Віктор Цой. Романс (уривок з твору)

Коли все було підготовлено до сну – типу там зуби почищені, необхідні частини тіла обмиті й одіж неакуратно розкидана на стільці біля ліжка, Він ліг поверх ковдри й почав розглядати нерівності давно біленої стелі. День відбувся порівняно звично: декілька зустрічей, декілька горнят кави і вечірні гості з повчальною, але досить-таки втомливою бесідою. Згадавши все те, Він скептично осміхнувся, а потім відверто позіхнув, автоматично прикривши рота долонею. Потім його думки набули більш піднесеного характеру, і раптово назріло питання:

* Що я маю?

* Я маю Справу, – почав міркувати Він. – І є люди, які допомагають мені, самі того не підозрюючи, і є ті, які просто заважають мені, так само не знаючи навіщо. І я вдячний їх хоча б за те, що я роблю цю Справу для них, а я сам теж тішуся від того і отримую задоволення. Чи значить це, що існує якась гармонія поміж мною і світом? Скоріше за все так, але ниті цієї гармонії надто тонкі, бо інакше вранці я не прокидався б так тяжко з думкою про смерть і вічність і власну жалюгідність, і це не вкидало б мене в таку глибочезну депресію.

Одначе єдиний, на Його погляд, можливий шлях досягти спокійного ставлення до смерти і вічности, що його пропонує Схід, так і не зміг знайти у ньому відгуку, оскільки передбачав відмову від різних задоволень та розваг. Сама думка про таке була для нього нестерпно нудною. Здавалося: нащо тоді розтрачати життя до стану, коли потім можна буде відмовитися від всіх благ? Навпаки, Він був упевненим, що позбавляти себе задоволення якось по-дурному і що закладені в Ньому духовні програми самі розберуться, що добре і що погано.

Він сперся на лікті й подивився за вікно, і вогники ще не згаслих вікон здалися Йому іскрами цигарок у руках робітників, що йшли на нічну зміну. Раптово Він уявив, як вони стоять купкою на перехресті й, наїжачившись од вітру, вирвані з теплих квартир, чекають на службовий автобус. Схотілося курити. Вирішив, що бажання палити все ж таки сильніше за бажання лишитися лежати і не рухатись, Він устав, накинув свій старий потертий халат й, всунувши ноги в капці, побрів на кухню. Закуривши, Він деякий час сидів нога на нозі, мружачись від яскравого світла, й уважно розглядав дим цигарки. З боку мундштука дим ішов ледь жовтуватий, а з іншого – синюватий. Переплітаючись, дим тяжисто піднімався догори і розвіювався біля закоптілої вентиляційної решітки. Тут Він упіймав себе на думці, що хвилину тому взагалі ні про що не думав, а лише тупо спостерігав за димовою завісою, що зникала десь угорі. Він засміявся. Можливо, в той невловний момент Він якраз і перебував у стані повної гармонії зі світом. Потім він згадав, що десь треба роздобути трохи грошей і купити собі зручні мешти, і щоб не дуже протікали. «Старі, – практично подумав Він, – ще від сили два тижні прослужать, а незабаром весна». Допаливши і знову позіхнувши, Він трохи посунувся тілом дозаду, від чого на Його грудях, під лівим пиптиком, утворився отвір з м’якими нерівними краями. Засунувши туди руку, Він обережно дістав звідти серце, котре лежало там, мов у м’якому пташиному гнізді. Обмацавши його й трохи подихавши на глянцеву гладку поверхню, Він відчинив дверцята кухонної шафки і кинув його у кошик для сміття. Серце лежало там нерухомо, незабаром стінки кошика почали покриватися інеєм. Він устав, потягнувся і повернувся до кімнати. Перед тим, як краї отвору зійшлися, всередину непомітно залетів метелик. Уже засинаючи, Він почув, як за стіною задзеленчав будильник.

Прокинувся Він від банальної строфи, яка кружляла в голові:

Ти, сім, вісім,

Ти, сім, вісім.

Зліз із ліжка й поплентався до туалету. По дорозі від туалету до ванної Його потягло ригати. Перехилившись через емальований край, Він засунув два пальці до рота і раптом відчув, як під пальцями щось рухається. Він різко відсмикнув руку, і вслід за цим незліченна кількість метеликів так обліпила жарівку, що вже через хвилину Він опинився у пітьмі, у якій тілько й чути було, що шурхіт крилець і звук падіння в умивальник маленьких мертвих тіл. Він лише встигнув помітити, що метелики були яскраво-червоного кольору, ніби кров. Строфа починала грати:

Ти, сім, вісім,

Ти, сім, вісім.

Коли повернувся до кімнати, дістав із шухляди два пістолети, встромив дула у вуха й водночас натиснув курки. Падаючи, Він відчув, що кулі зіткнулись якраз у центрі й розплющилися одна об одну…

ЗІРКА НА ІМ’Я СОНЦЕ

Білий сніг, сірий лід

На потрісканій плоті землі.

Простирадло із клаптів на ній –

Місто в дорожній петлі.

А над містом хмарини пливуть,

Закривають небесний вхід.

А над містом тим – жовтий дим.

Місту дві тисячі літ,

Перебутих під світлом зорі

З іменем Сонце.

І дві тисячі років війна

Війна без вагомих підстав

Війна – справа молодих,

Старим щоб ніхто не ставав.

Ллється озерами кров,

А за день уже просто земля,

Через два на ній квіти й трава,

Через три вона знову жива

І зігріта промінням зорі

З іменем Сонце.

І всі знають – завжди так було:

Той, що фатум зумів зберегти,

Хто живе по законам простих

І кому молодим полягти,

Не згадає слова «так» чи слова «ні»,

Не згадає ні чинів, ні імен.

І він здатен доторкнутись до зір –

Не вважаючи, що це сон,

І упасти під жаром зорі

З іменем Сонце.

ЗОЗУЛЯ

Скільки пісень ненаписаних є ще,

Скажи, зозуле,

Скажи!

В місті жить мені чи на околиці?

Каменем лежать,

Або ж горіть в зорі?

В зорі?

Сонце моє, на мене поглянь:

З моїх долонь утворився кулак.

Якщо вже є порох, дай вогню.

Ось так.

Піде хто по сліду одинокому?

Сильні он і мужнії голови зложили в полі,

В бою.

Мало хто лишився в світлій пам’яті,

В глузді своїм та з твердю руки в строю,

В строю.

Сонце моє, на мене поглянь:

З моїх долонь утворився кулак.

Якщо вже є порох, дай вогню.

Ось так.

Де ж бо ти тепер, воля праведна,

З ким же ти тепер лагідний досвіт стрічаєш?

Промов!

Добре так з тобою, а самому війна.

Голову та плечі витривалії у кров,

У кров.

Сонце моє, на мене поглянь:

З моїх долонь утворився кулак.

Якщо вже є порох, дай вогню.

Ось так.

Переклав з російської Вакуленко-К. Володимир