Каменное село - житомирский Стоунхендж. ФОТОРЕПОРТАЖ

В Україні є свій Єрусалим (Київ). В Україні є своя Венеція (в Одеській області). В Україні є свої піраміди (на Полтавщині). В Україні є свій Стоунхендж. Нещодавно довелося там побувати.

Полісся – північна частина Житомирщини – це щось аж надто цікаве, реліктове та унікальне! Місто Олевськ та увесь Олевський район ну просто просяйнуті відчуттям якоїсь праслов'янської давнини. Давня Русь ніби оживає там. Точніше, вона там ніколи і не вмирала – це може засвідчити будь-який лінгвіст-діалектолог або фольклорист-славіст.

Отже, спочатку я потрапив до міста Олевська – це такий собі райцентр десь на 11 тисяч людей, але реальне населення там, як це не диво, більше, бо працюють якісь місцеві заводики, тож люди підтягаються на роботу з навколишніх сіл. Є навіть власний косметичний бренд.

Старовинна церква на честь Миколая Чудотворця свідчить про те, що раніше містечко було торговим. Церква датується XVI століттям, але квазі-бароккові бані були побудовані десь вже за радянської влади, бо старі зовсім розвалилися ще до революції. На жаль, розписи всередині не збереглися. Ті, що є зараз, було зроблено до 1000-ліття хрещення Русі московськими іконописцями в російській традиції початку XX століття.

Андрій Окара

Оці дзвони вже повинні були повісити на невеличку дзвінницю. Вони цікаві тим, що зроблені з чавуну та олова – зовсім без міді. Мені дозволили вдарити в маленькі (які зміг підняти): звук гарний, чистий. Але в чавунні дзвони на морозі треба бити обережно, без фанатизму – інакше можуть розколотися.



На центральній площі також будується чималий костел. Місцеві жителі казали, що римо-католиків в усьому Олевському районі десь чоловік 200-300 набереться (хоча в деяких районах Житомирщини україномовних поляків-католиків дуже багато).



Назва річки Уборті походить, як вважають місцеві, од "борті". Кажуть, раніше у лісах з дерев в цю ріку стікав мед диких бджіл, тож вода ставала коричневою та солодкою. І зараз вона коричнева на колір, але на смак я не спробував.



Але найбільше місцеве диво, яке за гарної розкрути принесе Олевському району загальноєвропейську, а може і світову славу, – це так зване Камінне село, поліський Стоунхендж.



Сталкери. Якщо схочеться потрапити до лісового Стоунхенджу, шукайте оцих людей – вони знають там усі стежини. Посередині – Тамара Заруба, сталкер і секретар міськради Олевська, праворуч – Юрій Халімончук, сталкер і редактор місцевої газети. Ліворуч – головний персонаж найвідомішого твору Лесі Українки.



Пані Тамара придумала таку цікаву концепцію позиціонування і розвитку поліського Стоунхенджу, що я просто в захваті од тих перспектив, які відкриваються перед місцевими мешканцями і особливо бізнесменами. Якби жив десь поруч і мав би трохи вільного часу і зайвих грошей, точно вклався б у поліський турбізнес.:) Який там може бути зелений туризмище – просто жах!



Мер Олевська Анатолій Повар, на якого місцеві жителі покладають надії на розвиток міста.



Там ще можна полазити по цих каміннях на спеціальному дерев'яному "ліфті" – десь метрів на 5-7 вгору. Свідчу, що злазити складніше, ніж лізти нагору:)



Цікаво, що в мовній свідомості місцевого населення є різніця між українською літературною мовою та місцевими поліськими діалектами. Там навіть є якась лабораторія з вивчення поліських діалектів. На жаль, уніфікація губить самобутність, у т.ч. діалекти. Але деякі абсолютно адекватні, молоді, сучасні, просунуті люди, коли не треба напрягатися, між собою можуть говорити з діалектними особливостями – наприклад, з голосними дифтонгами та поліською лексикою.

Коли їхали до самого Камінного села, на в'їзді у великий ліс відчув щось дивне: заклало вуха, секунд на 10-15 щось трапилося із свідомістю – ніби кудись повело. Потім відпустило. Я зрозумів: це перехід в іншу реальність.



Отой віник з двома жолудями мені потім подарували:)



Це не фотообої – це річка Перга, притока Уборті. Там ну просто пречудово можна мандрувати на байдарках!



Місцеве населення ставить для бджіл борті – довбані з дерева вулики.

Вікторе Андрійовичу, у Вас такі є, га?


А отакий?


Звичайна поліська хата – дерев'яна, але не з кругляка (як в Росії), а з пиляних дошок і обов'язково білена. Село Устинівка, кол. Устинбург – така назва від колишніх німецьких колоністів, що тут жили.


А оцій поліській сорочці – близько 150 років!


Шановний Вікторе Андрійовичу!

Якщо, не приведи Господь, колись Вас доля змусить шукати для себе свій острів Святої Єлени, не забудьте про Олевськ та Олевський район Житомирської області! Вам сподобається, це точно!