Психологія абсурду

Те, що українці переживають не кращі часи, відомо майже всім з них. Невідомо це або злодіям, або шахраям, або неукам. Урядовці всіх рангів з усіх трибун щоденно розповідають про труднощі, з якими їм так довго приходиться боротися, посилаються на помилки попередньої влади.

Вони не лінуються щоденно закликати пересічних громадян терпіти ті кляті труднощі не чинити спротив великому подорожчанню вартості комунальних послуг та продуктів харчування, пояснюють, що в підвищенні прожиткового мінімуму нема потреби через не високе зростання цін. Для тих, хто сьогодні знаходиться при владі, підвищення вартості комунальних послуг на 30 - 60 % і навіть 100% загрози не несе, бо для їх статків це не більше ніж вчорашній дощ.

По іншому це впливає на рівень життя робочого люду або пенсіонерів, бо таке подорожчання позбавляє ці категорії значної частки необхідних продуктів харчування, одягу або ліків. Гарну оцінку влади отримала ініціатива голови КМДА пана Попова про надання 6 - 10 відсоткової знижки на вартість комунальних послуг при вчасній їх сплаті на фоні їх подорожчання на 30 - 60%. Що це і навіщо пан Попов пішов на такий крок? Психологу відповідь на таке питання знайти не важко - всі дуже швидко забудуть про велике підвищення цін, яке безумовно багатьох саме їх пограбувало, і довго будуть пам’ятати пана Попова не за те, що він прийняв рішення про значне підвищення цін а за те, що він започаткував мізерну знижку для тих, хто своїми діями підтримав пограбування в т.ч. і самих себе.

Разом з тим такі дії урядовців діючої влади для старшого покоління не новина. Така психологія була застосована ще під час першого шахтарського страйку в далекому 1989 р. Для своєї підтримки влада визнала дії шахтарів обґрунтованими, провела з їх представниками перемовини, під час яких вимоги шахтарів, насамперед, про підвищення зарплати, були задоволені і до них з подачі влади були включені і ті, які були потрібні саме їй. В результаті було розкручено інфляційний процес, який розв’язав руки владі і її оточенню. Невдовзі значно зросли ціни на продукти харчування та інші товари першої необхідності.

В результаті шахтарі нічого не виграли, а всі інші трудящі значно програли. Я в той час працював на шахті і попереджав членів страйкому про необхідність висунення вкрай обмеженої кількості обґрунтованих вимог, які могли вирішити накопичені проблеми. Мою думку про необхідність термінового переоснащення галузі, яку підтримувала невелика кількість керівників середньої ланки, колектив не почув. Результатом стало започаткування розподілу трудящих за професійною ознакою. Через два роки відбувся другий шахтарський страйк. При перемовинах представників шахтарів з владою остання відрапортувала про виконання більшості вимог, висунутих під час попереднього страйку, але головні проблеми шахтарів вирішені не були. Чому? Бо під час першого страйку до вимог не потрапила головна, яка створювала підґрунтя для вирішення всіх інших, саме та, про яку я і мої колеги вели мову під час першого страйку - термінове переоснащення галузі. При оцінці ситуації частина шахтарів прийшла до висновку, що в погіршенні стану їх життя винна не тільки влада, а й бездіяльність керівництва профспілок, але замість його зміни була започаткована нова профспілка. З того часу почався процес подрібнення професійних груп, було створено підґрунтя для ще більшого пограбування трудящих і привласнення державного майна, створеного їх звитяжною працею.

Керівництву галузі та підприємств значно легше стало домовлятися з одним з представників конкуруючих профспілок, чого їм було достатньо для досягнення своїх не завжди суспільно-корисних планів. Нерозуміння страйкомами ситуації, ігнорування думки освічених членів колективу, яка відрізнялась від думки більшості під час першого страйку, як і вірне лише на перший погляд рішення про заснування нової профспілки під час другого призвели до закономірного погіршення ситуації, що є нічим іншим як прояв психології абсурду. Додатковим доказом такого прояву є уявлення колективу, що покращання життя його членів за рахунок погіршення життя членів інших колективів можливе. Надалі таке стало не тільки можливим але закономірним: невелика купка, яка без перебільшення може бути названа «колективом шахраїв і грабіжників» спочатку збагатилась за рахунок замороження рахунків населення в Ощадбанку, несвоєчасної виплати зарплат і пенсій, приватизації за безцінь державного майна, знищення обладнання на фабриках і заводах з привласненням його вартості шляхом його руйнування та здачі на металобрухт.

При цьому в колективах ніхто не піднявся на спротив знищення своїх робочих місць, бо всіх залякували звільненням з роботи під приводом скорочення. Не захистила робітників і держава. Чому? Бо вона вже була для них чужою... Вона вже тоді вона належала «колективу шахраїв і грабіжників», до створення якого була причетна переважна більшість членів трудових колективів, в яких голос таких як я так і не почули. Ця ситуація призводить до висновку, що погіршення стану життя трудящого люду в наведеній вище ситуації відбувалось за тими самими сценарієм і психологією, які зараз запроваджуються в Києві при сплаті комунальних послуг.

Надалі аналогічні ситуації широко запроваджувались політичними партіями та окремими кандидатами під час виборів до органів влади. Найбільш яскравими тезами або гаслами для такої психології стали під час президентських виборів 2004 р. у Януковича про російську як другу державну мову, у Ющенка - «Багаті допоможуть бідним». Перемогу принесло саме останнє. Однак життя населення, як і під час першого шахтарського страйку, трохи покращало але головні заходи для його суттєвого покращання як і в ті часи так і не були виконані. Вважаю, що у Ющенка та його оточення на ті заходи не вистачило ні бажання, ні настирності, ні сил. На президентській кампанії 2010 р. перемогу Януковичу принесли гасла: «Покращення життя вже сьогодні» та «Почую кожного», віру в які я вважав абсурдом ще під час виборів. Моя точка зору не змінилась понині і викладена в моїй статті «Покращання життя вже сьогодні або хто той кого вже почули». Саме тому я її надалі приводити не буду.

Наостанок вважаю необхідним спробувати відповісти на традиційне питання «Що робити?» Насамперед, спираючись не тільки на наведені вище приклади, а і на власний та досвід своїх товаришів, родичів та друзів аналізувати не тільки дії влади а і життєві ситуації, не повторювати помилок, які можуть призвести до погіршення не тільки вашого але і життя оточуючих. Прислухатись і аналізувати всі почуті пропозиції, шукати спільні точки зору та об’єднуючі думки та гасла, вірити не гаслам та обіцянкам а конкретним діям політиків та влади, об’єднуватися і гуртом чинити опір діям влади, які призводять до погіршення вашого, життя ваших товаришів, друзів, родичів, знайомих, сусідів. Це буде першим кроком до позбавлення від психології абсурду, необхідного для успішної боротьби за громадянські права, за справедливі суспільство та державу.

Л.Тартасюк, 17 березня 2011 р.