ВІТАЛІЙ МЕЛЬНИЧУК

Мер міста Житомира в 1990-1992 рр., Народний депутат України першого скликання обраний житомирянами

Присвячую Житомиру і всім житомирянам Дух Житомира: історія і сучасність

Передмова: чому Житомир?

В останні роки існування СРСР, коли ніхто ще не знав, як скоро Україна відновиться як держава, в Житомирі відбулися події, які внесли важливий вклад у новітню історію боротьби за незалежність України.

На початку 1989 року Житомир став одним із перших серед міст колишнього СРСР, де розгорнулась і закінчилась тріумфальною перемогою гостра боротьба жителів міста проти всевладдя партійної номенклатури КПРС: всупереч брутальному тиску, 90,4% житомирян, які взяли участь у перших демократичних виборах, проголосували за «свого кандидата» — житомирську журналістку Аллу Ярошинську, що стало найвищим рівнем підтримки виборців серед усіх обраних депутатів Верховної Ради СРСР.

На хвилі демократичного піднесення, навесні 1990 року Житомир став своєрідним «Островом свободи» у явно «недружньому» оточенні обласної, республіканської і союзної компартійних влад. Тут, на перших у новітній історії України демократичних виборах до Верховної Ради Української РСР, до міської і обласної рад, перемогу отримали представники національно-демократичних сил, чого не сталося в жодному обласному центрі Наддніпрянщини.
За рік і три місяці до відновлення незалежності України, 24 травня 1990 року, Житомирська міська рада першою на українських землях по лівий берег Збруча прийняла рішення, яким дозволила використання на території міста національної символіки — синьо-жовтого прапора і національного гімну «Ще не вмерла України і слава, і воля» — і 14 червня підняла над своєю будівлею синьо-жовтий національний прапор. Кажу «по лівий берег Збруча», тому що на той час лише три ради із найбільших міст Галичини (Львів, Івано-Франківськ і Тернопіль) з «правого берегу Збруча» вже прийняли аналогічні рішення, а Житомир таким чином став четвертим в Україні і ПЕРШИМ на землях «Великої України» (до речі, Київська міськрада прийняла рішення про національний прапор на два місяці пізніше Житомирської).

А 19 серпня 1991 року, коли світ здригнувся від танків на вулицях Москви і переходу влади в СРСР до військової хунти — ГКЧП, а Центральний Комітет Компартії України, готуючи «українську» основу для ГКЧП, розсилав шифрограми в усі області, міністерства та відомства з вимогою визнати та підтримати «нове радянське керівництво», і голова Верховної Ради Української РСР Леонід Кравчук закликав громадян України «до спокою та виваженості» й вичікував хто переможе, щоб «правильно і вчасно зорієнтуватись», виконком Житомирської міської ради прийняв рішення, де назвав події в Москві антиконституційним заколотом і попередив усіх посадових осіб, які діють на території міста, про кримінальну відповідальність за виконання чи сприяння виконанню рішень ГКЧП, ініціював скликання 20 серпня 1991 року надзвичайної сесії міської ради. Житомирська міська рада стала єдиною в Україні радою, яка провела сесію на другий день ГКЧП, засудила військовий переворот у Москві, направила телеграму першому Президенту Росії Борису Єльцину з підтримкою його боротьби проти військової хунти, тримала постійні контакти з іншими містами України, координуючи свої дії та намічаючи спільні плани опору ГКЧП.

Однак при всіх непересічності цих подій, думаю, я ніколи б не взявся б «за перо», якби не авторитет істинного житомирянина, письменника Євгена Васильовича Концевича – людини-легенди, носія мужнього духу нашого народу і нашого міста, духу опору лихій долі, лицарю свободи і толерантності. Саме він заставив мене повернутися до житомирських подій кінця 80-х початку 90-х років минулого століття, учасником яких довелось бути, переосмислити їх, спробувати знайти першопричину того, що відбувалось. ”Ти маєш це все описати, бо це потрібно людям, потрібно місту, житомирянам” - казав Євген Васильович
Звичайно, як патріот Житомира, як депутат Верховної Ради України, вдячний житомирянам за їх демократичний вибір стосовно мене, як голова Житомирської міської ради у найдраматичніші часи новітньої української історії, я розумів про що говорить Євген Васильович. Однак писати не міг, бо не один рік «мучився» питанням: а власне, чому це сталося саме в Житомирі, тоді, коли інші міста України дрімали чи й навіть непробудно спали міцним «радянським» сном? Чому місцем цих, а згодом й інших не менш важливих події став Житомир, а не, скажімо, Вінниця, Запоріжжя, Одеса, Полтава, Донецьк, Дніпропетровськ чи інші, не менш достойні й знані міста України?

Довго не знаходив я відповіді на ці питання, аж поки не відкрилась мені правдива історія міста, в чому дуже допомогла книга справжніх патріотів Житомира — президента Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині, доктора географічних наук Миколи Юхимовича Костриці та провідного археографа Житомирського державного архіву Руслана Юрійовича Кондратюка, видана шанованою мною сім’єю житомирян Косенків — Валерієм і Мариною (Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. «Житомир: Підручна книга з краєзнавства». — Житомир: М. Косенко, 2006. — 464 с.). Дуже вдячний їм усім за згоду на використання у цій статті матеріалів книги. Мені стало зрозуміло, що події у Житомирі в кінці 80-х - на початку 90-х років XX століття не були випадковістю. Вони були обумовлені всією багатовіковою історією нашого чудового міста, міцним духом його свободи, толерантності, людської гідності, давньою історією боротьби поколінь житомирян за свої невід’ємні права.
Майже тисячу років Житомир був вільним, заможним містом: 506 років (886–1392 рр.) як місто Київської Русі, 177 років (1392–1569 рр.) — у Великому князівстві Литовському, 226 років (1569–1795 рр.) — у складі Речі Посполитої. Але, на жаль, «чомусь» (хоч це було б неймовірно цікаво всім — і молоді і старшим людям) немає про ЦЕ ЖОДНОГО художнього твору, жодної книги, ЖОДНОГО фільму!!!

І лише 122 роки життя міста знаходилось під прямим впливом несвободи Російської імперії. І ще 70 років (1920–1990 рр.) місто жило в умовах тоталітарного радянського режиму з його майже абсолютною несвободою. До речі, саме в часи несвободи спочатку російською імперською пропагандою, думаю, що як помсту за «непокору і неблагонадійність», було запущено в обіг, а потім радянською пропагандою підхоплено брехню про якусь нібито сонливість, апатичність Житомира, про місто, в якому нічого ніколи не відбувається, де немає на що дивитись, де живуть невідомо що за люди тощо.

Свобода породжує громадянина, особистість, міцний дух свободи дає і матеріальний достаток, бо той, ”хто пропонує спочатку хліб, а потім свободу, зрештою не дає ні хліба, ні свободи”. Водночас, кожен рік диктатури обходиться потім суспільству десятиліттями суспільної та економічної відсталості, що ми і бачимо сьогодні в Україні. Проте сталося так, що Російська імперська машина не змогла за відведене їй історією століття “вичавити” вільний дух свободи з житомирян, свідченням чого стало неприйняття Житомиром перевороту 1917 року у Петербурзі з його більшовицьким режимом, повний провал спроби більшовиків збройним шляхом взяти владу у місті через активний супротив городян і, навпаки, - підтримка Української Народної Республіки, визнання Житомирською міською Думою Центральної ради України єдиною законною владою на території України.

А 70 радянських років, хоч і були дуже важкими для міста і городян, теж не змогли до кінця витравити з історичної пам’яті житомирян вільний дух, закладений в попередні 1000 років Свободи. Більш того, і в ті важкі часи житомиряни протистояли, як могли боролися з тоталітарним режимом.

І коли на зламі тисячоліть, в часи Горбачовської ”перебудови і гласності” з’явився найперший історичний шанс – Житомир і житомиряни активно вступили у боротьбу за свої людські права, на захист гідності й свободи і використали цей шанс.

Тому й відповідь на питання «чому Житомир?» лежить в глибинах історії нашого міста, одного із найстаріших міст України, західного вікна Києва у Європу, 1125-річчя від дня заснування якого ми зараз відмічаємо.

Глава I. Тисяча років свободи

Заснований на прикордонні

На відміну від інших історичних міст (Київ, Чернігів, Львів, Луцьк, наприклад), Житомиру з різних причин «не пощастило» на висвітлення свого минулого та й сьогодення. Книги і фільми, присвячені його багатовіковій історії від часу створення міста й до нинішніх днів, можна порахувати на пальцях. Навіть путівника із загальним описом місцевих пам’яток не було складено ні за царських, ні за радянських, ні за незалежних років (болюче питання — чому це все замовчувалось і продовжує замовчуватись, однак то вже інша велика тема).

Водночас, древня історія, вільний і толерантний дух міста, самобутня культура, чарівність, а нерідко й унікальність соціальних, природних, національних, релігійних та культурних умов Житомира, заслуговують на глибоке вивчення, на увагу широкої громадськості, до того ж саме вони й дають відповідь на питання: «Чому саме в Житомирі?»

Житомир було засновано на прикордонній межі двох древніх світів: Осілого та Кочового, межі Полісся і Лісостепу. Місто постало «обличчям» до лісостепу та з надійним прикриттям лісом від степових орд. І сьогодні охоплюють Житомир лісостеп на півдні міста і суцільний, здебільшого хвойний ліс, на його півночі.

У древні часи територією нинішнього Житомира пройшла ще одна прикордонна межа. Тут, по осі Львів–Ковель–Житомир, зупинився нижній, південний край Льодовика, який на той час, вкрив товстим льодовим панциром більшу частину європейського континенту, дійшов до місця, де нині стоїть Житомир і тут... зупинився. Свідками цього і донині є «розкидані» навколо Житомира круглі кам’яні брили та своєрідні геологічні умови верхнього шару поверхні землі на території міста.

І хоча місту «лише» 1123 роки (офіційна дата заснування — 884 рік), люди на території нинішнього Житомира жили ще з часів палеоліту. Відомі польські історики Міхаїл Балінський і Тадеуш Ліпінський відзначають, що «заснування Житомира вкриває непроглядна темрява віків». Свідченням цього є найдревніші (від 35 до 10 тисяч років) стоянки первісних людей в міських урочищах Зарічани, Соколова гора, Пряжів, Лиса гора, Станишівка, Мальованка, Смолянка...

Житомирське віче

Як місто Житомир сформувався у третій чверті першого тисячоліття нашої ери на основі племінного давньоруського «граду», розташованого на крутих, неприступних кам’янистих схилах Замкової гори при злитті річок Тетерева, притоки Дніпра, і Кам’янки.

У перші п’ятсот років свого існування розвиток Житомира, як врешті й інших давньоукраїнських міст Київської Русі, здійснювався на засадах міського віча та відбувався на основі сільськогосподарського виробництва навколишньої округи.

Укріплення, а пізніше — замок, побудовані на Замковій горі, визначили подальший розвиток Житомира, набуття ним містоутворюючих функцій: політичних, військових, адміністративних, культурних, торговельних, ремісничих, культових.

Вільне місто у складі Литви (1392–1569 рр.)

1392 року Великий Литовський князь Вітовт який ішов походом на Київ, взяв Житомир і приєднав його до складу Великого князівства Литовського. У цьому зв’язку в літописі згадується: «Той же весни Вітовт пойде и взя град Житомир...»

На литовську добу припадає час значної концентрації та підйому культурно-духовних сил Житомира. Литовські князі не порушували одвічних законів української землі, її звичаїв, віри, культури, мови. В економічному і культурному вимірах тодішня Україна стояла вище Литви, а тому справляла значний вплив на її розвиток. По суті, можна вести мову про існування у той час Литовсько-української держави.

1432 року Житомир у числі перших міст Великого князівства Литовського (та раніше інших древніх міст України, наприклад, Києва і Львова) отримав право на самоврядування, що визначалось Магдебурзьким правом.

Суттю Магдебурзького права було вилучення міста з-під влади та юрисдикції адміністративних і судових органів держави, наділення його великими власними правами. Місто ставало «вільним». Воно мало власне військо, власний суд, власні виконавчу і законодавчу влади. Його жителі були не «холопами» чи кріпаками, а вільними громадянами, яких ніхто не міг покарати чи вбити, або ж забрати їх власність окрім як за рішенням міського суду, чого ні в ті часи, ні пізніше ніколи не було ні в Московському царстві, ні згодом — у Російській імперії.

Завдяки Магдебурзькому праву, житомиряни створили власний орган самоврядування — магістрат. До складу магістрату входило вісім радників із числа найбільш освічених та знаних городян, на чолі яких стояв президент — найвища посадова особа міста, який обирався за спеціальною процедурою (донині зберігся будинок магістрату).

Магістрат Житомира, як і в інших європейських містах, що мали Магдебурзьке право, таких як Гамбург, Брюссель, Ліон, Амстердам, наприклад, регулював практично всі сторони життя городян: володіння майном і землею, заняття ремеслом, оподаткування, виконання повинностей на користь центральної влади, охорону порядку та оборону, діяльність судових та самоврядних органів.

Важливою рисою суспільного життя Житомира було існування вічових зборів, які зберігали риси давньоруського міського устрою й відігравали значну роль у збереженні міських традицій.

Завдяки самоврядуванню у місті витав дух свободи, активно розвивалися ремесла і промисли, будувалися млини, винокурні, броварні, процвітало виробництво селітри, поташу, обробка шкір, гончарство, ковальсько-слюсарна справа, процвітали деревообробка, ювелірна справа, будувалися церкви і нові будинки.



Міське самоврядування на засадах Магдебурзького права проіснувало в Житомирі із незначними змінами більш ніж 400 років, до 1837 року.

Самоврядування мало величезне історичне значення у формуванні духу міста і гідності його громадян, воно заклало глибокі основи вільного житомирського духу, поваги городян до себе, як до особистості, толерантності та свободи, які потім упродовж десятиліть так і не змогли до кінця знищити ні російський царизм, ні тоталітарний радянський режим.

Як один із південно-східних форпостів Великого князівства Литовського Житомир найбільше потерпав від татарських набігів. Основним засобом захисту від ворогів для городян і мешканців навколишніх сіл був замок, споруджений у XIV столітті на Замковій горі. Як стверджує український історик Іван Крип’якевич, житомирський замок у XVI столітті був найбільшим за площею на терені українських земель.

Важливою оборонною складовою замку були підземні ходи міста. Вони являли собою підземні галереї, склепіння, що проходили у щільних осадових гірських породах чи вимурувані із цегли. Розміри ходів, що дійшли до наших днів, становлять до півтора метра завширшки і два-три метри заввишки. Такими ходами не згинаючись, могли пройти поряд двоє людей.

6 лютого 1444 року привілеєм короля Казимира Ягеллончика Житомир було віднесено до 15 найбільших міст Великого князівства Литовського та підтверджено його Магдебурзьке право.

Тим же часом датується поява міського герба. Свідомо забутий і фальсифікований в радянські часи, але відновлений у 1990 році Першим демократичним скликанням Житомирської міської ради, цей герб сьогодні є офіційним символом міста.

У 1471 році після створення у складі Великого князівства Литовського Київського воєводства, що охоплювало територію від Умані — на півдні, до Овруча — на півночі, Житомир стає повітовим містом воєводства. Венеціанський посол Амброджо Контаріні, який дорогою до Перського шаха 1474 року відвідав Житомир, у своїх мемуарах писав: «місто укріплене, будівлі міські — дерев’яні».

Підтвердження вольностей у Речі Посполитій
(1569–1795 рр.)

У 1569 році в історії міста, як і всієї України, сталися великі зміни. Польсько-литовський сейм, що зібрався у Любліні, затвердив політичне об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в одну державу — Річ Посполиту. Розпочинається новий, «польський» період у житті міста.

У цей час зростає роль Житомира як королівського міста Речі Посполитої і важливого адміністративного центру Волині. Водночас, як і по всій Правобережній Україні, розпочинається наступ польської державної адміністрації на права городян, посилюється релігійний, національний та культурний гніт.

Однак житомиряни борються проти утисків уряду і шляхти, що змушує короля Стефана Баторія 25 січня 1580 року видати привілей, яким було підтверджено давні вольності, надані Житомиру Магдебурзьким правом.

Під час селянсько-козацької війни 1648–1654 років Житомир опинився в зоні бойових дій. У 1648 році місто було здобуто і спалено загонами повстанців. 1651 року на західній околиці міста відбулася велика битва, в ході якої козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького та Івана Богуна вщент розбило 17-тисячну армію польського князя Четвертинського. І сьогодні ця місцевість називається у народі Богунією, а один із районів міста — Богунським.

Війна важким тягарем лягла на житомирян. Знадобилося півтора десятка років, щоб місто заново відбудувалося і повернулося до нормального життя.

Адміністративний центр Київського воєводства

Поворотним пунктом в історії міста став 1667 рік, коли за умовами Андрусівського перемир’я, Київ від Речі Посполитої відійшов до Московського царства.

Того ж року до Житомира, який ще майже сто тридцять років (до 1795 р.) залишався у складі Речі Посполитої, із Києва було перенесено адміністративний та судовий центр воєводства.

Житомир став адміністративним центром Київського воєводства у складі Речі Посполитої.

Ця обставина відіграла важливу містоутворюючу роль і дала поштовх подальшому інтенсивному розвитку міста. У 1724 році до Житомира переносяться Київська та Чернігівські кафедри католицької церкви, будуються нові католицькі костьоли (святої Софії, бернардинців) та монастирі (ордену сестер милосердя «шаріток»), засновано уніатську духовну семінарію. В цей час у місті було також засновано костьол Босих кармелітів, збудовано багато нових дерев’яних і кам’яних будинків. Особливу роль у житті міста відіграють єзуїти, які засновують власні підприємства, ведуть торгівлю, відкривають корчми, прибутки з яких не оподатковуються, що викликало нарікання городян.

У 1773 році відкривається Житомирське повітове училище, підпорядковане столичній — Краківській академії, яке відіграло важливу роль у житті міста. Проіснувало воно до 1833 року і в ньому здобуло освіту не одне покоління юних городян.

Трагедія і «пряник». Столичне місто Польщі

Однак підйоми в житті міста змінювались спадами. Один із них був пов’язаний з великим повстанням під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти у 1768 році, відомим в історії під назвою Коліївщина.

Не маючи достатніх сил для придушення повстання і боротьби з частиною шляхти, яка оголосила про створення Конфедерації і відділення частини воєводств Польщі від Речі Посполитої, польський уряд звернувся до російського царя з проханням ввести війська в Правобережну Україну для придушення гайдамацького руху.

Це страшне рішення Польщі мало жахливі історичні наслідки як для самої Речі Посполитої (бо вело до її загибелі), так і для України та Житомира (бо закінчувалось їхнім наступним відходом до Російської імперії, а згодом до СРСР). Донські козаки оточили місто, а гусари вдерлися в нього з боку села Станишівки. Однак місто героїчно захищалося і росіяни не змогли його взяти з першого разу. Почалась облога, а згодом — другий штурм. У полум’ї пожежі згоріла велика кількість жилих будинків, кафедральний та поєзуїтський собори, будинок капітули і єпископа, було зруйновано Житомирський замок, загинуло багато людей як мирних жителів, так і захисників міста.

Події Коліївщини мали трагічний фінал. Під селом Кодня (50 км від Житомира) поляками було страчено близько трьох тисяч повстанців. У народній пам’яті ця розправа збереглася під назвою «Коднянська різня», а на її місці недавно встановлено меморіальний знак.

Аби якось спокутувати свою вину перед містом, у 1775 році уряд Польщі через зміни в конституції визнав Житомир одним із столичних міст Польщі.

Однак у той час уже ніщо не могло врятувати польську державу від загибелі, до якої вона котилася, а Житомир — від лап Російської імперії.

 продолжение...