Політолог: ВЕСНА ДІЙСНО БУДЕ „ГАРЯЧОЮ”

Суспільно-політична та соціально-економічна ситуація в Україні знову загострюється. Прокоментувати її наш кореспондент попрохав відомого журналіста, письменника, політолога, магістра державного управління Валерія ІВАНОВСЬКОГО. Минулого разу наша розмова відбувалася навколо ситуації в області, тепер – про загальноукраїнські та міжнародні проблеми.

- Валерію Володимировичу, як, на Вашу думку, весна буде дійсно „гарячою” в політичному сенсі?
- За всіма ознаками – так. Бо ж рівень невдоволення в нашому суспільстві досяг критичної межі. Постійне і значне зростання цін, інфляція, підвищення комунальних тарифів та інші фактори призвели до різкого зниження купівельної спроможності гривні, що, в свою чергу, призвело до знецінення зарплат та пенсій, що значно знизило рівень матеріального добробуту народу. Це не могло не призвести до різкого невдоволення мас, яке все більше шукає виходу назовні.

Наша політична еліта, яка давно відірвана від інтересів народу і задовольняє лише власні інтереси, знає про його суцільну апатію та заснований на цьому нігілізм до використання форм громадської непокори у відстоюванні своїх прав, що ми, наприклад, постійно спостерігаємо у країнах сталої демократії. Проте, коли терпець уривається, та ще й є солідна політична сила, що підбурює невдоволені маси, то слід очікувати серйозних суспільних катаклізмів.

- Ви вважаєте, що такий час настав?
- Так. Причини я перерахував вище. Питання лише в тому, яка сила стане на чолі народного гніву і куди вона його направить.

- І хто ж претендує на роль „месії”?
- Ситуація у нас досить дивна. Суспільство наше переповнене негативною енергією проти існуючої влади, а опозиційна сила, яка б дійсно боролася за інтереси народу відсутня. Бо ж, якщо взяти по великому рахунку всі щаблі влади, то і регіонали , і бютівці, і соціалісти, і комуністи, і „нашисти” – вони все одно знаходяться при владі. Тобто вони всі зацікавлені у збереженні цієї влади і незацікавлені у діях проти неї.

У нас, на жаль відсутня дійсно опозиційна сила, що захищала б народ від „грабіжників при владі”, яка б жила його інтересами і не була далеко відірвана від нього. Останніми олігархам „продалися” комуністи.

Для нашої молодої демократії відсутність такої опозиційної сили, яка необхідна в суспільстві для рівноваги, балансу сил, яка б направляла негативну енергію суспільства в русло цивілізованих відносин, є дуже небезпечною ситуацією для України. А якщо врахувати й рівень невдоволення мас, то це вже є загрозою не лише її національній безпеці, а й взагалі її незалежності – з усіма негативними наслідками як для народу, так і світу.

Тому той факт, що нікому з діючих у парламенті сил народ вже просто не довіряє, є дуже тривожним. Ще у 2004 році була надія на „оранжистів”, але вони виявилися звичайними шахраями, що використали народне невдоволення для узурпації влади та власного збагачення. Минулого року, внаслідок використання брудних передвиборчих технологій, „помаранчеві” „відкусили” необхідну частку електорату, яка б дозволила разом із соціалістами створити коаліцію і ще на певний час залишитися при владі. Але вони пересварилися у битві за посади, що дозволяли б направляти фінансові потоки з бюджету у власну кишеню. Тому, внаслідок відвертої зради соціалістів та переходу до стану олігархів комуністів, утворилася Антикризова коаліція.

Але й вона згаяла час. Замість того, щоб взяти під контроль ситуацію в державі та суспільстві, бізнесмени при владі відразу ж ринулися у боротьбу за бюджет на наступний рік – кожен намагався якомога більше для себе урвати з цього „корита”. Так було згаяно час для закріплення довіри народу та впливу на поліпшення рівня добробуту населення. Особливо випало з-під контролю уряду (свідомо чи несвідомо – то інше питання) зростання цін на комунальні тарифи та енергоносії. Та й навіщо вищим чиновникам потрібно було протистояти цьому, коли вони, ці бізнесмени при владі, виграли двічі: тепер мають величезні прибутки від підвищення цін і, водночас, від „прокачки” бюджетних ресурсів через власні підставні структури.

Так антикризовиками була згаяна можливість для виправлення соціально-економічної ситуації, а також згаяно час та ініціативу, чим не забарилася скористатися Тимошенко. Вона скористалася наданим суперником часом для перегрупування сил та мобілізації усіх ресурсів для „весняного наступу” 2007 року. І „бити” вона буде у підставлене антикризовиками місце – комунальні тарифи. Це її стежка до сердець мільйонів знедолених і скривджених співвітчизників. Вона її вже почала використовувати і користуватиметься нею надалі.
Скоріш за все, „піде в народ” і Наталія Вітренко, і „нульові” есдеки, й інші політичні сили, які опинилися за бортом влади. Зараз можна констатувати лише одне – весна очікується дійсно „гарячою”. І однією з характерних рис її буде значна консолідація близьких за політичним спектром сил, які зрозуміли, що їх роздрібненість їм не на користь і у досягненні влади необхідні об’єднавчі процеси.

- Валерію Володимировичу, як би Ви охарактеризували діяльність вищих ешелонів влади в Україні?
- Увесь безлад в Україні лише від того, що всі гілки влади (і законодавча, і виконавча, і судова, і „четверта” – ЗМІ) не виконують тих завдань, які поклали на них і держава, і суспільство в цілому.

Верховна Рада, після прийняття закону про вибори народних депутатів за партійними списками взагалі до чергових виборів забула що це таке „народ”. Раніше, коли кожен депутат від округу обирався персонально, то постійно там з’являвся, зустрічався з виборцями, вирішував хоч якісь питання, знав життя простих людей. Бо ж знав, що на наступних виборах з нього спитають: а що ти зробив для округу? А нині навіщо нинішнім депутатам той простий люд з його проблемами? Вони ж ні перед ким, ні за що не відповідають, вони живуть собі з насолодою в Києві і знати не хочуть, що там твориться у тому ж Олевську чи будь-якому селі. Їм головне було потрапити до прохідної частини партійного списку. А отримавши депутатський мандат з недоторканістю, вони можуть творити ЩО ЗАВГОДНО і ніякий закон їм не указ. І вони, замість того, щоб представляти інтереси народу, продовжують його ще більше грабувати та збагачуватися. Ось яка у нас законодавча влада.

Виконавча – не краща. Раніше, при Кучмі хоча б президент та уряд працювали в унісон і при проявах авторитаризму першого (що більшістю політологів визнавали як необхідність під час трансформації суспільства) ми мали стабільність, що позначалося ростом економіки у 12%, що було найвищою цифрою у Європі. Ющенку та його „любим друзям” з „чистими” душами та руками це не подобалося, бо треба було „зкаламутити воду в суспільстві”, щоб дорватися до влади. Тому, використовуючи брудні передвиборчі технології та американські гроші, помаранчеві авантюристи, приклеївши порядним держслужбовцям ярлик „бандитської влади”, почали виступати проти Кучми та за обмеження президентських повноважень.
Коли ж дорвалися до влади і зганьбилися перед народом усім, чим можна, то тепер уже виступають проти обмеження повноважень президента. По-перше, це говорить про те, що або ющенковці помилялися (свідомо чи несвідомо – то окреме питання) ще під час виборчих перегонів, або свідчить про те, що вони заради власних амбіцій публічно нехтують своїми ж передвиборчими обіцянками. В обох випадках це їх не красить. По-друге, ну який з Ющенка президент?! Згідно останніх опитувань, його рейтинг складає лише 13%! Він уже по популярності далеко від себе вперед пропустив Януковича та Тимошенко. Я вже багато з цього приводу говорив у минулому інтерв’ю, писав про це у своїй книзі „Мразь боится света”, тому повторятися не буду.

Ще б при іншій особі може, в інтересах суспільства і держави, в умовах кризи суспільного розвитку, можна було б погодитися з тезою про необхідність сильної президентської влади. Але який з „містера Ю” сильний президент? Навпаки, на якій би він посаді не знаходився, то тільки й запам’ятався тим, що розтринькував усі дивіденди, які надавалися йому долею. Тим більше, це хвора людина, без достатньої сили волі, щоб зібрати навколо себе команду і згуртувати наше суспільство. Як на мене, то йде елементарна боротьба за відродження повноважень не самого Ющенка, а його нуворишів, які сплять і бачать у себе такі ж повноваження, що були притаманні їхнім попередникам у будинку на вулиці Банковій – ЦК Компартії України чи Адміністрації Кучми.

Коротше кажучи, нинішня президентська влада – це не консолідуючий центр нашої держави та суспільства, а постійне джерело розбрату, яке забуло про існування народу, бореться лише за більш ситне місце біля „кормушки”.

У цьому сенсі за півроку свого існування уряд також ще не довів, що він є благом для народу, а не інструментом задоволення чиїхось політичних та бізнесових потреб. Чим він кращий від своїх попередників? Бо ж і при ньому рівень життя громадян, як основний критерій оцінки діяльності уряду, не лише не став підвищуватися, а продовжує знижатися. Як у добре відомому анекдоті, уряд поки ще притримується тактики „валити все на попередника”, але вже настає час, коли народ має спитати: а що ви, пани міністри, зробили щоб кардинально змінити ситуацію в країні? Поки що, крім участі у політичних колотнечах, ми потрібної активності уряду не бачимо. На жаль. І його інертністю, як ми бачимо, знову скористалася Тимошенко, яка, як ми знаємо, вміє збурювати, як вона називає „біомасу”, та, на жаль, лише собі на користь, а не тим масам.

Що стосується уряду, то давно вже можна було виробити дійсно ефективну, сприйняту народом ПРОГРАМУ ДІЙ УРЯДУ, яка б була зрозумілою всім і над виконанням якої згуртувалося все суспільство, яке б бачило свою перспективу і згуртувалося навколо неї. А та урядова „програма”, яка нині є, то це – „ерзац-програма”. Це „програма заради програми”, це – програма, що написана під той трафарет, що використовували й усі попередні уряди, які саме з-за того, що не мали ДІЙСНО ПРОГРАМНОГО ДОКУМЕНТУ й „канули в лєту”.
До того ж, як я вже казав, уряд постійно втягується у політичне протистояння, що значно знижує його ефективність. Якщо при Кучмі уряд підтримував президента і постійно „воював” лише з парламентом, то тепер він знаходиться у стані війни і з президентом, і з парламентом. І ці війни тільки відволікають його від виконання основного завдання – служінню інтересам громадян.

Що стосується судової гілки влади в Україні, то це наскрізь прогнила (від низького професіоналізму та корупції суддів) система. До цього призвели дві речі – відходження від практики виборності суддів до їх призначення та надання їм статусу недоторканості. Давши суддям цей статус, держава зробила величезну помилку, оскільки судова система, при низьких моральних якостях її працівників, перетворилася на закриту корпорацію шахраїв, які, покриваючи один одного, знущаються над законом та громадянами як хочуть, оскільки їм боятися нікого. І всю „гниль” цієї системи суддя відчуває ще при проходженні процедури свого призначення, яку без хабарів не пройдеш. Але він свідомо йде на це, бо знає, що швидко „відіб’є ці „бабки” з наваром”. І ми добре знаємо яким чином.

За нашу „четверту владу” – ЗМІ, я й говорити не хочу. В одному зі своїх інтерв’ю я сказав, що наші засоби масової інформації не є „сторожовими псами демократії”, вони перетворилися на „лагідних пудельків”, які постійно вистрибують перед своїми господарями на задніх лапах і думають лише як догодити йому. Українські ЗМІ, особливо місцеві, не виконують тих функцій, які покладено на них в демократичному суспільстві, а тому й не можуть виконувати функції контролю суспільства за владою. А без контролю наша влада, як ми бачимо, цивілізовано ніколи не запрацює.

Ось як можна коротко охарактеризувати нинішній стан всіх гілок влади в Україні. То ж чи може нормально розвиватися наше суспільство і держава в такій ситуації? Звичайно – ні.
До того ж і система державного управління, особливо його кадрове забезпечення, у нас вкрай недосконала. Закон „Про державну службу” , прийнятий ще у 1993 році, вже тоді був дуже недосконалим, а тепер вже так застарів, що перетворився на гальмо подальшого розвитку справи державного управління в Україні. Без якнайшвидшого прийняття нових законів про держслужбу, про Кабінет міністрів, про місцеві державні адміністрації, які б кардинально змінили структуру і механізм формування та функціонування органів влади, навряд чи це вдасться зробити.

Яскравим прикладом недосконалості системи державного управління є той факт, що у 2005 році „народний президент” разом зі своїми „любими друзями” фактично „знищив” двадцятитисячний корпус кращих представників державного управління – висококваліфікованих держслужбовців, які вірою і правдою служили Україні, і замінив їх „помаранчевими бездарями”, яких уже по два-три рази міняв, чим і довів тепер уже свою бездарність.

На жаль, як ми бачимо, у можновладців в уряді та парламенті до справи повернення висококваліфікованих держслужбовців, та удосконалення системи держуправління „не доходять руки” – вони зайняті постійними протистояннями між собою. Та й їм не потрібна сильна влада, особливо на місцях. При такій ситуації набагато простіше вирішувати питання власного збагачення.

- В чому Ви, як політолог та магістр державного управління вбачаєте вихід?
- Основою будь-якої держави, що визначає механізм її функціонування та напрямок розвитку, є Конституція. Наскільки вона досконала, наскільки вона відповідає вимогам часу, настільки успішно й розвивається держава. Це дуже серйозний документ, який має врахувати всі нюанси життєдіяльності держави та суспільства, а тому до обговорення проекту та прийняття Конституції мають бути залучені якомога ширші верстви населення.
Конституція ж України, насміх усьому світові, у червні 1998 року була прийнята всього за одну (!) ніч (?!) і лише чотирма сотнями громадян (??!) з депутатськими мандатами. Коротше кажучи, наскільки „серйозно” підійшли до її прийняття, так вона і працює. Причому тоді ж наспіх було прийнято настільки простий механізм (на відміну від тих же США) внесення туди змін, що нашу Конституцію різні політичні сили „використовують”, коли схочуть і як захочуть.

Тому, якщо ми хочемо, щоб наша держава існувала й далі, а не розвалилася від постійних криз, то ми повинні, перш за все, вдосконалити наш основний документ – Конституцію, деякі принципові положення якої давно не відповідають реаліям часу і повинні бути змінені.
Як на мене, то у новій редакції Конституції слід чітко прописати кілька суттєвих позицій. По-перше, це стосується повноважень всіх гілок влади та механізми їхньої взаємодії. При цьому чітко прописати, яким чином політичні сили зобов’язані виконувати і звітувати про виконання своїх передвиборних обіцянок. По-друге, повернутися до мажоритарної системи виборів до всіх виборних органів влади. По-третє, зняти недоторканість депутатів та розробити механізм відкликання депутатів за невиконання ними своїх обов’язків та обіцянок виборцям, що позбавить депутатський корпус від нашестя кримінальних бізнесменів. По-четверте, ввести виборність суддів. По-п’яте, чітко виписати права опозиції.

На мою думку, саме такі основні принципові положення, які мають бути передбачені у новій редакції Конституції, хоча є й інші, які я тут не буду називати, бо це тема окремої розмови.
Важливо, щоб при її прийнятті ми не забули про три речі. Перше – до обговорення проекту Конституції мають бути залучені якомога ширші кола громадськості та фахівці. Друге – Конституція має бути прийнята на всенародному референдумі і бажано було б, щоб на нього виносилося кілька варіантів проектів Конституції. Третє – має бути впроваджено мораторій на внесення до неї змін протягом певного періоду часу, а також складний механізм внесення до неї змін, де слід передбачити і можливість народного волевиявлення – референдум.

- Ваша точка зору зрозуміла і гадаю, що більшість співвітчизників її поділяють. Давайте повернемося до більш близької перспективи – до „гарячої” весни 2007 року...
- Поки що зрозуміло, основним (або одним з основних) політичних гравців, які спробують негативну енергію мас направити собі на користь буде, безумовно – БЮТ.

Як на мене, то з цього приводу, я вбачаю кілька тривожних симптомів.
По-перше, ми знаємо хто така Тимошенко, яка ще з лазаренківських часів не повернула борг державі від газових та інших оборудок.
По-друге, ми вже чули її „щирі” обіцянки покращити життя народу у разі приходу „помаранчевих” до влади і знаємо ціну її словам.
По-третє, вона вже була і є при владі, проте своїх обіцянок не дотримується. Більше того, за часів її прем’єрства ми ввійшли у таку полосу економічних, соціальних та політичних криз, від яких на можемо оговтатися до цих пір.
По-четверте, у мене немає сумніву в тому, що всі негаразди народного життя, які загострилися в останні роки її не цікавлять. Переконаний, що вона лише хоче, використовуючи скрутне становище цієї „біомаси” (як вона називає той самий народ), а також з допомогою демагогії, популізму та брудних ПР-технологій використати ситуацію у власних цілях.
По-п’яте, їй притаманна патологічна ненависть до нашого стратегічного партнера Росії, з якою, як довели всі роки незалежності, краще дружити, ніж сваритися.
По-шосте, вона надто тяжіє, якщо не сказати різкіше, до Заходу та США. Таке враження, що вона чимось їм зобов’язана і вимушена виконувати всі їхні завдання з першої ж команди.

- Це теж характеризує її з ненайкращої сторони? Чому? Ми ж говоримо про європейські стандарти для України...
- Зараз поясню. Ми говоримо про європейські стандарти у багатьох сферах – політичній, економічній, соціальній, екологічній тощо. Проте чи дуже наблизилися ми до них? Хоча про це ж йде мова вже два десятиліття – ще з часів Горбачова.
Ми зробили у свій час дуже велику помилку, від якої страждаємо до сих пір. У часи перебудови нам необхідно було при сильній владі провести кардинальні реформи всіх сфер життя, а не рвати все по живому. Досвід того ж Китаю доводить істинність цієї думки. У Китаї до цих пір при владі комуністична партія, але її економіка перетворилася у одну з наймогутніших у світі і, що важливо, постійно зростає. Відповідно зростає й добробут громадян. Хто зараз згадає, що наприкінці 80-х років комуністична влада подавила танками страйк студентів на центральній площі Пекіна? Чи хто зараз осудить ті дії влади, якщо вони діяли рішуче, оскільки розуміли, що кардинальні реформи без суспільної стабільності провести буде неможливо. І скільки б тоді Захід та США не кричали про порушення демократичних принципів та прав людини, Китай на них начхав і робив свою справу. І досяг того, чого хотів. Повторюю – всупереч думці Заходу та США!

У нас, на жаль все відбулося, як кажуть в науці, з точністю до навпаки. Замість того, щоб розігнати страйкуючих методом голодування кількох десятків, куплених на американські долари, студентів, ми відправили у найвирішальніший момент у відставку уряд Масола.
Я вже не кажу, що сам страйк був політичною провокацією, бо ще й знаю точно, що ніхто там не голодував. Так, у середині 90-х років мені довелося поговорити з одним з учасників того „голодування”, який розповідав, як він „голодував”: „Піду, - каже, - „вкладу” два десятки пиріжків і йду на площу „голодувати”. Та й добре відомий вислів тодішнього двірника, що підмітав площу Незалежності: „Ну якщо вони голодують, то чим же вони гадять?”

Коротше кажучи, тоді ми, послухавшись „західних проповідників” та „захисників демократії”, не розігнали знахабнілих молодчиків, а в угоду їм спровокували урядову кризу. Та й надалі „мудрих” вказівок Заходу ми притримувалися беззаперечно. В результаті, що маємо ми, і що має, наприклад, Китай, який не слухав вказівок ззовні – ми бачимо. Коментарі, як кажуть, зайві.

А були ж тоді розумні люди, які закликали жити своїм розумом, які попереджували, що Україна „європейським демократам” потрібна лише як розмінна карта у протистоянні з Росією та ринок збуту своїх товарів, що європейцям начхати на рівень добробуту народу України, їм важливо, щоб Україна не морочила їм голову зі своїми проблемами і не заважала їм жити заможно і радісно.

З історії нашої незалежності можна навести безліч прикладів, коли Захід та США брутально обдурили нас, проте ми жодних висновків не зробили і продовжуємо, стоячи на колінах, випрошувати у них різні подачки. А вони продовжують використовувати Україну як дешеву повію у своїх власних цілях. Але ж, як відомо, повії все ж платять за послуги, а Україна має настільки низьку репутацію, що їй навіть не збираються і платити за її „послуги”.

- Що Ви маєте на увазі?
- Я зупинюся лише на основних аспектах цієї проблеми.
Перший раз західні політики (тут я маю на увазі і США) обдурили нас на початку 90-х років, коли обіцяли „золоті гори”, якщо ми відкинемо комуністичну (навіть вже кардинально змінену) ідеологію та вийдемо зі складу СРСР. Як ми говорили раніше, досвід Китаю та наше нинішнє життя показує, що навряд чи потрібно це було робити. Але Заходу необхідно було будь за що розвалити Радянський Союз і на обіцянки вони не скупилися. На жаль, ми тоді їх послухалися. І маємо тепер те, що маємо. Скажемо відверто – хвалитися нічим.

Другий раз вони нас обдурили, коли ми знищили ракетно-ядерну зброю, якої ми мали ТРЕТІЙ (після США та Росії) за потужністю арсенал у світі! Коли зараз Північна Корея запустила лише одну ракету та й то – випробувальну, не маючи ще при цьому навіть ядерної зброї, то подивіться скільки вона політичних та економічних дивідендів добилася від європейців, японців та США. І до неї, цієї невеличкої країни, яку, до того ж, американці вважають своїм ворогом, відносяться з такою повагою та осторогою!

Що ж ми могли б „виторгувати”, якщо б розумно поставилися до того, що у нас вже була найсучасніша і ракетна, і ядерна зброя! Та варто було б лише сказати тоді і ми давно вже були в Європейському Союзі і мали таку економіку, яка б і не снилася різним там румунам чи болгарам. І могли б стати прикладом для інших держав в тому сенсі, що роззброюватися вигідно, щоб взамін мати пристойне життя та гарантії безпеки. Але ми під радісний сміх американських наглядачів знищили всю ракетно-ядерну зброю. В результаті ми не тільки бездарно „профукали” той важливий козир і не використали його у власних інтересах, а й показали іншим країнам, що мають ядерний потенціал чи хочуть його мати, що у наш нестабільний час краще мати власну ракетно-ядерну „парасолю”, ніж сподіватися на обіцянки західних політиків. Дивлячись на те, в якій халепі опинилися ми, вони навряд чи коли піддадуться на умовляння американців знищити свій ядерний та ракетний потенціал. Це тільки Україна, як в тому анекдоті, „може двічі (і безліч разів) наступати на ті ж граблі”.

- Але тоді вважалося, що той арсенал не під силу нашій молодій економіці?..
- Якщо ми збиралися після виходу з Радянського Союзу жити значно краще, то чому до цього ми могли мати зброю масового знищення, а після покращення – ні? Де логіка?
Та й не в цьому річ. Потрібно було розумно виторгувати дивіденди від знищення РЯЗ, про що йшлося вище. Та й ніхто ж нас не примушував цього робити! Це тільки ми, ідіоти, образно кажучи, заходячи в темний ліс, де повно хижаків, викинули з рук зброю. Розумний Захід до цього не додумався і лише з посмішкою дивився на наш ідіотизм. Колись нас, з-за низького рівня життя, називали „дикунами з ракетами”, тепер ми стали просто „дикунами” – велике досягнення!

Та й якщо вже так кортіло посмішити весь світ, чи дійсно було не під силу утримувати власну РЯЗ, то навіщо знищувати все? Треба було залишити хоча б з десяток ракет на всякий випадок. Навіть цього було б досить, щоб мати статус ядерної держави з усіма позитивними можливостями і відповідним ставленням інших держав, в тому числі і західних.
Що то було, тупість чи зрада національних інтересів, зараз вже немає значення. Головне, що відвертим керівником цього процесу була одна держава – США. Вони навіть гроші на це виділяли. Платили за українську клоунаду.

А ми, так і не дочекавшись суттєвої допомоги з-за кордону, ввійшли у страшну кризу першої половини 90-х років. І ніхто нам не допоміг, самі її долали. Бо ж західні політики втратили будь-який інтерес до „дикунів без ракет”.

Третій раз Захід суттєво нас обдурив при закритті Чорнобильської АЕС. І знову ж таки, ніяких політичних та економічних дивідендів, які могли б мати при розумному підході до проблеми, ми не отримали. Можна було б, наприклад, виторгувати компенсації у вигляді інших видів енергії, як це зараз зробила Північна Корея. Чи щось інше. А ми, знову ж таки, добровільно позбавивши себе значної кількості дешевої електроенергії, взамін отримали ... лише обіцянки про виділення коштів на будівництво саркофага. Та й хоча б, маючи вже досвід „щирого” ставлення до нас політичних шахраїв Заходу, поставили б умову: „ спочатку гроші, а затим –закриття”. Так ні ж. А Захід, позбувшись ЧАЕС, знову використавши нас „по повній програмі”, знову забув про свої обіцянки. Як відомо, „обіцянки-цяцянки - дурню радість”. На жаль, Захід добре знає, що в ролі цього дурня виступала і виступає Україна, а тому робить з нею все, що хоче.

Пройшло вже багато років, як зупинено ЧАЕС. В результаті, ми не маємо ні компенсованої енергії, ні саркофага. Більше того, нещодавно на наших телеканалах пройшла інформація про те, що виявлено корупційний канал, яким живляться ті ж західні політики та бізнесмени з грошей, які до цих пір збираються на саркофаг. Тобто західні політики з „високим рівнем моральних якостей” ще й живляться на нашій біді. Коментарі тут зайві.

Четвертий раз Захід та США обдурили нас у 2004-05 роках, спровокувавши у нас так звану „помаранчеву революцію”, а точніше кажучи – антиконституційний заколот.

Прикриваючись гарними гаслами про права людини та демократію, насправді тоді американці швидко виділили на ці цілі лише офіційно зі свого бюджету 60 мільйонів доларів лише з однією метою: не допустити зближення України з Росією. Мало хто пам’ятає, що у 2004 році, остаточно зневірившись у обіцянках Заходу, для покращення ситуації в економіці та підвищення рівня життя громадян, Кучма погодився на створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) з Росією, Білорусією та Казахстаном. І навіть уже був готовий проект договору. Проте, американці знову вирішили використати „українських дурнів” у своїй грі проти Росії. Хто більше від цього постраждав? Американці? Вони свою чорну справу зробили та й забули про якусь там Україну. Росіяни? Щось не видно. За ці роки вони стали ще могутнішою державою, повертаючи собі статус супердержави. Втратили багато чого лише ми - українські громадяни. Це той випадок, коли говорять: „чого бідний – бо дурний...”
Це тільки основні факти відвертої брехні Заходу та США, які постійно навішують нам „локшину на вуха”, та й то лише тому, що ми постійно підставляємо ці вуха, роблячи при цьому тупий вигляд обличчя і покірно стаючи на коліна. Я вже не кажу про брехню „дрібну”, як то обіцянки щодо вступу до ЄС, НАТО, СОТ...

Та й взагалі більшої дурепи, ніж Україна в світі більше немає. І зумовлюється це двома обставинами, яких практичний склад розуму європейців ніяк не може зрозуміти. Перше – чому Україна наполегливо прагне в Європу, де її НІХТО НЕ ХОЧЕ БАЧИТИ, більше того, її там постійно дурять, і, по-друге, чому вона ніяк не може скооперуватися, на зразок того ж Європейського Союзу, з Росією та країнами СНД, з якими у неї багато спільного і величезні перспективи? Сама ж Європа, та й вся Азія, визнала Росію як наддержаву і користується її енергоносіями.

Тим більше, що під час візиту Януковича до Німеччини у кінці лютого поточного року, канцлер Меркель уже вкотре висловила офіційну позицію Заходу стосовно України: „У нас є надто багато проблем із новими країнами-членами ЄС, щоб ще й думати про вступ України”. Та й сам же Ющенко в то й же час в інтерв’ю газеті „FT” визнав: „Європа недостатньо підтримує устремління України до ЄС та НАТО”.

Як бачимо, зрозумів це, насамкінець, і „помаранчевий месія”. Заявивши це, він лишній раз довів, що політик він нікудишній, як і всі його аналітичні та прогностичні служби. Невже, знаходячись півтора десятиліття на високих державних посадах, не можна було цього второпати? А може второпав, але вимушений був виконувати команди з-за океану? У будь-якому випадку, така людина не має права займати високу президентську посаду, тим паче, якщо досягла її шляхом антиконституційного заколоту.

Тому, повертаючись до теми „гарячої” весни 2007 року, мене дуже турбує той факт, що Тимошенко напередодні „широкого наступу” демонстративно поїхала до США за інструкціями. І якщо американці знову втрутяться через бютівців у наші внутрішні справи – слід очікувати величезного лиха для нашого і так вкрай знедоленого і обікраденого народу. Я б не хотів, щоб ми в черговий раз наступали на ті ж самі граблі. Скільки вже можна?

- Валерію Володимировичу, а як Ви оцінюєте створення нової помаранчевої коаліції?
- Не називайте її помаранчевою, бо самі ж коаліціянти уникають цього слова, оскільки розуміють, що самі ж спаскудили так звану „помаранчеву ідею”, яка, як показав час, виявилася елементарною брудною передвиборною бульбашкою. Тому вони самі прагнуть того, щоб суспільство якнайшвидше забуло про так звану „помаранчеву революцію” і їхню причетність до того антиконституційного заколоту. Та таке ніколи не забудеться. Я гадаю, що настане час і юридичної, і моральної оцінки тих подій, а також тих, хто продав Україну за американські долари.

Створення так званої коаліції БЮТ-НУ – останній цвях у домовині „партії Ющенка, „сили народної”. Те, що Тимошенко взяла під своє крило рештки розбитої, нещодавно штучно сколоченої американцями політичної сили-одноднівки, створеної для проведення антидержавного заколоту, говорить лише про те, що НУ, як політична сила припинила своє існування. Чого і слідувало очікувати.

Зараз ми також бачимо, що американські маріонетки в свій час вміло підстрахувалися, створивши „запасний аеродром” - БЮТ і тепер можуть й надалі виконувати всі завдання своїх заокеанських господарів. Цьому є підтвердженням і останній візит Тимошенко до Вашінгтона. Скоріш за все, вона поїхала туди за черговими інструкціями та грошима.

- А як можна оцінити ініціативу Партії регіонів про дострокові вибори Президента та Верховної Ради?
- Слід відзначити, що після створення Антикризової коаліції, Партія регіонів втратила ініціативу. Вона зосередилася лише на законодавчому забезпеченні діяльності уряду, перетворившись по суті з загальнонародної на партію парламентського типу. Регіонали, а це, в основному, солідні бізнесмени, що потрапили до парламенту за партійними списками, ніякої відповідальності перед виборцями не несуть, від паперової законотворчої роботи їх „воротить”, залишається одне – займатися власним бізнесом, тим більше, що тут руки РОЗВ’ЯЗАНІ ПОВНІСТЮ, бо ж депутатська недоторканість дозволяє безкарно творити що завгодно! Власне, це стосується більшості депутатського корпусу, не лише регіоналів. Про недоліки нашої виборчої системи ми говорили раніше. І якщо ми говоримо про регіоналів, то вони не помітили, що, випустивши з-під контролю ціни на комунальні послуги, вони випустили „джина”, чим вже скористалися їхні основні суперники бютівці. І конфлікт з відключенням світла в парламенті – то для тимошенківців був лише пробою сил перед весняним наступом.

Зрозумівши, що поки вони у період парламентських канікул надто розслабились на різних островах, а дехто у клініках робив пластичну операцію обличчя, щоб омолодитися, „леді Ю” серйозно готувалася до наступу, вони вийшли з ініціативою дострокових виборів як до ВРУ, так і президента.

Що це їм дає? По-перше, вони знову проявили свою політичну активність. По-друге, вони вибили з рук БЮТ ініціативу про розпуск парламенту, значно розширивши її популярною в суспільстві темою про позбавлення держави від немічного президента. Не знаю, наскільки серйозні ці заяви – час покаже. У всякому випадку вони зможуть на деякий час відвернути увагу людей від вулиць, де, безсумнівно, пануватиме БЮТ, до парламенту, де і вирішуватиметься це питання. Крім цього, це хороший піаровський хід, який зможе закамуфлювати їхній провал з комунальними тарифами.

- Наскільки реальними є одночасні вибори президента і ВРУ?
- Тут слід мати на увазі процедурні моменти. Щоб прийняти будь-який закон у парламенті у Антикризової коаліції є необхідних 226 голосів, але якщо Ющенко накладе вето на закон про дострокові вибори президента ( а він, скоріш за все так і зробить, бо на нових виборах йому абсолютно нічого не „світить”), конституційної більшості у 300 голосів для подолання вето у антикризовиків немає. Хоча й тут їм може несподівано прийти на допомогу Тимошенко, як і при прийнятті закону про Кабмін. Отже, якщо БЮТ і ПР домовляться, то вибори відбудуться. Якщо – ні, то – навряд чи. Та й невідома ще позиція СПУ та КПУ. Може ця ініціатива заглохне ще на першому етапі і залишиться ініціативою заради ініціативи.

Як на мене, то стосовно ініціатив з виборами скажу, що ми знову „ставимо воза попереду коня”. Спочатку варто було б прийняти нову Конституцію, де чітко розмежувати повноваження всіх гілок влади, а затим вже проводити вибори всіх рівнів. В іншому разі, скільки б виборів ми не проводили, спокою та ефективного функціонування всіх гілок влади у нас не буде.

- Дякую, Вам, Валерію Володимировичу, за змістовну розмову. До нових зустрічей. Бажаю Вам успіхів.

В. КУЧИЦЬКА