ДВА КОЛЬОРИ ДОЛІ

Валентина та Ярослав Теплі. Чоловік і дружина. Полісянка та Лемко. Кольорами їхньої долі стали червоний та чорний, а отже, любов і журба. Насамперед вони щиро кохають одне одного, в них велика любов до України, до її пісні. І це не пишні слова. Своїм життям, добрими ділами наповнюють їх справжнім змістом.

Двадцять два роки тому Теплі створили родинний дует. Назву ж йому придумали самі глядачі. Свого часу Ярослав керував Північно-Курильським ансамблем пісні та танцю, громадською організацією – товариством “Україна” на Далекому Сході. Якось відбувався концерт. Участь у ньому брало й подружжя Теплих. Хотіли заспівати українською мовою популярні “Два кольори” Олександра Білаша та Дмитра Павличка. Райкомівський ідеолог заборонив. Довелося пісню почати виконувати російською. Але закінчували її вже українською – зала наполягла, адже серед глядачів чи не основною частиною були українці. Після цього виступу дует “охрестили” “Червоне та чорне”.

На перший погляд, назва дуету виникла спонтанно. Та якщо заглибитися в життя подружжя Теплих, то ці кольори – невіддільні, невід’ємні від них. Ярослав побачив білий світ в Івано-Франківську, відтак дитинство провів уже в Самбірському районі, що на Львівщині. Батьки шукали в Західній Україні прихистку, місця постійного проживання. Їхньою батьківщиною були Карпатські Бескиди. Тут родина Теплих мешкала споконвіку. Аж 1944 року їм було наказано “добровільно” переселятися. Тодішні уряди УРСР, точніше, СРСР і Польщі вирішили поламати долю і полякам, і Лемкам – представникам західної гілки українського народу. Майже півмільйона Лемків змушені були навічно залишити рідний край, їхнє родове коріння вирвали й перенесли спочатку в українські степи. Горянам було тяжко призвичаїтися до рівнин, до безкраїх степів-полів. Тому тисячами вони втікали, багато хто навіть добирався пішки в Галичину – поближче додому. Чорна барва вплелася міцно в життя Лемків. Але їхнім пісням притаманний, якщо можна так сказати, червоний колір – символ красивого, гарного, веселого. Дослідники так і зазначають, що Лемківські пісні наскрізно пройняті жартівливими, фривольно-пародійними настроями, які навіяні артистичним світосприйманням.

Ярослав Теплий поставив собі за мету якнайширше, якнайактивніше пропагувати Лемківські пісні – пісні своїх батьків, збідованих, відірваних від рідної землі краян. І де б він не проживав (чи в Західній, Центральній Україні, чи в Росії), скрізь ніс, дарував людям Лемківські пісні. “Завдяки цим пісням, – каже Ярослав, – дуже збагатився український фольклор. Нині знаємо багато музичних творів, які набули літературного вигляду, але за своєю суттю вони є Лемківські”.

Валентина Тепла народилася на Поліссі. Її село є сусіднім із селом, з якого корені княгині української пісні Ніни Матвієнко. Але Валентина залюбилася і в Лемківську пісню, як каже, всотала її у себе. І коли слухаєш, як виконує, то й не втямиш, що співає людина, яку виколихали не карпатські, а поліські ліси.

Зрештою, Полісся теж не обминула чорна тінь біди. Квітень 1986-го приніс сюди атомний смерч. Подружжя Теплих мешкало саме в Народицькому районі на Житомирщині. І знову Ярослав зазнав виселення. Йому, ліквідаторові аварії на ЧАЕС, порадили взагалі виїхати за тисячі кілометрів від України – аж на Далекий Схід. Послухався. Але вщент наповнене українським Ярославове серце стужилося за рідною землею. І він повернувся в Україну, в Житомир, де й мешкає нині.

До цього міста він уперше переїхав жити 1974 року, коли відійшов у вічність батько. Тут закінчив культурно-освітнє училище. Відтак після чинної військової служби вступив до Рівненського інституту культури, де здобув вищу освіту. А далі доля до нього то з любов’ю ставилася, то журбу приносила. Нині подружжя Теплих узагалі поділяє своє життя на два періоди: дочорнобильський та післячорнобильський.

Та які б життя не розстеляло Валентині й Ярославові шляхи-дороги, не дарувало кольори, в одному вони впевнені: з ними завжди буде пісня. Лемківська пісня. Це їхнє єство, сутність. Ця пісня у їхньому виконанні звучала й на берегах Тихого океану, і в українській столиці, і в Польщі. Варто лише нагадати, що дует “Червоне та чорне” – лауреат і учасник міжнародних фестивалів “Пісні Тихого океану”, “Мелодія двох сердець”, XIII Міжнародного фестивалю української культури в польському місті Сопот. Звісно, не можуть Валентина та Ярослав не приїжджати в Монастириськ, що на Тернопіллі, де вже кілька років поспіль на Ватряному полі відбувається збір Лемків “Дзвони Лемківщини”. Власне, на цьому святі й мав я нагоду запізнатися з подружжям, послухати зі сцени їхній виступ.

А втім, учасникам і гостям Лемківської ватри Валентина та Ярослав запропонували своїх кілька аудіоальбомів і компакт-дисків. У їхньому творчому доробку, зокрема, три магнітозбірки “Лемківське весілля” та “Краще”. Назву Ярослав пояснює так: “Весілля вважаємо початком продовження роду людського. Якщо народ гуляє весілля, то небавом будуть народини, хрестини. А це означає, що народ не вмирає, він живе, він оновлюється й крокує в майбутнє. Тоталітарний режим позбавив Лемків свого краю, але ми є й не забуваємо свого пня”.

... Уже вкотре прослухав я “Лемківське весілля” Валентини та Ярослава Теплих. Від нього віє не лише гумором, втіхою, але якоюсь теплотою дитинства. Ні, я не Лемко. Але ці пісні звучали і звучать також на галицьких весіллях. Хто не знає в нас “Зацвіла ружа трояка” чи “Шальвію-лелію”, “Анничку”... Й справді має рацію Ярослав, кажучи, що Лемківський фольклор збагатив український. Ми – українці. Ми – єдині. “Як будем ми, то Україна буде”, – співає подружжя Теплих. Маємо пишатися, що є українцями, і добрими справами, любов’ю, патріотизмом приносити славу рідній країні. Тоді, можливо, буде більше червоних (гарних) барв, ніж чорних.

Микола ШОТ
Опубліковано в “Урядовому кур’єрі”