Сьогодні у Рівному ховали загиблих у катастрофі під Житомиром

Для десятьох пасажирів та водія маршрутки “Рівне—Київ” ця поїздка у столицю стала останньою.

Поблизу села Вереси на Житомирщині мікроавтобус зіткнувся з вантажівкою, внаслідок чого одинадцять людей загинули, а один потрапив у лікарню з травмами. Вчора освітяни Рівного проводжали в останню путь вчителя молодших класів Людмилу Кухарчук та її чоловіка Петра, які трагічно загинули в автокатастрофі.

Для десятьох пасажирів та водія маршрутки “Рівне—Київ” ця поїздка у столицю стала останньою. Поблизу села Вереси на Житомирщині мікроавтобус зіткнувся з вантажівкою, внаслідок чого одинадцять людей загинули, а один потрапив у лікарню з травмами.

Вчора освітяни Рівного проводжали в останню путь вчителя молодших класів Людмилу Кухарчук та її чоловіка Петра, які трагічно загинули в автокатастрофі.


Попрощатися з Людмилою та Петром Кухаруками прийшли не тільки родичі та друзі. Увесь хол НВО №12 був у вінках, а на широкому подвір’ї не можна було помітити жодного обличчя без сліз та жалоби.

— Людмила працювала у нас учителем молодших класів, — розповіла директор НВО №12 Вікторія Лагодюк. — У цьому році атестувалася, одержала звання вчитель-методист, ми подали її на нагороду “Відмінник освіти України”, яку вона не встигла отримати. Так склалося, що вона навіть заробітної платні не отримала жодного разу зі званням. Випустила велику кількість учнів. Серед 300 учнів, які вже цього року подали заяви до нас у перший клас, 170 записалися до неї в клас. Це була вчитель від Бога.

— Я дізналася про трагедію в суботу о восьмій ранку, — говорить заступник директора НВО №12 Ганна Карабанова. — Мені знайома зателефонувала й розповіла. Не повірила, подумала, що люди щось наплутали. Страшно було навіть комусь з колег зателефонувати й про таке розповісти. Але дочка, яка того ранку виїхала в Київ, підтвердила, що така страшна аварія сталася і що Житомирська траса закрита. Тоді вже зателефонувала Людиній найближчій подрузі, яка теж нічого не знала. Вже з нею обдзвонили всіх знайомих. У суботу всі люди по селах пороз’їжджалися, але як тільки дізналися про біду — всі зібралися. У суботу разом зустрічали їх, а от у неділю проводжаємо.

Ганна Караванова працювала з Людмилою Кухарчук з першого року її роботи у школі.

— Від неї завжди віяло теплом та добротою, — пригадує пані Ганна. — Треба порада — Люда. Треба допомога — Люда. Треба відкритий урок — Люда. Знала добре: де Люда — там не треба нічого перевіряти, все буде якнайкраще. Вона була дуже відповідальною вчителькою. Дуже любила дітей, всю душу віддавала учням, турбувалася й переживала за них. У нас у п’ятницю було Свято станнього дзвоника. Вона була дуже щаслива на лінійці, ніхто навіть подумати не міг, що щось трапиться.

У цей же день — у другій половині дня — у школі святкували “Сходинки до олімпу”, де вшановували дітей-переможців олімпіад різного рівня. За словами пані Ганни, Людмила була на святі десь до о пів на шосту. Вона дуже розхвилювалася за свою ученицю, яку не викликали в номінації, де та мала призове місце. Навіть написала заступнику директора записку: “Чому не дали нагороду Олі Багрій?” Дівчинка була іще в одній номінації, там її й нагороджували за успіхи одразу у двох. Пані Людмила вже побігла, не дочекалася цього, але ще телефонувала, чи справді дали Олі нагороду.

“Усе, що можна сказати доброго, це про неї”

— Про Люду можна говорити дуже багато, — продовжує Ганна Карабанова. — Усе, що можна сказати доброго, це про неї. Ми всі в такому шоковому стані, що навіть не можемо повірити, що це трапилося насправді. Бачили ж її у п’ятницю — такою щасливою була, а у вівторок у неї мав бути випускний у 4-Б класі. Вони у п’ятницю проводили репетицію. Коли діти співали пісню про початкову школу, про першу вчительку, Люда дуже плакала. Її питали, чому плаче? А вона казала, що пройнялася тими словами пісні, що шкода випускати дітей у старшу школу, що дуже звикла до них.

Провести в останню дорогу прийшли всі учні та батьки 4-Б класу, який вона випускала цього року. Діти згадують пані Людмилу як добру, справедливу, лагідну, молоду та гарну.

— Ми її дуже любили, а вона — нас. Це чудова вчителька. Такою вона залишиться для нас назавжди, — говорить учениця 4-Б класу Оля Багрій.

— Пані Людмила вчила мою старшу дочку, а цього року випустила молодшу. Це найкращий, найдобріший, найлагідніший вчитель. Вона підкаже у будь-яку хвилину, допоможе. Усі добрі слова, які можна лише сказати — про неї, — зі сльозами на очах розповідає мама учениці 4-Б класу Надія Чубай.

— Батьки й діти прийшли попрощатися за покликом душі, бо в кожній дитині живе частинка Людмили. А ми робитимемо все, щоб вони пам’ятали свою першу вчительку, — додає ще одна мама Іванна Тарасович.
— Хороша дисципліна, успішність, людські якості наших дітей — це все її заслуга. Якщо Господь обрав для її родини саме таку долю, то ми будемо молитися за спокій їх душ, — приєднується до розмови мама Лариса Багрій.

— Це для нас велика втрата, — каже Ганна Карабанова. — Ми знали її як маму, яка виховувала двох синів, знали її чоловіка, який був для неї опорою та підтримкою. Він не відмовляв, якщо й ми щось просили зробити. Він усім старався допомогти. Порядна сім’я.

“Його можна було назвати одним словом — парторг”

Як розповів колега Петра Кухарчука Микола Крук, починали вони разом, працюючи на радіозаводі у 1989 році. Петро був дуже активним: парторг цеху, член комітету Комсомолу. Коли завод розвалився, він пішов працювати на залізницю, а Микола Крук почав власний бізнес. У 2000 році, коли з’явився ринок “Пересопницький”, пішли туди торгувати м’ясом.

— У давні часи його можна було б назвати одним словом — парторг, — крізь сльози всміхається Микола Крук. — Навіть прізвисько у нього таке було. Він був душею колективу. Виїзд на шашлики організувати, спортивні змагання, дні народження, допомогти комусь — без проблем. До нього з чим не звернись — не відмовить.

— Природна доброта у нього була, щирість, простий він був, — додає друг дитинства Петра, кум Віктор Карпюк. — Ми всі жертви цивілізації, на нас багато напускного, ми прагматики, зациклені на власних досягненнях, а він був справжній. Його у Києві багато людей знали, у Рівному немало. Купую квіти, а мене питають чи не Петру, купую вінок, а мене питають, чи не Петру, купую свічки у церкві, а мене питають, чи не Петру.

Петро Кухарчук та Віктор Карпюк вчилися разом у 12-й школі.

— Обидва прийшли з сільських шкіл: він — із Млинівського району, а я — з Березнівського — до дев’ятого класу. Це нас об’єднало, з того часу і дружимо. Він хрестив мого сина, ми взагалі дружимо сім’ями, — пригадує пан Віктор.

Того вечора Петро та Людмила їхали у Київ до кума. Мали традицію у травні їздити дивитися цікаві місця.
— Вони приїжджають до мене в Київ і вже звідти вирушаємо, — розповів пан Віктор. — Торік так їздили в Умань, Софіївку і Моринці, на батьківщину Шевченка. У цю суботу мали зранку виїжджати з Києва на Чигирин, подивитися гетьманські місця. Вони їхали ввечері, щоб переночувати у мене, а вже зранку мали сідати в машини й всією компанією, нас чимало — 12 чоловік, їхати. Але вже ніхто нікуди, звичайно, не поїхав…

“Сидіння зліпилися до купи, як сторінки книжки”

— Вони виїхали з Рівного після шостої. За двадцять сьома я телефонував. Петро сказав, що ще й до Гощі не доїхали. То я сказав, що ви подрімайте, а я години за три вас наберу, щоб знати, коли вас точно зустріти, — пригадує події того вечора Віктор Карпюк. — Коли ж після дев’ятої почав дзвонити, то виклик йшов, а трубку ніхто не брав. Я набирав кілька разів — без результату. Подумав, може, заснув та не чує. Згодом почав переживати, бо вже точно не спить — час такий, що вже б у Києві мали бути. Заспокоював себе, може, з телефоном щось не так, але вони дорогу знають й самі до мене додому зможуть дістатися. Десь до пів на дванадцяту вони вже мали б бути в мене. Я продовжував дзвонити. На домашньому телефоні весь час зайнято було (це вже потім виявилося, що син відключив його, бо батарейка сіла), а трубку мобільного ніхто так і не брав. Десь опівночі я не витримав і поїхав на вокзал, куди маршрутки з Рівного приходять. Там нікого не було, тому звернувся до постових ДАІшників. Вони мене відправили у Центральний департамент ДАІ, де є інформація з усієї України. Приїхав туди десь о пів на другу. Там теж нічого не хотіли казати, але врешті розказали про страшну аварію на окружній Житомира. Час співпадав, і мені все стало зрозуміло.

Синам повідомити я побоявся, тому подзвонив його рівненському куму, другові Анатолію. Поїхали у Житомир. Все ще сподівалися на диво, думали, може, вони ще в реанімації. Але я ще не встиг доїхати до Житомира, як мені вже передзвонили й сказали, що ніхто не вижив.

Син Микола, який вчиться у Харкові в юридичній академії, в той вечір виїжджав з Харкова в Євпаторію (їх у літні табори вивозили). Дзвонив батькові — той не брав трубку, додому, як і я не міг додзвонитися, братові на мобільний — нічого (це потім з’ясувалося, що в ту ніч Павло телефон загубив). У Колі був такий стан, як у мене, коли я не міг Петра видзвонити. Так от він вранці знову набрав батьків мобільний номер, у цей час саме до Дніпропетровська під’їжджав, а трубку зняв слідчий, який і повідомив про загибель батьків. Колю сюди привіз із Дніпропетровська мій син. А ми з Толиком були в цей час у Житомирі, розмовляли зі слідчими, провели упізнання.

— Це страшна аварія, просто жах, — не стримуючи сльози, переказує побачене на місці аварії пан Віктор. — Та ще й ці маршрутки перероблені нікуди не годяться. У них при найменшому ударі сидіння відривається. Всі сидіння, на яких сиділи люди, були зірвані з місця. Люди загинули в першу чергу через те, що ці сидіння позривалися разом із пасажирами, зліпилися до купи, як сторінки книжки. Задні сидіння, які були порожніми, лишилися на місці.

У подружжя залишилося два сини: старший — Павло — закінчив НУВГП та працював разом із батьком, а менший — Микола — навчався у Харківській юридичній академії. У Петра ще живі батьки, а у Люди — мати.