Без права на відсіч: в українських судах майже неможливо довести правомірність самозахисту

Злочинці, з вини яких спалахує сутичка, нерідко мають друзів серед правоохоронців, а прокурори залюбки трактують самозахист як умисне заподіяння шкоди, судова тяганина може тривати роками...

 «Ми такі, а ти ось такий»

Серпень 2010 року. Центр Одеси. Двоє «гопників» за білого дня лупцюють хлопця з довгим волоссям. Дістається і його коханій. Перехожі спокійно їх оминають. Хтось із роззяв знімає побиття на мобільний телефон, навіть не підозрюючи, що це відео побачать сотні тисяч людей. Адже за мить парубок, якого б'ють, В’ячеслав Граціотов зможе витягти ножик та наосліп вдарити одного з нападників. Від втрати крові той помре в лікарні.

Бійка на Соборній площі в Одесі

Як розповідатиме згодом друг померлого нападника Романа Трачова Євген Савко, того дня вони з Романом посиділи у кафе, випили пива та горілки (у крові Трачова було виявлено 2 проміле, що, за класифікацією лікарів, є «сильним ступенем сп’яніння»). Після посиденьок вирішили поїхати додому і вже прямували на маршрутку, але дорогою їм трапився неформал. На поясі у Граціотова нападники побачили туристичний ножик. «Чому в тебе ніж? Чому ти ведеш такий спосіб життя? Ось ми такі, ми прості хлопці, роботяги. А ти ось такий от», – згодом культурно опише Савко класичну в таких випадках розмову. Бійку зі студентом «роботяги» здійняли відразу після неї.

Після бійки Слава та його дівчина втекли з місця події. Затримали Граціотова наступного дня. Вже у відділку міліції хлопець дізнався: нападник помер, а йому самому інкримінують тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть потерпілого. Граціотова відправили у СІЗО.

Відео тим часом стрімко поширювалося мережею. На справу звернули увагу як пересічні користувачі, так і журналісти, юристи та навіть місцеві маргінальні політики, сподіваючись заробити собі добре ім'я на захисті несправедливо засудженого. Під тиском громадськості статтю змінили. Відтепер Граціотова звинувачували у перевищенні меж необхідної самооборони.

Межа, якої немає

Відверто парадоксальною цю кримінальну справу зробила інша, не менш кримінальна, порушена проти другого нападника Євгена Савка. Його визнали винним за ч. 2 ст. 296 «хуліганство у складі групи осіб», офіційно визнавши, що напад на Граціотова здійснила саме «група».

У ч. 5 ст. 36 КК України зазначено: «захист від нападу групи осіб» не може бути перевищенням меж необхідної оборони і «не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу». Незалежно від тяжкості шкоди «межі» тут просто немає.

Підтримують цю думку навіть міліціонери. «Моя думка як начальника міліції, там немає складу злочину перевищення», – зізнавався ще у перші дні після резонансної події голова Управління внутрішніх справ в Одеській області Михайло Яцков.

Суд, тим не менш, триває досі. Змінюються прокурори й судді. Останні то відкладають оголошення вироку, то поновлюють слідство, то знову поновлюють «відкладення».

«Засідання переносять і переносять», – розповіли Тиждень.ua активісти групи «Свободу Славі!» в одній із соціальних мереж. Пересічні люди, що стежать за справою, поширюють інформацію про неї та приходять підтримати хлопця в суді, переконані: на місці Граціотова може опинитись кожен. «На четвер, 7 лютого, було призначено засідання, але не відбулося, суддя був у нарадчій кімнаті з приводу іншої справи, наступне засідання призначили на 7 березня. Поки що нічого не зрозуміло». Вже третій рік.

Від шахтаря до школярки

Таких справ в Україні чимало. Нещодавно країна почула історію донецького шахтаря, яка «засмутила» навіть Януковича-молодшого. «Завжди засмучують повідомлення у ЗМІ, коли чоловік, у спробі захистити честь, а іноді і життя жінки від чергового негідника, сам потрапляє за ґрати», – зазначив потомствений політик.

За ґрати шахтар, найімовірніше, таки потрапить. Склад злочину такий: почувши крики дівчини, яку ґвалтували, чоловік кинувся на допомогу та відтягнув злочинця від дівчини. Між чоловіками здійнялась бійка, у ході якої шахтар зламав ґвалтівникові ребра. Після цього рятівник сам викликав міліцію та швидку.

У лікарні побитий ґвалтівник помер. Шахтарю ж зараз «світить» два роки позбавлення волі за ст. 118 КК України (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця). Триває слідство.

В інших випадках все нерідко менш прозоро й очевидно. Як, наприклад, у справі 17-річної одеситки Аліни Мартинюк, що залишилась без особливого резонансу. Наприкінці того року 17-річну дівчину та двох її друзів, один із яких саме повертався з роботи, почали лупцювати шестеро хлопців. Останнім не сподобалось, як на них подивились молоді люди. Під час бійки (результатом якої для тих, хто був у меншості, стали розбиті обличчя, струси мозку, погіршення зору тощо) одного з нападників Аліна вдарила метальним ножем. Ним молода художниця зазвичай гострила олівці.

«Підозрювану затримано. Вилучено речовий доказ – ніж. Стосовно затриманої відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 121 КК України (тяжкі тілесні ушкодження)», – вже за кілька годин після затримання констатували зранку одеські правоохоронці. Про самозахист вони не хотіли й чути. Бо були «свої». Як розповідає друг Аліни, після затримання його та дівчину відвезли у райвідділок не за місцем події, а у віддалений Портофранківський, до друзів нападників. Згодом одеські журналісти розшукали одного з працівників цього відділку Вконтакті у друзях вкритого відверто тюремними татуюваннями ініціатора бійки з дівчиною та її друзями.

Саме  зв’язками хуліганів, які неочевидні чи відсутні у справі Граціотова, легко можна буде пояснити неблагополучний для дівчини перебіг справи… Але проблема глобальніша.

Безпечні посягання

Право дати відсіч має кожен громадянин. Аби залишитись невинним з погляду закону, оборонятись він має від дій, що повністю або частково відповідають ознакам злочину; оборона має бути своєчасною, а не здійснюватись до чи після нападу (чи вважатиме суд закінченням нападу, наприклад, перехід зброї від нападника до потерпілого питання складне) тощо.

Перевищенням меж самозахисту є фактично смерть нападника чи заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження у випадку, якщо завдана йому під часу захисту шкода не відповідає «небезпечності посягання або обстановці захисту».

Як свідчать численні справи, українці ледь не завжди занадто завзято рятують своє життя.

В українських судах виправдувальні вироки – явище надзвичайне. Посадовці називають надто різні цифри. Так, за оптимістичною оцінкою президента України, таких вироків на сьогодні «два – три відсотки». Зовсім іншу інформацію має Андрій Портнов, керівник Головного управління з питань судочинства Адміністрації президента, називаючи 0,2% виправдань у суді.

Від суду до суду

Сподіватись можна у найкращому випадку на апеляційний суд.

Саме до нього свого часу звернувся батько чоловіка, який жорстоко побив своїх батьків та співмешканку. П’яного хулігана вдалося випхати надвір. Там він знайшов лом, виламав двері до хати та почав бити власну родину ломом, намагаючись поцілити рідним у голову. Під час бійки батько нападника впав на стіл. Йому під руку трапився ніж. Батько схопив його та зарізав сина. Прокурор вимагав посадити чоловіка на дев’ять років. Суд дав йому рік та дев’ять місяців за перевищення меж необхідної самооборони. Лише апеляційний суд скасував вирок і закрив справу.

Втім, навіть апеляція не допомогла жінці з Житомирської області, яка захищала себе та малолітніх дітей від екс-чоловіка. Як свідчать матеріали кримінальної справи, звільнившись з місць позбавлення волі, він почав регулярно навідуватись до колишньої родини. Вибивав вхідні двері, бив жінку палкою, кидав у неї ніж. Численні звернення до правоохоронців залишались марними. Під час останнього свого візиту п’яний чоловік знов вибив вхідні двері, почав бити жінку, зґвалтував її і, «приставивши ножа до шиї, примушував задовольнити статеву пристрасть неприродним способом». Вихопивши зброю з рук чоловіка, жінка «нанесла йому удари, куди бачила». Два роки, – постановив суд. Два роки, – підтвердив суд апеляційний.

Ці постанови через 1,5 року скасувала лише остання можлива інстанція – Верховний Суд України. До нього люди доходять не завжди. Сприяє цьому як зневіра у будь-якому суді, так і банальна відсутність потреби: адже нерідко незначні терміни ув’язнення минають ще під час перебування у СІЗО.

Блог підготовлено за статтею В.Бурлакової