...уривок....

Уривок…

- бо ти боїшся стосунків, які б вони не були – серйозні чи несерйозні, ти! Їх боїшся!!!

- а от і ні. Я просто не хочу вкладатись в людину, яка для мене нічого не означає. Яка мені не підходить, з якою нічого не складеться! Це не означає, що я нічого не віддаю. Я не егоїстка, але зрозумій: все має йти від серця, з власної волі, а не з примусу чи якихось розрахунків. Або ж тільки тому, що так треба, що так всі роблять.

- а як ти знаєш, що це не твоя людина? Ти ж навіть спробувати не хочеш, не залишаєш жодного шансу людині і себе ж обмежуєш у часі, щоб з’ясувати все.

- бо я знаю себе. Стосунки не можуть тривати більше місяця, максимум два…а далі туман поверхневої закоханості розсіюється і людина стає для мене…ні не байдужою, а звичайною, навіть не встигнувши стати особливою. Ти скажеш, що причина в мені, що я щось роблю не так. І я згодна. І саме тому тепер не хочу навіть щось починати. Бо цей рух по спіралі мені набрид. Я хочу відкрити портал в іншу реальність.

- а може ти сама не хочеш відкриватись і тим самим відштовхуєш інших?

- О! не треба починати лекцію! У багатьох людей є такі закутки душі, такі сади, куди нікого не запрошують; такі двері, ключі від яких давно переплавлені на мечі. Але в іншому ми не схожі.

- це все твої вигадки. Ти прикриваєшся цим, щоб виправдатись!

- тоді й ти моя вигадка? Чи як?

- так, я твоя вигадка. Бо ти ж вважаєш, ніби я люблю холостяцьке життя і ти не мій тип! І знаєш, що ще прикро – ти не хочеш цього визнавати!

- тоді не треба марнувати своє життя на сперечання зі мною, на мене це не діє!

- але ж тобі це подобається?

- що подобається?

- таке спілкування? Хіба ж ні?

- ні! Ой-йо!!! Зєльониє чєловєчкі!!! Я вже давно пропустила свою зупинку. Давай, чао!

- Мотря!

 

       «І куди я заїхала? Тут вже і люди не живуть і потяги не ходять)))). Ні, не можна вести такі розмови по дорозі на роботу.» Я вийшла з автобуса на якійсь безлюдній зупинці. З обох боків дороги тягнулись сірі, обшарпані, похмурі приміщення складів, інші промислові будівлі. На дворі осінь, сонця не дочекатися, але, хвала випадку, й дощу немає. Зрозумівши, куди я заїхала і відкинувши ідею чекати зустрічний автобус, я пішла пішки. Поки я йшла, промислова зона закінчилась і почався сквер, що прилягав до дороги. Під ногами шурхотіло листя кленів: жовтаве, багряне, руде. Це нагадало мені, як в дитинстві я збирала таке листя, приходила додому, ставила його в склянку і кімната ніби змінювалась. Я трохи заглибилась в парк, підбираючи найкрасивіші листочки. Аж тут дзвінок. Директор.

- Мотря, сьогодні чекаю план роботи Одеської філії на півріччя. Він готовий?

- О.І., Ви ж дозволили мені підготувати його на наступний вівторок.

- так, але я передумав. Він потрібен мені сьогодні.

- О.І., я спізнююсь, можливо візьму лікарняний…тому план буде завтра.

- а якщо я тебе підвезу до роботи, теж візьмеш лікарняний? – сміється.

     І тут я розумію, що вигадувати щось немає сенсу. Тому мовчки розвертаюсь і прямую до машини…..