коли Ірина Олександрівна говорить про свого тата, її очі ніби горять.      
- Для мене мій батько завжди був справжнім ідеалом чоловіка. Не зважаючи на його роботу, він завжди приділяв мені дуже багато уваги. Саме тому я завжди думала, що оберу собі такого чоловіка, як мій тато. Не секрет, що кожна дівчинка, яка настільки близька зі своїм батьком, шукає собі чоловіка, який буде схожим на нього. В цілому мої мама з татом підтримують мене протягом усього життя. У зв’язку із чим усвідомлюєш одну просту істину: «Поки живі наші батьки, доти ми будемо залишатися для них дітьми».

Інколи добре, що не всі мрії здійснюються
Вибір професії – не легкий, але один з найважливіших етапів у житті. Тому, коли доводиться обирати фах, багато молодих людей розгублюються і, як наслідок, можуть помилитися. В такій ситуації, як ніколи, потрібна поміч батьків. І, як не дивно, саме на етапі вибору професії доля Ірини Давидович могла скластися зовсім по-іншому.  Вона вступила до Житомирського професійно-технічного училища №18, на економічний факультет. До навчання студентка ставилася прискіпливо. Відмінницею не була, але бити байдики ніколи собі не дозволяла.
- Діти мого часу хотіли або продавати морозиво, або літати у космос. У мене ж була маленька мрія пов’язати своє життя з юриспруденцією. Хотілося поїхати до Львова та вступити до омріяного вишу. І хтозна-як би тоді склалася кар’єра. Одначе зараз я аніскільки не шкодую, що залишилася в Житомирі, закінчила економічний факультет та потрапила до оперативно-рятувальної служби.   
Перші кроки кар’єрною драбиною майбутній старший диспетчер зробила у торгівлі. Закінчивши обраний вуз, вона пішла працювати в магазин. Робота лагодилася. Але тільки до тих пір, доки Ірина пішла у декрет. Її декретна відпустка співпала із величезними змінами у державі. Розпад СРСР, нестабільність економіки робили торгівлю не такою вже й престижною галуззю. Тож, вийшовши із декретної відпустки, Ірина Давидович була змушена шукати собі нову роботу. І у свої 23 роки вона розпочала новий відрізок свого життя, цього разу у сфері пожежної охорони.    
Ірина Олександрівна влаштувалася диспетчером 52-ї професійної пожежної частини смт Новогуйвинське. З першого ж дня їй хотілося якнайшвидше ознайомитися зі всією пожежною технікою та особовим складом. «Ніколи не хотілося комусь показати, що чогось елементарного не знаєш», – зізнається наша співрозмовниця. Коли ж щось починало виходити, то приходило розуміння того, що навчає не теорія, а практика.

Залізнична» зміна
- Майже всі пожежі на залізниці, які сталися за час моєї роботи, припали на другу зміну. Згадується, коли горіли цистерни у Бердичівському районі. А напередодні новорічної ночі трапилася пожежа у Чуднівському районі. Були пожежі, де по тривозі піднімався і весь гарнізон, і зведений загін. Дехто навіть жартував, мовляв, це магія якась. Усі українці трішки забобонні. Проте я це сприймаю як звичайний збіг обставин. На початку служби я чула про забобони стосовно того, щоб у зміну не приносити вареники або пельмені, а також одягати новеньку, щойно отриману на складі, форму.

Система, в якій працюють поколіннями
Подібна робота, без сумніву, специфічна. Багато дзвінків, які надходять на «101», сумбурні. Люди не завжди можуть пояснити проблему. Тому вони телефонують з метою викликати і рятувальників, і міліцію, і швидку. Іноді справа обходиться наданням правильного номеру телефону, а часом самі диспетчери дзвонять до служб, які необхідні були тим, хто дзвонив.
Не обходиться і без неприємних сюрпризів. Оскільки трапляються випадки, коли телефонують жартівники, які навмисно повідомляють про хибну надзвичайну ситуацію. Проте з часом приходить уміння відрізняти правду від невдалого жарту. І це ще раз доводить про важливість досвіду.
- Іноді, коли серед ночі піднімаю слухавку, відповідаю:  «пожежно-рятувальна служба». Лише за мить розумію, що я уже вдома і просто посміхаюсь. Таке відлуння роботи не тільки в мене, а і у інших диспетчерів. Та все ж думаю, що воно того варте. Особливо приємно усвідомлювати, що твоя робота комусь потрібна. Виникає справжнє почуття гордості за колег, коли люди дзвонять після того, як наші співробітники виконали свою роботу, та щиро дякують.
За словами Ірини Олександрівни – система ДСНС «засмоктує». З кожним роком, приходить розуміння, що цю роботу не проміняєш ні на яку іншу. Люди дуже рідко покидають службу до виходу на пенсію.

Місто, яке надихає
Житомир – особливе місто для Ірини Олександрівни. Не випадково, що вона з дитинства тут проживає і не проміняє його ні на яке інше. Географічно місто розташовано так, що є столицею Полісся, яке славиться своєю унікальною природою.
- Коли помітно відчувається втома або просто хочеться відпочити, я полюбляю прогулятися з чоловіком по Гідропарку чи парку ім. Гагаріна. Коли був син був ще маленьким, то він йшов з нами. Взагалі люблю нашу поліську природу. Наш ліс, річку… Мені вистачає кілька хвилин аби зарядитися бадьорістю на подальші справи. В таких місцях і проявляється особливість Житомира. Він просто надихає.

Колеги по роботі, які працюють з тобою пліч-о-пліч, інколи знають про товариша навіть більше, ніж родичі. За роки своєї роботи Ірина Олександрівна не поривала стосунків зі старими друзями та постійно заводила нових. Може, саме через її дружелюбність, атмосфера у колективі завжди позитивна. Дуже важливо, коли в колективі нічого ділити і панує справжня згуртованість.  

Василь Васильович Мохнюк, заступник начальника оперативно-координаційного центру
- Говорити погано чи добре про колег варто їм особисто. Одначе у випадку з Іриною, якби і хотілося б сказати про неї щось погане, то такого просто немає. На будь-якій роботі важко заробити собі повагу. Декому це не вдається протягом усього життя. Та це не про Ірину Олександрівну. Її високо цінує не лише наш колектив, а й Управління в цілому. Тому, коли наступає її зміна, місто може не турбуватися про вчасне надання допомоги у разі виникнення будь-якої надзвичайної події.

Світлана Богорадова, диспетчер
- Перші три риси, які одразу спадають на думку при розмові про Ірину Давидович: цілеспрямованість, доброта та впевненість. Вміння вислухати та прийняти правильне рішення – запорука професіонала. А в нашій справі без цього ніяк. З нею завжди є про що поговорити та почути мудрі поради. Чудово, коли в жіночому колективі є така позитивна і водночас відповідальна людина.

Олександра Коберник
- Особисто я можу назвати Ірину Олександрівну своїм наставником. Щойно я прийшла на роботу, вона мені постійно допомагала в опануванні професії. Навіть, коли в мене щось не виходило з першого разу, вона ніколи «не роздавала мені на горіхи», а просто ще раз пояснювала. Вона завжди намагається ставитися до справи з розумінням та гарним настроєм. Ірина Давидович з тих людей, яким личить посмішка, бо вона посміхається щиро.

Від автора: я часто задумувався над тим, чи важко носити жінці погони. Очевидно, той, хто умовно поділив професії на чоловічі та жіночі сильно помилявся. Поспілкувавшись з Іриною Олександрівною, я вкотре переконався, що наполеглива праця та впевненість у собі – це шлях до успіху в будь-якій діяльності. Незважаючи на усі труднощі та особливості роботи, вона навчилася відноситися до справи з розумінням та посмішкою.
8 березня – довгоочікуване свято весни. Хочеться побажати усім представницям прекрасної статі залишатися найчарівнішими, насолоджуватися життям та досягати успіхів у всіх починаннях.    

Павло Франчук,
прес-служба У ДСНС України
у Житомирській області