Дві хвилі еміграції

http://tsn.ua/analitika/dvi-hvili-emigraciyi-353623.html

Роман Чайка

Окрім тисяч страшних історій людей, які вирвалися з пекла війни, втекли від звірств усіх цих "мирних" терористів з російськими паспортами і новітньою російською зброєю, є й інша сторона "медалі".

Мої друзі, канадські українці з Торонто, вже п'яте покоління, яке народилося в країні кленового листка. Вони дуже горді, що прем'єр-міністр Канади на свято незалежності, коли виголошує подяку народам, які збудували цю державу, завжди окремо звертається до українців. Мої торонтійці (себе вони з гумором називають "свої з того боку"), на відміну від ровесників-емігрантів зі США чи Аргентини, не асимілювалися, а будучи патріотами Канади, лишаються українцями.

Саме вони не раз мені оповідали про останню хвилю емігрантів з України. З їхніх історій вимальовувалися типажі: активні, наполегливі, нахабні, самовпевнені, агресивні і водночас – ізольовані від решти чисельної української громади. Вони – інші. Тримаються осторонь українських традицій, церкви, громади і її життя. Переважно – російськомовні. Багато з них "тусують" в Pravda Vodka Bar, Rasputin Vodka Bar, а ті, хто при грошах – в ресторані Red Square. Обговорюють те, що оглянули напередодні на BestRussianTV.com. Демонстративна тяга до російського совка – це те, що шокує канадських українців найбільше в новій хвилі укреміграції. Тепер мої канадські друзі називають їх "канадольськими ватниками". От набралися нових словечок в Україні!

Аналогічний шок і ступор переживають у ці дні кияни, львів'яни, франківці та тернопільчани. З початком російсько-української війни, яку за інерцією ще багато хто продовжує і нині називати "АТО і сепаратисти", почалася нацистська зачистка Криму, а потім Донбасу та Луганщини від українців. Під катування і вбивства спочатку підпадали усі, хто говорив українською або демонстрував державну символіку. Такі собі новітні етнічні чистки руками не лише російських окупантів, але переважно місцевих "рашистів". Для допитливих навіть на сервісі YouTube знайдеться чимало свідчень. Тож багато журналістів, бізнесменів, викладачів, тобто тих, кого часто в ТБ називають "активістами", змушені були самостійно прориватися через блокпости з озброєними місцевими бандитами, алкашами та наркоманами, або по-народному – "ватниками-колорадами". Часто їх переїзд до столиці нагадував сценарій військового трилера.

Тепер, через війну, ці люди, які донедавна ще були голосом і надією Донбасу, його середнім класом, стали новими киянами, наддніпрянцями та галичанами. Деякі поповнили власне коло друзів. Ті, хто раніше був лише на відстані соцмереж – тепер сусід. Їх не треба пафосно називати моральними авторитетами Донбасу і Дикого Поля, але це були справжні громадяни України на тих східних теренах, що десятиліттями лишалися заповідником "совка". Тепер їх там немає…

Саме ці активні громадяни-переселенці і стали першими ентузіастами волонтерських організацій, які зайнялися допомогою неукомплектованим українським військовим на умовній лінії фронту, порятунком дитячих будинків у зоні окупації, організацією переїзду цілих родин у центр і на захід країни. Саме вони першими розповіли реалії життя у блокадному Слов'янську та Краматорську чи на повністю безвладній Луганщині. Саме вони оббивали пороги міністерства соцполітики і тримали перші пікети під стінами Верховної Ради, де збирали вчорашніх убивць і злодіїв за "круглі столи" для видимості ритуального акту "услишать юга-васток".




І от, коли знищена Януковичем і синами, регіонало-комуністами та іншими російськими агентами армія і спецслужби врешті (після трагічних втрат) навчилися воювати жорстко й ефективно з російськими диверсантами та місцевими "рашистами" - почалася друга хвиля "східної еміграції". Це вже не поодинокі приватні авто – це додаткові потяги "Укрзалізниці", які запустили з Донецька, Луганська та інших маленьких містечок самопроголошених терористичних "народних Донбабве і Луганди" до Києва та західних областей.

І окрім тисяч страшних історій людей, які вирвалися з пекла війни, втекли від звірств усіх цих "мирних" терористів з російськими паспортами і новітньою російською зброєю, є й інша сторона "медалі".

Не буду переповідати – процитую своїх колег. Олег Ущенко: "Вчора у центрі Івано-Франківська стався інцидент. Сидять за столиками на вулиці двоє чудіків 30-35 років, в одного проблеми з кистю руки. Дудлять пиво і на повний голос матюкають Україну - "беженцы с Луганска": "После всего, что Украина натворила в Луганске, вы должны нас пожизненно кормить и задаром убирать после нас туалеты". Знайомий, він це сьогодні і розповів, колишній офіцер - "омонівець", заткав агітаторів і пояснив, що Донеччина - українська земля, хоч місцями і щільно заселена нащадками каторжників з Росії і всього совка. А зранку інший приятель, з Донецька, прояснив, що терористи зараз почали активно косити під біженців. Треба негайно організовувати фільтраційні майданчики для біженців, як то робили хорвати.

А ось ще одна, вже на жаль типова історія з вокзалу Києва:

 

Біженець з "ЛНР", де на нього терористи видали "чорну мітку", блогер з Луганська Сергій Іванов просто попереджає міністра МВС: "Я бы, как минимум, организовал процедуру личного досмотра лиц мужского пола, прибывающих в столицу поездами из Луганска, Донецка и Харькова. Причем, в состав оперативных групп, производящих досмотры, я включал бы военного специалиста, который мог бы определить человека, недавно принимавшего участие в боях по целому ряду признаков. Ведь иногда небольшая, но очень характерная гематома на плече может рассказать о человеке куда больше, чем все его документы и метрики…"Нам ніколи не зрозуміти, як люди, які під час окупації Криму виходили на мітинги центральними вулицями Донецька і Луганська і скандували "Ра-сі-я", раділи розстрілу юних хлопців-воїнів під Волновахою, які російських та чечено-осетинських бойовиків і далі називають "наши защітніки"… їдуть у "бендерівські" міста заходу країни і в "фашистсько-хунтівський" Київ, а не в "Ра-сі-ю!". Чому усі ці агресивні апологети "русскава міра" не емігрують саме в "руській мір", до кордону з яким лічені кілометри?! Як можна було 23 роки жити в Україні і пронести ненависть до країни і народу, серед якого перебував чверть століття і ще й таку люту, щоб взяти в руки зброю?!Очевидно, що нікуди не могли зникнути ті, хто нещодавно ще виходив за наказом Партії регіонів на багатотисячні "антифашистські мітинги" за Януковича, ті, хто їздив у Маріїнський парк під час революції, ті, хто калічив і добивав жертв "Беркута" 18 лютого, хто палив машини киян, стріляв у "майданівців". Реально, саме ці ненависники усіх "майданутих", також бажають і втікають із теренів війни. І везуть із собою не лише ненависть до усіх "українців-бендеровців", але й увесь цей мотлох нацистської телевізійної пропаганди Кремля з "правосєками", "хунтою" і "касетними бомбами Нацгвардії" у своїх головах.Дивно, що розповіді очевидців та волонтерів про поведінку кримсько-татарських втікачів та біженців з "ДНР-ЛНР" дуже різняться. Кримсько-татарські сім'ї скромні, працьовиті і толерантні, як і ті, хто їм надав новий притулок. А от враження від українців із "зони АТО" - суперечливі: від співчуття і до жахливого обурення.Зі сторінки Ірини Стасюк у "Фейсбуці": "Наш Остріг - містечко невеличке, тут всі один одного знають. І коли сюди почали приїздити переселенці, їх дуже жаліли. Кидають люди усе, що нажили за життя, і втікають на чужину. Вулицями ходили з дітьми кримські татарочки. Привітні, віталися з усіма. Чоловіки залишали їх тут, а самі поверталися до Криму. А потім дорогими машинами почали з'їздитися люди зі Сходу. І не лише жінок і дітей везуть до нас череваті дядьки із золотими печатками на пальцях. Вони цілими родинами підшуковують добротне житло. Видно, що думають тут надовго осісти.Вадим був якраз із таких. Він з двома братами відразу став завсідником ресторану, в якому я працюю. Приходять майже щовечора, замовляють найдорожчі страви. П'ють і голосно між собою обговорюють "сволочей правосеков" і "бандеровцев, которые всё это замутили". Коли приношу меню, просять "повторить по-русски", бо не розуміють. Я мушу слухатися - клієнт завжди правий. Але подумки волаю: "Ти ж до мого дому приїхав, а не я до твого! То вчи мову, тварюко!"Совок і нацизм медикаментозно не лікуються. Шовінізм і побутове хамство – також. Повноцінного "гуманітарного коридору" за три місяці АТО для біженців так і не створено, і доля втікачів, як і в часи Майдану, знову – гуманітарна місія волонтерів. Хоча нова місцева влада Черкащини і Дніпропетровщини, а також "стара" влада Галицьких областей, до честі їх буде сказано, допомагає чимало.Нам негайно потрібен не лише "гуманітарний коридор", але й контроль. І не простий, а посилений. Чи потрібно його робити через "фільтраційні табори біженців" - це питання для фахівців, які знайомі з досвідом новітніх світових конфліктів. Можливо, час звернутися по допомогу до ООН. Абсолютно безконтрольний рух "нової хвилі еміграції" з воєнного сходу несе не лише загрозу гуманітарної катастрофи, але й терористичну небезпеку, оскільки окрім жінок з дітьми останніми потягами прибуло чимало чоловіків "призовного" віку. Можливе безперешкодне розповзання терористичної небезпеки усіма областями.А от з совками, зараженими вірусом неосталінського рашизму, контроль чи фільтраційні табори біженців жодним чином не допоможуть. Психологи, історики, психоаналітики чи психіатри, лектори чи священики – напевно їх усіх потрібно залучати. Державі і суспільству просто необхідно негайно вивчати досвід денацифікації у повоєнній Німеччині. Їх історичний приклад лікування масового психозу, коли нацизм накрив більшу частину висококультурної німецької нації, нам ой як у пригоді стане!