З ювілеєм, шановні Товариші

Ситуація для забороненої партії комуністів України восени 1991 року склалася драматична. Після проголошення Акту про незалежність України не стало парламентської комуністичної більшості (група-239). Про припинення діяльності групи поспішив оголосити з парламентської трибуни її керівник Олександр Мороз, хоча ніхто йому таких повноважень не давав. Як відзначить А.І. Мартинюк у своїй статті «У боротьбі за скасування незаконної заборони партії» (журнал «Комуніст України», №№2–3, 2008 р.), «...партію громили люди з партійними квитками, до того ж здебільшого високопоставлені функціонери. Саме вони були зацікавлені в тому, щоб на невизначений строк законсервувати незаконні й антидемократичні постанови Президії Верховної Ради про заборону Компартії України».

А тим часом з ініціативи авторитетних і наполегливих товаришів створюється громадський ініціативний комітет «За скасування неконституційних рішень про заборону Комуністичної партії України». До складу комітету ввійшли понад 40 добре відомих у країні й заслужених людей. Деяким із них не можна було відкрито афішувати участь у цьому русі, адже проти них були порушені кримінальні справи про нібито причетність до «спроби антиконституційного перевороту». «Проте товариші свідомо йшли на ризик в ім’я торжества закону і справедливості», — згадував потім А.І. Мартинюк.

Ініціативний комітет повсякденно відчував підтримку Координаційного блоку лівих сил, до складу якого ввійшли 11 партій, рухів, громадських організацій. Активно розповсюджувалися підписні аркуші з вимогами громадян скасувати неконституційну заборону Компартії України.

Кільце інформаційної блокади у центрі й на місцях влада навколо цієї болючої теми створила настільки щільне, що будь-які публічні дискусії навколо неї вважалися недопустимими. Всі ми, кому була не байдужа доля незаконно усунутої з політичної арени партії комуністів, з глибоким інтересом, почуттям солідарності і підтримки стежили за публікаціями та зверненнями громадського ініціативного комітету «За скасування неконституційних рішень про заборону Комуністичної партії України», а також Георгія Крючкова, Віталія Луценка, Євгена Лук’яненка та інших авторитетних політиків, котрі не зрадили високого звання комуніста. Іноді їм вдавалося прориватися на сторінки колишньої «Радянської України», перейменованої на той час у «Демократичну Україну», «Сільських вістей», «Молоді України», «Вечірнього Києва». Але в цілому, повторюся, інформаційний вакуум і розрізненість сил, насамперед у регіонах, давали про себе знати.

Однак, незважаючи на вживані зусилля, на припинення Генеральною прокуратурою кримінальної справи проти вищих посадових осіб Компартії України «про причетність їх до спроби державного перевороту», керівництво Верховної Ради на чолі з Плющем, який змінив Кравчука, не квапилося реабілітувати партію, скасувати антидемократичні й ганебні укази Президії Верховної Ради. Боротьба набувала затяжного характеру.

У цих умовах на основі пропозицій комуністів деяких областей створюється Ініціативний Організаційний комітет з підготовки Всеукраїнської конференції комуністів. Очолив його на той момент другий секретар Донецького обкому забороненої Компартії України Петро Миколайович Симоненко. На своєму засіданні 19 грудня 1992 року Оргкомітет вирішив приступити до формування нової політичної організації комуністів, котра функціонувала б до скасування заборони діяльності Комуністичної партії.

…Один із великих індустріальних центрів Донецької області — місто Макіївка. По суті, воно давно вже складає єдину з обласним центром агломерацію. Цей фактор брав до уваги Організаційний комітет із проведення Всеукраїнської конференції комуністів, що відбулася 6 березня 1993 року.

Дізнавшись про те, що комуністи готуються провести на Донбасі свою Всеукраїнську конференцію, президент країни Кравчук намагався натиснути на тодішнього голову СБУ Марчука, щоб той почав зі свого боку вживати всіх заходів впливу й не допустив проведення згаданого форуму. До честі генерала армії, він відмовився виконувати це дике розпорядження.

Спочатку конференцію Оргкомітет планував провести у Донецьку, у Палаці культури «Юність». Його хазяям заздалегідь була подана відповідна заявка. Але вранці організаторів заходу зустріли наглухо зачинені зсередини двері. Наші представники довго й безуспішно вимагали пустити їх у приміщення, галасували, привертаючи до своїх дій загальну увагу. Але відбувалося це про людське око. У цей же час колона автобусів із делегатами рухалася в напрямку Макіївки. Куди саме — знали тільки в головному автомобілі.

Відволікаючий маневр спрацював. Колона під’їхала до Палацу культури Донецького машинобудівного заводу імені 15-річчя ЛКСМУ, де на учасників з’їзду вже чекали. Місцева влада, а головою Донецької міської ради в той час був добре відомий Юхим Звягільський, намагалася зірвати конференцію з допомогою служби пожежного нагляду. У подібних справах вони «собаку з’їли». Але тут ситуацію взяв у свої руки директор заводу Володимир Осьмерак.

— Хто тут керівник, відповідає за все на підприємстві, у тому числі й за стан протипожежної безпеки у Палаці культури? — нагадав він і попросив непрошених візитерів піти геть.

Конференція успішно виконала накреслені завдання, розробила основні принципи організаційного відродження майбутньої Комуністичної партії України, затвердила проект Статуту партії для широкого його обговорення з комуністами.

Другий етап Всеукраїнської конференції комуністів відкрився 19 червня. Делегати тут же вирішили трансформувати її в з’їзд Комуністичної партії України. І відбувався він уже в абсолютно іншій обстановці. На той час Президія Верховної Ради України «великодушно» дозволила громадянам України, які поділяють комуністичні ідеї, створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства.

— «На з’їзді делегатам був піднесений сюрприз, але вже з розряду приємних, — згадує його делегат перший секретар Тростянецького райкому Компартії України Сумської області Михайло Бруяка. — Саме в ці дні страйкували гірники, вимагаючи повернути борги із зарплати, поліпшити умови праці. Окремі ЗМІ навмисне залякували нас: страйкуючі шахтарі, мовляв, не допустять проведення з’їзду комуністів у своєму місті. І ось саме у розпал засідання у залі з’являється група жінок із кошиками квітів і зі словами: «Делегатам з’їзду — від дружин страйкуючих шахтарів!» Ця сцена зворушила нас до глибини душі, підтвердивши, що трудовий Донбас пам’ятає нашу партію і бажає її успішного відродження».

Характеризуючи майбутню політичну організацію комуністів, чия партія незаконно була заборонена у серпні 1991 року, Петро Симоненко вичерпно окреслив не лише її майбутні контури та структуру, а й історичне призначення.

«Це буде партія, — підкреслив він, — яка будується на ленінських організаційних принципах, зберігає свою соціально-класову природу, вірність марксистсько-ленінському вченню, комуністичному ідеалу, справі соціалізму, партії патріотів-інтернаціоналістів. Члени цієї партії вважають за необхідне зберегти її назву — Компартія України. І ніхто не вправі позбавити їх цього звання».

З’їзд прийняв Декларацію, у якій проголосив створення Комуністичної партії України як наступниці ідей і традицій Комуністичної партії України, котра діяла до її антиконституційної заборони, а тому добитися скасування незаконних рішень визначив для себе як одне із основних завдань. У Декларації підтверджена вірність партії марксизму-ленінізму і соціалістичному шляху розвитку суспільства.