Тяжко жити без кулемета, коли у сусіда пістолет

світ часом надто злий і дурнуватий,

і в цьому сатанинському вертепі

у злагоді й любові існувати

реально тяжко без набоїв в пістолеті...

В житті багатьох людей трапляються моменти, коли їм здається, що причина їхніх невдач - хтось інший. І що якщо цього іншого якимось чином знищити, то на душі стане легше. Навіть найтерплячіша людина хоч раз в житті та вимовить банальну фразу «Повбивав би!».

По звіриному тихий страх перед завтрашнім днем в середовищі, яке із кожним днем стає все більш ворожим, агресивним та небезпечним, тільки посилює відчуття власного невдоволення та недолугості навколишнього простору.

Боязнь непевності завтрашнього дня призводить нас до відчаю. Ми боїмося, ми панікуємо, метаємося, як поранені олені. Ми звинувачуємо когось, винні всі, окрім нас. Ми хочемо знищити причину страху, але… боїмося її вбити.

Десь глибоко на підсвідомому рівні розуміємо, що причина наших страждань не влада, не сусід, не начальство чи батьки, а ми самі. Секундний спалах розуміння, а потім знову починаємо нарікати на когось.

На балконі ми - психологи. На кухні ми - політики. У мережі ми - філософи. А в реальному житті – ми раби. Раби власних страхів. Раби власних забобонів та упереджень.

Вбити в собі раба – задача із серії «неможливо виконати». Вбити в собі раба – це позбутися прекрасної можливості поскиглити та зняти із себе відповідальність за своє майбутнє, а також майбутнє близьких.  Вбити в собі раба – це ризик вийти із своєї насидженої зони комфорту.

Вбити раба в собі – це першочергове завдання для кожного, хто має хоч краплинку надії на краще та бажання змін у власній свідомості та у просторі навколо нас.