"Шо ми такі бешені..."

2008 р. їздили по Луганській області з різними добрими справами. В тому числі допомагали одній дурній 30-річній корові відновити документи. Якось так вмудрилася, що в неї не було нічого, навіть паспорта. Треба було їхати на її історичну батьківщину і взяти довідку зі школи. Хоча б довести, що вона там вчилася. :)

Приїхали. Маленьке селище на південний захід від Луганська, майже на кордоні з Донецькою областю. Звичайна сільська школа, побудована чи то до війни, чи то після, з дерев'яними перекриттями, зі скрипучим другим поверхом, із синьою масляною фарбою у коридорах. З туалетом надворі. З українською мовою навчання.

Вийшов сором'язливий директор. От саме це слово: сором'язливий! Почав говорити ламаною російською, але почув, що я по-українськи - і собі перейшов на рідну. Полізли в архівну кімнату. Знайшли старі журнали. Нашу корівку впізнали декілька вчителів. :) Покинули уроки, покинули все - весь педколектив шукає потрібний запис, щоб потім директор виписав довідку з печаткою.

Користуючись педагогічним колапсом, по скрипучому другому поверху гасають школярі. І верещать українською мовою. Не мовою Ліни Костенко, звичайно... :) але українською! Оператор зняв одного капловухого років 10-11, який бігав за однокласницею, а та верещала. От вони стали біля нас, захекавшись, і дивляться з виразом такого абсолютного щастя. Повного. Безумовного. Безмежного.

Я кажу - ну, чого стали? Біжіть собі.

Капловухий почервонів.

- Нє, не хочу! А то ви нас нафотографіруєте...

- ...А потом покажете по тєлєвізору, шо ми такі бешені... - додала дівчинка. С сором'язливою посмішкою.  

Петя! Мсьє Презідан! Подивись країні в очі і скажи чесно: як можна віддати оцих "бешених" - отим скаженим виродкам?..

НУ ЯК??? 

TarasS