Найстаріша будівля у Новограді-Волинському, приховує чимало таємниць. ФОТО

17 жовтня цього року ми вже повідомляли про те, що найстаріша будівля у Новограді-Волинському, де колись була розміщена тюрма, приховує чимало таємниць і нині стоїть пусткою. Сьогодні вже є чимало бажаючих «прибрати до рук» це досить велике приміщення, котре знаходиться практично в центрі міста.

Однак, є і благі наміри, скеровані на інтереси міської громади. Зокрема є пропозиції розташувати тут краєзнавчий музей, в якому є велика потреба в Новограді-Волинському.

Ми ж вирішили провести власне журналістське дослідження, аби з’ясувати, що ж власне приховує ця старовинна будівля за колючим дротом?

Наш наступний матеріал — розмова з відомим місцевим пошуковцем Сергієм Лук’янцем, який на власному досвіді переконався в тому, що на території колишньої тюрми знаходиться ще чимало нерозгаданого та нерозкритого...

Квіти до меморіальної плити — як пам’ять про загиблих...— Сергію, насамперед, поясніть, будь ласка, пошуковець — це професія, чи поклик душі?
— Швидше — друге. Такі пошуковці як я, працюють під егідою українського фонду пошуку саме за покликом душі, не отримуючи за це ніякої платні.

— То це і є основний рід ваших занять?
— Не тільки. Я ще є головою російського культурного центру у Новограді-Волинському та очолюю штаб Козачої сотні. Але це окрема тема розмови, нині ж я хотів би поділитися своїми надбаннями, що стосується пошуку на території колишньої тюрми.

— А з чого почався цей пошук?
— Ще на початку 90-х до мене звернулися представники міської влади з проханням з’ясувати той факт, чи насправді на території колишньої тюрми вбито під час Великої Вітчизняної війни понад сім тисяч людей. Про це говорила табличка, яка висіла на цьому приміщенні, а також деякі архівні дані.

Територія навколо приміщення — захаращена— Тієї таблички зараз немає...
— Так, вона вже десь зникла, але пошук ми тоді розпочали. Дійсно, під час Великої Вітчизняної війни тут було вбито і закопано багато людей. Щоправда, хочу з’ясувати той факт, що люди поховані не на самій території, а, швидше, там, де знаходяться зараз сусідні хати та людські городи. Колись там був хлібозавод і навколо нього пустир — от на цьому пустирі і розстрілювали людей та закопували трупи в землю.

— А знаєте, в самому приміщенні тюрми, як на мене, не відчувається негативу. Воно світле, просторе, з великими вікнами та побіленими стінами. Не віриться, що тут катували людей.
— Чесно кажучи, навряд чи їх катували. Під час роботи із залишками людських скелетів та особистими речами у мене складалося враження, що цих людей розстрілювали поспіхом, більшість з них, якщо і перебували в приміщенні тюрми, то дуже недовго. Про це свідчить той факт, що їх навіть не обшукували. Ми знаходили біля цих трупів ножі, гроші, зрештою, залишалися золоті коронки, що зовсім не характерно для дій фашистських карателів, які оббирали своїх жертв перед смертю, як липку.

— А чим же міг бути викликаний такий поспіх?
Тюремними коридорами...— Як на мене, то у карателів був певний план «зверху» по знищенню певних категорій громадян, який вони обов’язково мали виконати. Я за професією — судовий криміналіст, тож при роботі з останками людей навіть найменші деталі можуть багато про що свідчити. І саме з них можна зробити певні висновки. Так нами було виявлено, що більшість тих жертв були мирними громадянами, значною мірою — євреями. Я не буду вдаватися в деталі, але мені, як спеціалісту, це було зрозуміло відразу. Якщо мирних громадян було недостатньо, то карателі разом з ними розстрілювали військовополонених. Знову ж наголошу, мабуть, все те робилося для виконання певного плану.

— Чи можна якось визначити, на якій саме території слід починати пошук, адже вона буває досить великою?
— Так, я, як спеціаліст, вже маю в цьому певні навики. На території тюрми я помітив, що саме біля яблуневого саду був зовсім невеликий, у декілька міліметрів, провал землі — він мене і навів на думку, що пошуки потрібно починати саме тут. Що ж стосується, скажімо, великих територій у степу чи в полі, то на тих місцях, де поховано багато людей, все-таки трава і рослинність зеленіша і буйніша, тому що навіть через десятиліття ця земля залишається «удобреною» людськими жертвами.

— Нині є також дані про те, що на території тюрми поховані не лише жертви Великої Вітчизняної, а й репресовані новоград-волинці 30-х років. Чи були тому підтвердження під час ваших робіт?
Ширина стіни сягає метра— Особисто я в тому не переконався. Серед знайдених нами жертв не було репресованих. Всі ці люди були вбиті переважно німецькими крупнокаліберними кулями, і поранення ми знаходили на рівні грудей. Репресованих же розстрілювали в потилицю з пістолета. Таких поранень ми не знайшли.

— На захід від тюрми нині розташований яблуневий сад, а в ньому — пам’ятна плита. Звідки вона там?
— Це ми, пошуковці, стали ініціаторами становлення цієї плити. Адже саме від яблуневого саду і далі на захід по людських городах, під будинками, і знаходяться під землею останки тих людей, які були розстріляні карателями.

— Чесно кажучи, мене особисто шокує той факт, що на території цих захоронень тепер живуть люди, садять картоплю і вживають її. На якій же приблизно глибині можуть бути людські останки?
Городи — на людських кістках— Карателі не намагалися глибоко закопувати свої жертви. Переважно це були ями глибиною 1,2 або 1,5 метра. А з часом, як відомо, земля виштовхує кістки та металеві предмети на поверхню. Тож я переконаний в тому, що коли люди будувалися там, вони обов’язково мали викопувати людські останки. Ми б хотіли провести пошуки на цих городах, але це приватна територія, і ніхто нас туди не пустить. Так само на території недобудованого хлібозаводу (район «Дружба») було розстріляно дуже багато євреїв. На тому місці тепер також побудовані приватні будинки, люди так само садять картоплю на останках, які мовчки викопувалися і викидалися. Звісно, що це жахливо. Але ми нічого не можемо вдіяти.

— Сергію, мені відомо, що серед розстріляних у ямах деякі люди закопувалися фашистами живцем. Чи підтверджує це практика ваших пошуків?
— Про це можна говорити не тільки з пошуків, а й зі свідчень очевидців. До речі, пошуки очевидців — це теж наша робота, так от, один з очевидців розповідав, що поблизу того ж недобудованого хлібозаводу карателі розстріляли багато євреїв, серед них були і живі. А один хлопчина вже пізно ввечері, навіть виліз з-під землі, просидівши там із самого ранку, голий і сивий, побіг у бік Ржатківки. Це був єврейський хлопчик, а прізвище, на жаль, нам так і не вдалося встановити.

— Сергію, як ви особисто ставитеся до того, щоб розташувати тепер у приміщенні тюрми краєзнавчий музей?
Помітні залишки людського проживання і сьогодні у цих тюремних стінах— Дуже позитивно. Там дійсно особливе приміщення — ці стіни пам’ятають старовинні часи і неначе зберігають у собі подих історії. Я б особисто, разом зі своїми колегами-пошуковцями, сприяв розвитку такого музею експонатами. Тому, варто підтримати цю ідею і активно втілювати її в життя.

---

На наш матеріал «Що приховує старовинна будівля за колючим дротом?» до редакції надійшло чимало відгуків читачів. Деякі з них містять також цінну інформацію, яка допоможе ще більш об’єктивно провести наше журналістське розслідування. Далі ми подаємо лист почесного пошуковця України Жанни Іларіонівни Василенко.

Шановна редакція газети «Звягель»! Хотілося б внести деякі корективи до вашої статті «Що приховує старовинна будівля за колючим дротом?».

64 роки ця будівля вже не є тюрмою. Тут був склад військової дивізії, і внутрішні ремонтні роботи надали будинку більш привабливого вигляду. А через потрощені вікна та двері гуляє вільний вітер. Але негатив зберігає у собі хоча б той же колючий дріт, який неначе стиснув у своїх обіймах цю загадкову будівлю. Можливо, тут гітлерівці з поліцаями не катували заручників і мирних громадян, яких не підозрювали у чиненні опору окупаційному режиму. Але знищували їх, жорстоко принижуючи людську гідність, скидали у ями ще живими. Декому з них вдавалося вилізти, але кати їх ловили і добивали. Так загинули, наприклад, 8-класниця з Пилипович Віра Хоменко, яку підозрювали у зв’язку з партизанами, та керівник смолківської підпільної групи Матвій Коваль. Його, зв’язаного колючим дротом, засипали у ямі живим.

Люди повинні знати, що катували тут по-звірячому, з жорстокою ненавистю, підпільників, партизанів з їх дружинами, дітьми, родичами і всіх, хто допомагав їм або були підозрюваними (за доносами) у зв’язку з народними месниками. Можна приводити численні приклади героїчної смерті справжніх патріотів у цій катівні. Наведу декілька.

Страшним тортурам піддавалися арештовані підпільники Володимир Петровський та його дружина Броніслава Борецька. Після катування Петровського повісили в центрі міста разом з іншими керівниками Новоград-Волинського підпілля. Броніславу Борецьку у мороз вивели роздягнену у двір тюрми, облили її крижаною водою, а потім розстріляли.

Зв’язкову комсомольсько-молодіжної групи і партизанського загону імені Фурманова Лідію Боброву тут допитували і катували разом з батьком Микитою Леонідовичем Бобровим. Кати різали дівчині груди, палили розпеченим залізом, викручували пальці, виколювали очі. Та ніякі катування не змогли зламати її волі. «Помираю, але нікого не видам»,— були останні слова мужньої дівчини. Її з батьком розстріляли 27 грудня 1943 року, за тиждень до визволення рідного міста радянськими військами.
8 вересня 1943 року передає з тюрми на волю листа рідним (зберігається у обласному архіві) комсомолець-підпільник Павло Юношев: «...спина у меня — сплошная рана. Сейчас не могу ни сидеть, ни лежать, сижу на коленях. Волос на голове половины, нет... Завтра меня будут опять допрашивать, а, возможно, и расстреляют, но я никого не предам». Його катували два місяці.

Розстріляли з іншими підпільниками у листопаді 1943 року. У цій катівні тисячі людей — наших співвітчизників — страшною ціною стверджували нескорений дух свого народу. Їх подвиг повинен бути увічнений у достойному меморіалі на цій землі. Бути в будівлі колишньої тюрми краєзнавчому музею! Про це я особисто чула від голови райдержадміністрації Миколи Олексійовича Іванюка. Підтримує цю ідею і мер міста Микола Петрович Боровець, який багато робить у справі увічнення героїв Великої Вітчизняної війни.

Від редакції. У наступному номері «Звягель-Інформу» ми продовжимо цю тему, надрукувавши деякі архівні дані, свідчення очевидців та думки з приводу подальшої долі будівлі колишньої тюрми, представників міської та районної влади.

Фото Віктора ТИМОЩУКА