Шевченків ювілей

Сьогодні Тарасу Шевченку 200 років. Дата безумовно знакова і значна. Але чи став поет ближчим до звичайного читача? Чи зуміли ми за 2 роки ретельної і всебічної підготовки до святкування його ювілею взнати його як ПОЕТА. Поета з грандіозним метафоричним мисленням, видатною версифікаційною майстерністю, з пристрасним письмом, з чи не найсильнішим з відомих мені поетів гуманістичним пафосом християнської любові до ближнього. Ні. І це затьмарює свято. Однак генії не залишаються самотніми. Тому кожен з нас, як я у свій час, все ж відкриє для себе свого Шевченка і більш ніколи не лишиться без його слова, без його великої любові до грішного роду людського, до України і її нерозумних дітей. Шевченка можна залити бронзою і закувати в граніт, закрити від дітей безглуздим вибором творів для шкільної програми, заховати за офіціоз - але відняти у нас Шевченка вже не вдастся.
Сьогодні почитаємо поему "Марія" - твір про безмежну силу материнської любові. Саме тієї любові, яка на думку глибоко віруючого Шевченка, і дала світові Спасителя. Зауважу тільки, що задовго до шокуючих відкриттів Дена Брауна, Т. Шевченко чи не перший здійснив теологічно-філософський розрив - він  абсолютно антропоморфізував Ісуса, прибравши з євангельської історії момент непорочного зачаття. Його Ісус - людина, тому жертва його і диво його Воскресіння і Спасіння нас в незбагненну кількість разів цінніша.
Це зачин. У стилі житійної літератури.
"Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих!
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої - убогій
Остатню лепту подаю."

А ось рядки, які не можна читати без душевного трепету.
"О світе наш незаходимийі
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
В яких гаях, в яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховаєшся од спеки
Огнепалимої тії,
Що серце без огню розтопить
І без води прорве, потопить
Святії думоньки твої?
Де ти сховаєшся? Ніде!
Огонь заклюнувся вже, годі!
Уже розжеврівся. І шкода,
Даремне сила пропаде.
До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Все пророчить,
Тобі вже зазирає в очі
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком. Та засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде."
І ще один уривок - ось він... про материнську любов і самопожертву. Слів немає... завжди сльози душать, коли читаю.

"Дитяточко собі росло,
З Івасем удовенком гралось.
Уже чимале підросло.
Якось вони собі гуляли
Удвох на улиці, знайшли
Дві палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайні діточки! Ідуть
І веселенькі і здорові,
Аж любо глянуть, як ідуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася, -
Івась у коники ігрався, -
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла, і зомліла,
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеннчку. - Злий!
Недобрий чоловік, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покиньї -
А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі сльози
На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бур'ян, в садок, поцілувала
Та коржиком погодувала,
Свіженьким коржиком. Воно ж
Попестилось собі, погралось
Та й спатоньки, мале, лягло,
Таки ж у неї на колінах.
Отож і спить собі дитина,
Мов ангеляточко в раю.
А на єдиную свою
Та мати дивиться і плаче
Тихенько-тихо: ангел снить,
То щоб його-то не збудить.
Та й не догледіла. Неначе
Окропу капля як огонь
На його впала, і воно
Прокинулось. Швиденько сльози
Марія втерла, сміючись;
Щоб він не бачив. І небозі
Не довелися одурить
Малого сина. "
Зауважу для скептиків, що антропоморфізація (олюднення) євангельської історії - це традиція європейського мистецького втілення Святого Письма. Саме цей принцип використовують у зображеннях Богородиці з Сином да Вінчі, Рафель та  інші видатні майстри. На їх полотнах - Марія і Ісус позбавлені суворих рис канонічності, що дозволило митцям передати найтонші психологічні аспекти теми.
Рафаель "Мадонна з немовлям"