Як піднімаються вгору по драбині прокурорської кар’єри?

Нині суспільство очікує, що конкурс на посади місцевих прокурорів дозволить докорінним чином змінити роботу органів прокуратури. На повну йде відбір на посади місцевих прокурорів та їхніх заступників - на 700 вакансій заявлено близько 6 тисяч охочих. Однак системне реформування прокуратури – органу, який найбільше потерпає від корупції, саботується. Передусім, це супротив внутрішній – його чинять керівники середньої ланки, для яких державне обвинувачення і нагляд за законністю – не покликання, а злочинне ремесло. Прокурори-перевертні у провінції здебільшого є одним із основних центрів впливу, контролюючи процеси у виконавчій владі, місцевому самоврядуванні, бізнесі, криміналі. Особистий зиск, при «правильному» режимі контролю, це не питанням морального вибору. Саме вміння маніпулювати законом, інтересами держави, ефективна капіталізація повноважень та побудова наладженого бізнесу у районній прокуратурі є передумовою для подальшого кар’єрного просування.

Прослідкуємо, на реальному прикладі, як піднімаються вгору по драбині прокурорської кар’єри ті, хто не хворіє ідеєю вірності закону, а вміє на ньому заробляти й ділитись.

У Житомирській обласній прокуратурі, судячи з оприлюднених декларацій, трудяться виключно «чесні» і, по-прокурорськи, «бідні» кадри. Призначений у квітні цього року заступник прокурора Житомирської області старший радник юстиції Віталій Мякішев працює в органах прокуратури з 1999 року. Десяток років працював у прокуратурі рідного Брусилівського району, згодом очолив її. Коли колега з Радомишля втрапив у корупційний скандал – став прокурором сусіднього району, залишивши по собі намісника.

Чим запам’ятали земляки головного законника району? Брусилівський район Житомирщини через свою близькість до Києва став місцем паломництва ділків, що намагаються усупереч закону за допомогою хабарів отримати у власність земельні ділянки, «домовляючись» із посадовими особами сільських рад. Усвідомивши цей факт, молодий прокурорський кадр заповзято включився у бізнес. Однак його арсенал в земельному бізнесі, завдяки посаді, був значно ширшим. Спершу, традиційно, він просто закривав очі на гріхи органів місцевого самоврядування та виконавчої влади в питаннях дотримання земельного законодавства. Когось показово-символічно викривали і карали, хтось зумів домовитись і переконати прокурора, що земля – це основний ресурс, і використовувати його потрібно по повній можливості у спільних інтересах. З часом прокурор увійшов в курс справ, та ціленаправлено збирав інформацію про будинки і ділянки, які належать до відмерлої спадщини, є безхазяйним нерухомим майном, належать соціально вразливим категоріям населення. Маючи юридичну освіту, посаду, вплив та зв’язки, прокурор міг розпоряджатись такою нерухомістю, як власною. І хоч реєструвалися об’єкти на підставних осіб, прокурор як кваліфікований ріелтор, сам знайомив із нерухомістю потенційних покупців.

Круг інтересів сформував і круг друзів. Не дивно, що найближчим товаришем і партнером районного прокурора став підприємець, який займається технічною інвентаризацією нерухомості, проектами землеустрою, має налагоджену співпрацю з територіальним управлінням Держземагенства.

Партнерство було настільки успішним, що віра у власні можливості зростала паралельно з апетитами. Вирішили, що необхідно мати власний торгівельний заклад – як механізм відмивання нетрудових доходів і модний тренд місцевого істеблішменту. Природно, будуватись хотілось лише в центрі містечка. Перший об’єкт – аптеку й магазин було реалізовано хоч і не бездоганно законно, але і без особливого резонансу. Родинний магазин прокурора перебував там на правах оренди.

Однак найспокусливішою для реалізації проекту комерційної нерухомості партнерам бачилася земельна ділянка навпроти автовокзалу райцентру. Заважало одне – на ділянці стояв пам’ятник Тарасу Шевченку. Прокурор особливої культурної цінності у погрудді Кобзаря не бачив, і його перенесли до райдержадміністрації. Офіційна мотивація переїзду, як і аргументи, які були використані у роботі з місцевою владою залишаються загадкою.

На місці пам’ятника швидкими темпами (а до робіт за давніми традиціями кріпосного права були залучені і відбуваючі адміністративний арешт) були побудований торговий павільйон та кафе. Архітектурний «перл» очевидно суперечив містобудівним та санітарним нормам – адже розташовувався впритул до багатоквартирних будинків та над газопроводом. Протести громадськості, звернення мешканців сусідніх багатоквартирних будинків, резонанс у місцевій пресі – жодного ефекту не мали. Заклад працює і донині, і місцеві мешканці практично щовечора можуть зустріти там і реального власника – прокурора М’якішева.

Розвиток кар’єри і професійних зв’язків дозволяв прокурору опановувати і масштабніші схеми. Особливо резонансною стала його діяльність пов'язана з наведенням порядку у використанні селянських наділів, землі фермерських господарств, передачею їх в руки орендарів. Не вдуваючись у подробиці гучних у свій час конфліктів, відмітимо, що професійний рівень очільника районної прокуратури дозволяв йому вправно втілювати в життя приказку про закон, який мов дишло. У одному випадку, коли землі фермерських господарств були самовільно засіяні агрохолдигом-латифундистом, прокурор порушення прав дрібних землевласників не побачив. Самовільна посівна кампанія, а потім і збір урожаю на чужій землі були не помічені органами надзору за законністю. Працюючи вже на посаді прокурора у сусідньому районі, законник переглянув свої погляди щодо земельної політики і законодавства. Тут потужне сільськогосподарське підприємство внаслідок проблем із ліквідністю не засіяло окремі площі, які раніше орендувало у фермерів. Власники засіяли землі самовільно, по селянські логічно аргументувавши це тим, що земля не має простоювати і деградувати. Наявність договору оренди, який свідчив про незаконність здійсненої власниками сількогосподарської діяльності прокурора в їх вині не переконала. Які аргументи були використані в обох випадках, здогнатись не складно. Хто посіяв і поділився – той і молодець.

Однак, санкції на таку діяльність очевидно у районного прокурора були. Тодішній прокурор Житомирської області Микола Франтовський у ході колегії обласної прокуратури говорив: «Генеральний прокурор особисто зробив зауваження за те, що в області є 200 гектарів самовільно захоплених земель, хоча тільки у Брусилівському районі є 600 гектарів, про які Генпрокурор не знав». Тож робота по даному напрямку у прокуратурі була поставлено на широку ногу на рівні області. Найуспішніші в реалізації схем зрештою отримували можливість кар’єрного зростання.

У пам’яті земляків фігурують і інші досягнення чиновника зі специфічним розумінням законності. Це зокрема, і прикриття оборудок із розкрадання залишків ще функціонуючої з радянських часів промисловості, незаконної лісозаготівлі. Для місцевих чиновників, обізнаних у реаліях прокурорської діяльності, загроза кримінального переслідування була основним стимулом для ефективної взаємодії та врахування інтересів законника. Звичайно, практика шантажу через порушення і подальше закриття кримінальної справи притаманна вітчизняній прокуратурі загалом, однак в місцях кар’єрного зростання нашого героя ця практика була постійним і загальним жахом.


Перспективний прокурорський кадр, безумовно буде цінним для існуючої системи. Адже на рівні області комусь потрібно контролювати цілу низку існуючих схем і потоків. Незаконна лісозаготівля, кримінальні бурштинові моря на півночі області, контрабанда і наркотрафік – це теми, які заступнику обласного прокурора буде цікаво освоювати.

Викладена інформація не має на меті очорнити образ старшого радника юстиції Віталія М’якішева. Він – не злочинний геній, а лише елемент системи, зламати яку сьогодні прагне пасіонарне частина суспільства. Новий закон про прокуратуру та конкурс на посади місцевих прокурорів – шанс на переродження цієї системи. Залишається сподіватись, що охороняти закон прийдуть ті, хто щиро цього прагне. А прокурори, що прагнуть будувати, торгувати чи кришувати – врешті займуться справами, які їм до душі, а суспільству не у збиток.

 Myakishev David [email protected]