А тим часом...

Поки житомирська «Свобода» намагається українізувати суспільство, ті, кому б, здавалося, належить це робити відповідно до займаних посад в органах виконавчої влади, продовжують глумитися над українцями.

Сьогодні, 5 березня, до свободівського намету нарізно, одна по одній, звернулись три обурені жіночки. Розповідь їх стосувалась урочистостей обласної влади відносно жіночого свята. В урочистостях взяли участь голова обласної ради, заступники голови ради та адміністрації, мер Житомира тощо. А обурила житомирянок поведінка начальника управління культури та туризму облдержадміністрації Ю. Г. Градовського, засновника та незмінного керівника знаного в області та Україні колективу «Древляни».

Гурт, який завжди визначався самобутністю та виконанням українських пісень, ушкварив для присутніх… «Мой адрєс нє дом і нє уліца…». А тоді інші пісні з цього ностальгічно-совєцького напрямку. А в кінці, виконавши «Червону руту», керівник культурної галузі області навіть не згадав про автора – Володимира Івасюка, тим паче що цей день був днем його народження. У присутніх не було сумніву, що керівник гурту чинить так на догоду своїм новим донецьким господарям в особі «знаного музики - гармоніста» губернатора С. Рижука. За посаду ж, бо, треба відпрацювати!   

Палку любов до України в минулому один з комсомольських та комуністичних ватажків Житомирщини Рижук однозначно висловив у вічі свободівцям, з погрозою (чи острахом?) прошипівши «прокляті націоналісти». Та й всі діяння нинішнього губернатора нагадують керівників «нафталінової» держави – чистісінько «кремлівський старець». Пригадується передвиборча кампанія мера, «татом» якого був пан Рижук. «Будєтє как прі союзє батон маслом мазать» - пообіцяв на одному з телеканалів своєю неповторною «елємєнтарною» російською говіркою губернатор житомирянам.

Забігаючи наперед, скажу, що мають вони, замість батона з маслом, дулю з маком та, на додачу, квитанції з підвищеною квартплатою, газом, водою, ліфтові картки і заплановані підвищення ціни на проїзд в міському транспорті з квітня. А ще вшанування за рахунок пошарпаного бюджету своїх ідейних натхненників та попередників  на кшталт Кавуна, Ямчинського та інших діячів держави, за якою в нього відчувається ностальгія. А на пам’ятник видатному житомирянинові Ольжичу, де проведені всі проекто-дозвільні роботи ще 2007 року, нема. Та звісно, стояти ж він має на місці погруддя Пархоменкові.

Отак вітали українських жінок в УКРАЇНСЬКОМУ місті «українські» діячі від культури, ті, що мають берегти та примножувати все українське. «То й що такого?» - скажете ви. Авжеж, нічого. «Добре, хоч гімн СССР не виконали» - відповіла одна із співрозмовниць.

От і думаю – що відбувається? До якого часу нас тягнутимуть своєю ностальгією назад, до імперії, яка себе вичерпала; чи не прийшов час для розвитку власної культури, а не мавпування? Ми живемо в Україні і якщо хтось цього не розуміє, то нехай звільнить дорогу та не заважає. Чи не час вже ностальгуючим чиновникам піти вслід за тією державою? Вони ж бо тут чужі.