ЖЖ інфо » Статті » Прес-релізи, Місто, Україна |
У Київ, до Міністерства оборони вони приїхали, повертаючись зі Сходу, куди відвозили вантаж, зібраний волонтерами Житомирщини для бійців, задіяних в АТО. Рішення їхати до головної будівлі військового відомства ухвалили дорогою одностайно, бо інакше не виходило.
З першого дня оголошеної часткової мобілізації кожен із них неодноразово намагався через місцевий військкомат потрапити до війська. Але щоразу їм відмовляли, спочатку посилаючись на обмеження за віком, а згодом і зовсім без будь-яких пояснень — не підходите та й годі!..
На КПП військової установи до пікетувальників вийшов заступник Міністра оборони України – керівник апарату Петро Мехед. Питання було вирішене на місці — вже за півтори години за сприяння Петра Миколайовича всі п’ятеро були в Десні, в розташуванні 11-го батальйону територіальної оборони.
Лідер
Василю Щербакову — сорок чотири. За плечима — служба у спецпідрозділі МВС СРСР у 1988–90 роках: «Щит-88», ліквідація наслідків землетрусу у вірменському місті Спітак, участь у подіях у Нагорному Карабаху. Зі служби повернувся інвалідом другої групи, але молодому, впевненому в собі чоловікові інвалідність була ні до чого — відмовився. «Вирішити» питання з відмовою допомогла неймовірна на той час сума — 200 американських «карбованців». У буремні дев’яності працював спочатку тілоохоронцем, а згодом відкрив власну охоронну фірму. Росіянин за національністю, він завжди вважав, що Україні нічого робити в Європейському Союзі, і майбутнє держави вбачав у тісній співпраці з Росією.
Свідомість перевернув Майдан. Туди потрапив уже наступного дня після розгону студентів — 30 листопада, обурений: хіба можна так чинити з дітьми? Всю зиму, покинувши бізнес, перебував на барикадах Грушевського й Інститутської. На його очах загинув Сергій Нігоян, а у криваві дні лютневого розстрілу Василь, очевидно, залишився живий… через хворобу — температура, що підскочила до сорока, звалила з ніг у медичному пункті.
— Відтоді я завжди кажу і в офіційних паперах зазначаю — я українець! А з Росією, якою вона є нині, у нас різні шляхи!
Одразу після початку кримських подій пішов у Житомирський військкомат. Відмовили. Сидіти склавши руки не зміг. Із першими вантажами допомоги для наших військових, які збирали місцеві волонтери, їздив на Чонгар, у Миколаївську та Херсонську області. Після початку заворушень на Луганщині та Донбасі разом із однодумцями заснував громадську організацію «Батальйон оборони краю «Полісся», в якій вони продовжили, але вже більш конкретно, займатися волонтерською роботою, відправляли і супроводжували вантажі у східні області, в райони проведення АТО.
— Перші бронежилети, які отримали бійці 30-ї омбр, були наші, — згадує Василь Щербаков.
Діяльність «Полісся» не залишилася поза увагою тих, хто намагався й на Житомирщині реалізувати донецько-луганський сценарій. Сім’ї активістів почали отримувати смс із погрозами, а Василеві, коли він укотре був у поїздці в Рубіжному, облили автомобіль кислотою. Звернення в органи правопорядку не дало результату, тож коли сім’я їхнього знайомого, загиблого під Слов’янськом офіцера 95-ї окремої аеромобільної бригади, знову отримала погрозу з обіцянкою неминучої розправи, «Полісся» влаштувало цілодобове чергування навколо будинків, в яких мешкають родини житомирських військовослужбовців.
— Ми відловлювали тих, хто справді зазіхав на життя та здоров’я членів сімей наших побратимів, і розбиралися з ними рішуче. Результат — не забарився. 9 травня, тим, хто мріяв вчепити російський триколор над будинком Житомирської облдержадміністрації, довелося забути про свої наміри. На площі перед ОДА не було жодного міліціонера, однак там знаходилися бійці «Полісся», і цього виявилося достатньо.
Позивний «Краб»
«Краб» — бо строкову служив на флоті. Він найстарший за віком з усієї п’ятірки, йому сорок вісім. У Житомирі залишилися дружина, двоє дітей, онук. Професійний військовий, старшина запасу — сім років тому вийшов на пенсію. Після строкової служив у дев’яносто п’ятій аеромобільній. Бойового досвіду вистачить на кількох — Югославія, Сьєрра-Леоне, дві ротації у Лівані.
Як і Щербаков, «Краб» неодноразово звертався до військкомату, але так само безрезультатно. Вирішив їхати до Дніпропетровська, записуватися до батальйону «Дніпро», але після розмови із Щербаковим залишився у житомирському «Поліссі».
— Ми були у Рубіжному, під Слов’янськом, у Сватові. Розмовляли з нашими хлопцями, котрі там воюють, з командирами. Чули, що було розпорядження, що командири частин можуть на свій розсуд приймати добровольців, але виявилося, що розпорядження є, а прописаного механізму його виконання — немає. Офіцери, там, на передовій, раді були б і таких, як ми, взяти, але не мають повноважень…
«Краб» не розуміє, чому відмобілізували не лише добровольців, а й тих, хто не надто прагнув до війська, каже, в зоні АТО зустрічався й з такими людьми:
— Ну який з нього вояка? Раніше не служив, п’ятеро дітей… А нам, тим хто хоче, вміє і може захищати Батьківщину, у військкоматах кажуть, що ми не потрібні. Як таке може бути?
Звісно, з будь-якого правила є винятки. І з того, що як не служив, то й не воїн, — також. Йдеться про «Тіма».
Позивний «Тім»
Останні три місяці він «рвався» до війська. Тридцятивосьмирічний житомирянин, підприємець. Раніше служити не довелося, але хіба це може бути на заваді, коли Батьківщина в небезпеці, а захистити її є й сила, й наснага, і непереборне бажання?
За шість днів перебування в 11-му батальйоні територіальної оборони «Тім» довів — він чудовий гранатометник. Кожна граната, випущена ним по мішені, а в навчальних стрільбах тренуються хлопці виключно бойовими, лягала точно в ціль. Першим пострілом він узагалі розніс мішень на друзки, довелося її відновлювати!
«Тім» невдоволений лише тим, що у БТО їхній п’ятірці довелося розлучитися. Разом із «Крабом» вони потрапили до комендантського взводу, командиром якого призначили Щербакова, а «Пух» і «Скіп» служать в іншому підрозділі батальйону.
Мінометники
«Пух» і «Скіп» строкову відслужили мінометниками. Тридцятивосьмирічний «Пух» — девять років тому у 23-й, нині розформованій, Кременчуцькій аеромобільній бригаді, а старший за товариша на десять років «Скіп» — ще за радянських часів. Люди з таким досвідом у батальйоні — дефіцит, тому рішення комбата — підполковника Олександра Гуменюка про призначення їх командирами обслуг у мінометну роту сприйняли як належне. Обидва — майданівці, обидва — члени «Полісся».
— Усі п’ятеро ми разом пройшли весь Майдан, — розповідає не надто говіркий «Пух». — Звичайно, було бажання триматися разом, але наше зі «Скіпом» місце — в мінометній роті.
Усі п’ятеро стверджують, що прихід на КПП Міністерства оборони був їхньою останньою спробою потрапити до лав захисників України. Дорогою до столиці вони твердо вирішили, що коли знову отримають відмову, то повернуться на Схід боронити Україну самостійно, здобувши зброю у ворога.
То хто здолає країну, яку так люблять її громадяни?
Іван Ступак, «Народна армія»Автор: Іван Ступак, редактор рубрики "Місто" на ЖЖ.info
http://narodka.com.ua/7418-mi-ye-narod-yakogo-sila-v-pravdi