Смерть в уявленнях давніх слов’ян

За уявленнями слов’ян-язичників, смерть являлася тільки переходом в інший стан і померлий продовжував жити у потойбічному світі, який уявлявся власне відображенням земного світу. Потусторонній світ за руськими казками мав вигляд садочку та лугів. Там немає полів та лісів, немає ніякої роботи, туди переходять померлі і там можна побачити усіх своїх родичів. За словами Котляревського А., язичницька давнина мала інші, зовсім відмінні від теперішніх, погляди на померлого: він був тільки переселенцем, тут святкувалася ця подія, супроводжувалась веселощами та пляскою (1868, С.229).

У багатьох народів світу було поширене уявлення про колообіг у природі «життя – смерть – життя» - для того, щоб відбулося відродження, необхідна смерть. По Фрезеру, смерть бога веде до його воскресіння та відродженню природи (1986). Смерть приводить до відродження в природі та рослинності, до посилення плодородної сили землі. Слов’яни вірили, що земля приймає померлих предків і віддає їх душі новонародженим, життєва сила померлих переходить до живих. Померлий родич-пращур ставав захисником і покровителем живих, приєднувався до сонму богів.

Прадавні слов’яни шанували своїх пращурів, які подарували їм мистецтва і мудрі звичаї. Пращурів, душі яких залишилися живими після фізичної смерті, наші предки називали нав’ями (що означає «народжені на віки»), як, наприклад, Сварог, Род, Перун. Так само і скандинави називали своїх пращурів, від яких походив їх розум, асами, наприклад, Одіна вважали батьком асів, іншими асами були його діти – Тор, Бальдер та інші. (За книгою «Языческие святилища древних славян» И.П. Русанова, Б.А. Тимощук)