Я і Він

Частина 1. Сон - трава

Не мабуть, а насправді, в кожної людини є «свій» сон дитинства . Це те сновидіння, яке прийшло якоїсь ночі колись давним – давно ще до твоєї маленької голівки і залишилось там назавжди, на все життя. Я не вчений – не берусь трактувати генетичну пам’ять чи виголошувати роль підсвідомого, закладеного в снах. Однак, я достовірно знаю: коли наступить мить мого останнього подиху – прийде знову «мій сон» : я стрімко бігтиму по крутій стежці вниз до маленької річки. Так бігають лише діти або лошатка, що недавно прийшли у цей світ – підбрикуючи, переганяючи вітер, що шумить у вухах.

…Коли біжиш із пагорбка, сили багато не потрібно, набираєш маленький розбіг і ноги самі несуть тебе. День у день, із сна у сон, я біжу сюди лише заради …Нього. Внизу біля річки на мене чекає дивний чоловік. Він завжди однаковий – в сірому полотняному одязі, чоботях, неголений давно. Для мене він дуже високий. Я страшенно боюсь його погляду, хоча він дуже тепло на мене дивиться, якось зворушливо, захоплено, але в очах його багато болю, самотності – він дуже змучений.

Ми завжди в сні отак зустрічаємось - довго дивимось один на одного, не розмовляємо. Я з дитячою цікавістю з – підлоба розглядаю його. Він таки незвичайний, помічаю – зовсім не схожий та тих дядьків в пилюці, що я бачила вчора ввечері біля комбайну мого тата.

Навіть не знаю скільки часу триває наша зустріч. Можливо, на це місце я ніколи б не поверталася – але кожен раз від цього незнайомого і дивного мені чоловіка йде потік людського тепла, доброзичливості, і кожен раз в моєму маленькому дитячому серці виникає якийсь незрозумілий щем, який я пам’ятаю і досі настільки сильно, що навіть крізь роки це місце манить мене, кличе до себе кожен раз, коли проходжу повз нього.

....А потім у сні я швидко тікаю. Вам мабуть відоме це божевільне відчуття зі сну – коли ти дуже швидко хочеш втекти, а ноги тебе не несуть, стають неслухняними, повільними, ватними – ти біжиш і падаєш, і просинаєшся від несамовитого страху: що ось – ось він наздожене тебе.

Але скільки б я не оберталася - той чоловік завжди стоїть непорушно, на одному й тому ж місці, та й навіщо йому ловити мене, він бо знає: я повернусь до нього ще не раз.

Частина 2. Прародич

Довгі роки я і гадки не мала хто той чоловік, якого я бачила у снах. Чи був це просто страх, який матеріалізувався у сні, чи предок, що тримав мене міцним кровним зв’язком, а може просто дитячий сон. І річка, і стежка досі існують. По втоптаних віками курних дорогах так само бігають сільські дітлахи, яким також сняться сни. Я жила своїм життям, яким вготовано жити більшості українських жінок… Але навіть крізь роки доля вела мене до минулого. Крізь призму буденності і сірих днів, мене інколи мучив цей сон, почуття чогось незвіданого, нерозкритої таємниці, піднімало мене і давало ключ.

Одного зимового дня ми побачились. Це було трохи страшно зустрітися з тим самим поглядом, як багато років назад, тільки тепер це був не сон - з старої пожовклої світлини дивився ВІН. Вражало те, що чоловік виглядав так само, як запам’ятався мені , а очі його говорили:

- Привіт. Ну ось ми й познайомились. Я знав, що ти прийдеш. Мене звати Антон Йосипович Березовський.

І в ту саму мить, я зрозуміла, чому вулиця на якій родилася я, зветься віками Березівська. Не залишала думка про те, що можливо ми бігали по одним і тим же стежкам, полям, а може й родилися на одному подвір’ї, цього не знає достеменно ніхто.

Переді мною відкрилася сумна історія зламаного російським царизмом життя. Дворянська родина Березовських чи не в одну мить стала зубожілою та морально знищеною тогочасною політичною системою, що врешті-решт спонукало Антона до відчайдушного кроку – вбивства імператора.

Так, 6 червня 1867р. в Парижі він здійснив замах на життя російського царя Олександра II. Як так сталося, що сільський український юнак зробив вчинок, який не чекав від нього мабуть і Господь. Що привело його до Булонського лісу, місця, де було понівечене життя не царя, а його власне….

…У травні 1847 в селі Авратин Любарського району Житомирської області ( тодішнього Волинського повіту) в сім’ї польського дворянина Йосипа Березовського родився третій син - Антон. Він був ще малий, коли втратив матір, тому дітей виховувала бабуся Йосифина Гриневич – палка українська патріотка, яка ненавиділа російський царизм за закріпачення українського народу і насильницьке навернення уніатів на православ’я.

Старший брат Станіслав також ненавидів пригнічення, неволю, бідність, яка переслідувала їхню родину. Антон перебував під сильним впливом свого брата. Коли мати померла, маєток батька за борги було продано і збідніла родина подалася до Житомира, де вони ледве зводили кінці з кінцями.

В цей час у місті було неспокійно. Польське повстання 1863 – 1864 років поглинуло братів Березовських, яким набридло злиденне життя. Під гаслом "За вашу і нашу волю”, 16-річний юнак приєднався до повстанців і самовіддано служив у полку волинської кавалерії. В надії кращих змін вони стали завзятими повстанцями, однак мрії про вільне та щасливе життя не судилося здійснитися. Повстання було жорстоко придушене, старшого брата Станіслава заарештовано і вислано до Сибіру, а Антону вдалося втекти за кордон, до Франції.

Деякий час він мешкав на околиці величезного і галасливого міста Париж. Вулиця Меркаде, де оселився Антон була петлистою і глухою, а горище непримітного сірого будинку слугувало йому не лише житлом, а й майстернею. Так, на горищі крім ліжка й стола, стояли наковальня та столярний верстак. Почалися безрадісні блукання на чужині, пошуки хоча б якоїсь роботи. Спроба поповнити освіту зазнала краху через нестаток коштів. На деякий час йому вдалося влаштуватися механіком на завод, але невдовзі він залишив роботу невідомо з яких причин – на Сеннському суді Антон не відповів на це запитання.

Коли юний Березовський почув що до великосвітського Парижу в гості до французького імператора Наполеона III на відкриття Всесвітньої виставки приїхав російський імператор Олександр II, він відразу зметикував, що це саме той шанс, на який не приходиться чекати двічі. Він придбав пістолет на останні гроші, які сплачувала йому місцева префектура, як безробітному та іноземцю – 35 франків. На порох грошей не вистачило і довелося закласти у ломбард єдиний свій сюртук.

Молодий хлопець все детально розрахував, він був у натовпі тих, хто зустрічав імператора при в’їзді у Париж, в числі тих, хто уважно розглядав його в Парижській Опері, довго вдивляючись в обличчя того, кого він так люто ненавидів. « Я навіть біг за каретою до Єлисейського палацу, гукаючи «Хай живе імператор!» . Я зробив це, щоб краще роздивитись обох імператорів і вміти відрізнити одного від іншого…» - признається він на засіданні суду.

Він навіть дізнався точний час, коли карета обох імператорів мала повертатися з військового параду, вибрав місце, де можна було вдало здійснити вбивство – Булонський ліс. Надвечір 6 червня, о п’ятій годині дня у супроводі численної свити імператори поверталися з військового огляду. Вони сиділи поруч, в одній кареті, неспішно обмінюючись враженнями від військових оглядів, які дуже полюбляв Олександр II.

 Коли карета наблизилася до Булонського водоспаду, цар, помітивши попереду чимале скупчення екіпажів, запропонував повернути праворуч. Антон не міг цього передбачити, йому довелося обігти резервуар каскаду, вибігти на те місце, де дорога пересікається з алеєю резервуара. Ледве екіпаж порівнявся з ним, він двічі вистрелив. - « Я цілився в голову царя. Я знав, що коли попаду в нього, то вже напевне уб’ю…»

…Молодий юнак так ненавидів царя, що кулі, які він придбав в магазині здалися йому мізерними, малими, нездатними згубити життя того, хто понівечив щастя його родини, долю його країни. У маленькій кімнатці на горищі Антон по - новому обточив та відлив кулі. Саме ця справа зробила його замах невдалим, бо від надмірного заряду ствол пістолета розірвало, напрямок кулі змінився, і вона пролетіла мимо царя, сильно поранивши одного з коней, запряженого до імператорської карети. Сам Антон був важко поранений, пістолет розірвався в його руці, роздробивши при цьому пальці. Натовп розірвав на ньому одяг, натовп волав розірвати його самого на шматки, але Березовського вчасно затримали…

 Так, 21-річний юнак помстився за поневолення України. Його постріли збурили громадську думку Парижу, яка з подачі польської еміграції вважала виконавця замаху поляком. Однак, на суді на запитання про свою національну приналежність Антон Березовський відповів, що він "русин” і мстився за наругу над своїм народом і вірою.

    Юнаком керували не лише вільнолюбиві наміри, як це намагалися зображувати багато десятиліть в дусі класових позицій багато вітчизняних авторів. Так, без сумніву, двадцятирічний юнак протестував проти політики царизму, гноблення своєї Батьківщини - України. Хоча поляки вважають його лише «своїм національним героєм» - Антон Березовський є головним персонажем історично-психологічних повістей «Ікар» та «Острів» польського письменника Йозефа Щепанського. Однак, варто зазначити, що дворянська родина Березовських ніколи не проживала на території Польщі і не володіла польською мовою, та й сам юнак на суді заявив: 

        «Я мав право на постріл. Він (цар — авт.) загубив наш край, його жителів. Одним розчерком пера він засилав їх до Сибіру. Я засновував свою місію на почуттях власного серця, пригніченого стражданнями Вітчизни». На суді виявилося, що думка про царевбивство не залишала його « відтоді, як він почав себе усвідомлювати». При обшуку його житла було знайдено кілька книг з історії царевбивства. 

Можна припустити, що це була його заповітна мрія - бажання страшної особистої помсти за невдале дитинство, за старшого брата, що помер молодим у сибірській в’язниці, помсти за батька, який збіднівши, обрав не зовсім чистий шлях у житті, мораль­но зруйнувався і закінчив тим, що зґвалтував власну дочку...сестру Антона.

…Антону пощастило із захистом на суді, цьому сприяли впливові члени польської еміграції. Захисником на процесі виступив відомий адвокат В.Е.Араго, що колись сприяв звільненню з в’язниці вождя польського повстання Мерославського. Як не старався Еммануель Араго наполягати на політичному характері злочину, як не переконував він в цьому присяжних, добитися зміг лише «допущення полегшуючих обставин злочину»:

Суддя. Ви відстоюєте тут теорію царевбивства. Бог забороняє убивати.

Березовський. Я не Бог.

Суддя. Те, що ви не Бог, немає сумніву, але ви сказали, що вчинили свій суд над царем. Ви не маєте права судити царів».

Визнавши Березовського «винним з допущенням полегшуючих обставин» суд виніс вирок: довічне заслання. Молодий юнак мусив відбути на островах Нової Каледонії (група островів в південно – західній частині Тихого океану) решту свого життя. Справедливо буде зазначити, що французький суддя Бертелен відвів від шиї Березовського ніж гільйотини. Як відомо з історії це був не перший замах на життя Олександра II, і не останній. Цікавий факт – терористичні акти переслідували царя, всі їхні виконавці були повішені або розстріляні, крім Антона Березовського, який 39 років провів у злигодній каторзі. Однак, коли в 1906 його амністували, повернутися до Франції він відмовився. Можливо Березовський хотів повернутися до України, але цього ніхто йому не пропонував…

Свого часу постріл Березовського в Булонському лісі був резонансною світовою подією. Газети багатьох країн – Росії, Польщі, Франції, України присвятили постаті «зловмисника» ряд великих статей. Згодом в Житомирі вийшла друком невелика книжка «Часовня в Житомире в память чудесного избавления государя Императора от злодейского покушения волынского поляка Березовского».

Вона відкривається телеграмою губернатора на ім’я міністра внутрішніх справ. У ній висловлюється «…верноподданические поздравления и чуства к глубочайшей безпредельной радости и искреннего благодарения Богу, сохранившему нам жизнь обожаемого Государя. Собравшееся ко мне после молебствия русское общество и волосные старшины с крестьянами из ближайших селений заявили желание соорудить в память этого события в г.Житомире, по подписке, часовню…»

Рівно через рік на площі, яка стала носити ім’я Олександра II, на честь чудодійного врятування імператора було закладено фундамент каплиці, яка була знищена в період громадянської війни.

Але чи цікаво це було б Антону Березовському? Чи змінило б його ставлення до свого вчинку? Жодним своїм словом він не виказав жалю про ту драматичну подію, що назавжди зруйнувала його молоде життя. А імператор таки загинув: під час іншого терористичного акту, організованого проти нього.

P.S.Я впевнена, що той сон, в якому ми так часто зустрічалися був не випадковий. Бо лише у сні Антону Березовському була можливість пройтися стежками дитинства, побувати в сімейному маєтку, на подвір’ї, де минуло його дитинство. Там все було поруч – і річка, і луг, і синє безтурботне небо, яке буває лише на Батьківщині. І тільки в сні він позбавлявся тих страхіть, які мучили його уяву в сірій камері заслання. І, можливо, було не так боляче за свою нещасну долю, родину, Україну.

Чому він вибрав мене? Це знають вище, на небі. Саме там вершиться основний суд, і Антон Березовський вже напевно його відбув. Але той сон – це місточок, який єднав та єднає досі наші серця, бо навіть поза хиткою межею життя, завжди існує пам’ять, добра чи погана, але це єдине, що залишається від людини…