Несамовитості жаркого полудня присвячується

Жаркий вітер на щоці, смак суниці на губах, зірки в небі, дотик теплої води ...

Літо ... Воно пройшло так швидко, що й не встигла крикнути «постій!».  І здається, довго здається, що воно ще тут. У кінчиках пальців - пам'ять, пам'ять про літо. Тремтінням, судомою, щоками підставленими назустріч дощу, тихим сміхом і випадковою посмішкою - літо ...

Все-таки літо. Тобі кажуть, що воно вже пішло, але ти шукаєш його сліди, біжиш, спізнюєшся, не встигаєш ... Але все-таки літо. І ти йдеш по його слідах, що тануть на очах...

… 2:00 в машині, 3:00 на літаку, трохи пішки - понеслась! Куди - не знаю. Все заради літа. Маленького - премаленького. Боязкого шматочка літа. А більше і не треба, інакше можна померти від тепла ... Літо ...

Я нічого не чую, я нікого не бачу, для мене не існує матерія - я наздоганяю своє літо.

Дайте мені мій шматочок літа ... А він і так зі мною. Назавжди. Моє літо. Яке було, яке є, яке буде. Літо назавжди!

Я ж пам'ятаю, як воно йде. Як жовте сонце плавиться в червоний захід. Як вітер починає пахнути снігом. Я посміхалася вітру. Я просила його:

«Почекай!Трохи! Залиш мені трошки літа!»

А вітер бачив таких, як я, не раз. Поки було тепло - він не сперечався зі мною. Але стало холодно, і вітер прошепотів: «Літо скінчилося».

Я повірила не одразу. Але літо скінчилося. Пішов дощ. Холодний, депресивний, сірий. Я простягнула руку і піймала краплю води. Мені не сподобалося відображення.

«Це не я!» - сказала я воді.

Але крапля застигла крупинкою льоду. І я зрозуміла, що це - моє відображення. І найстрашніше - воно не тане на моїй долоні. Значить, долоня не тепліше льоду.