Многобукв на актуальну тему.

Навіть якщо АТО закінчиться успішно – окрім невирішеної проблеми окупованого Криму, залишаться серйозні проблеми із гарантуванням стабільності на південний схід від лінії Охтирка-Балта. Адже навіть проукраїнська позиція більшості населення, яка сформувалася в останні місяці, і навіть «стіна» на українсько-російському кордоні не скасовує того факту, що статистично значимий відсоток населення, і ще більш значимий сегмент еліт, більшою чи меншою мірою зорієнтований (культурно, економічно, політично) на РФію. Кремль так чи інакше буде використовувати цю можливість для дестабілізації та впливу на політичну ситуацію в Україні. Як використовував, свого часу, "геополітичну міну", закладену в Криму Горбачовим та Єльциним (штучна кримська автономія+база ЧФ РФ у Севастополі). Шлях усунення цієї проблеми доволі простий – створення інструментів українського впливу на території російського «Південного Заходу» - теренах на південь від умовної лінії Брянськ-Саратов і формування там своєрідного «буферу» (з більшою чи меншою мірою емансипації від Москви). Очевидно, що навряд чи можна казати про приєднання до України Кубані чи Північної Слобожанщини, як це люблять малювати на картах деякі діячі. На півдні Воронежчини та Білогородщини процеси асиміляції україномовного населення увійшли у завершальну фазу. Якщо ж казати про справи з національною ідентичністю – то тут теж баланс не на користь України. Система «промивки мізків» в останні роки і, особливо, місяці, перетворила Україну у свідомості місцевого «хохлацького» населення на «вражеское государство». На Кубані ситуація ще гірша – корінне «старожильче» (тобто нащадки жителів Кубані до 1917 р., як козаків, так й «іногородніх») становить зараз у Краснодарському краї меншість. Асиміляційна «межа» вже перейдена, і залишки українських діалектів майже зникли з розмовної практики. У плані ж ідентичності - панує «совко-імперський» тип самосвідомості. Чи залишаються в України якісь інструменти впливу на ті території? Очевидно, що слід казати про нові важелі геополітичного втручання. Апеляції не стільки до етно-національного (хоча його повністю виключати не можна), скільки до регіонального типу самосвідомості. Слід сприяти формулюванню нового концепту регіональної самостійності на територіях над Доном, Волгою та Північним Кавказом, яка б була компліментарна інтересам України. Робити це на територіях колишнього російського «червоного поясу» буде надзвичайно важко. Однак, за умови використання сучасних технологій інформаційно-психологічної війни, потужної пропаганди та безпосереднього «економічного лобіювання» - ідея може бути цілком реалістичною. Так само, можна використовувати й етно-культурні інструментарії, які хоча й значною мірою втратили свою дієвість, однак можуть зіграти значну роль у історичній легітимації нової регіональної ідеї – напр. концепт утворення незалежної «Козакії» на колишніх землях донських, кубанських, терських, астраханських та яїцьких козаків. В цілому ж, українцям варто припинити мріяти про долю «східноєвропейської Словенії» і почати формулювати власний універсальний (чи хоча б регіональний) «альтер-імперський» проект, який би став привабливим для народів Пост-Совка. І міг би стати дієвою альтернативою до нинішнього РФійського «неосовєцького імперства».