Осінній настрій

Настрій осені
Світанок важко опускався на плечі, і туман печалі розсіювався. Вона втрачала свою дитячу шкіру, як змія втрачає свій старий візерунок. І надіялася на те, що ця шкіра знову не стисне у важкі обійми печалі. Сидячи з пахучою чашкою кави, ніби заземляєш своє тіло, прикріплюєш до буденних турбот. Це заземлення може вартувати життя. Життя – це не казка.
Напруження зникає і хочеться відчути запах легкого занепокоєння, щоб мотивувати хоча б на щось.
Короткий стук в двері.
Підходить вона і ліниво так:

• Хто там?
• Ти на мене чекала – я і прийшла.

Вона виглядає у вікно. На порозі марево. Тільки відкрила двері і протягнула руки, щоб відчути дотик. Такий жаданий, але фантазійний.
В памяті залишилися лише очі. Образ розтанув, як ранковий туман.
Вона згадала далекий спогад з дитинства. Дерев’яна хата в селі. Осінь… З напіввідкритого хліва виглядає корова. З неба сіє мілкий холодний дощик. Хочеться тепла і затишку. Вона підходить до напіввідкритих дверей і ловить погляд корови. Корова дивиться з докором і неквапливо кліпає повіками. Вона намагається сховатися від того погляду, та він, як ксерокс, залишив глибокий слід на серці. І різкий докір сумління ножем врізався у спину. Це певно її земна карма.
Потім була хата з середини. Тепла піч, на-пів мовчазне радіо, прискіпливий погляд ікон із закутків. І їй хочеться забутися, відлетіти до світу фантазій. І можливо там знову вирине та чарівна гостя з лагідними очима, які не мають докору. Хочеться відчути, як б’ється її серце. Ввібрати в себе тепло її тіла, щоб залишитися живою.
І знову ранок. Сон поволі відпускає свідомість. А вона зараз так не хоче, щоб ця свідомість поверталася. Де знайти кнопку, щоб її виключити? І вона мандрує полем серед трав. Далеко-далеко видніється ставок, грунтова дорога стала слизькою після дощу. Їй Бог нашіптує на вушко, що світ прекрасний. І ліс підтримує цей шепіт тремтінням листя, голосними криками птахів. Вона торкається пальцями цих могутніх стовбурів. І закидає голову, щоб подивитися на небо. Верхівка так далеко, ніби вже біля хмар. З кожним подихом вітру гілки стрибають зі сторони в сторону. Якщо глянути з лісу на поле, то можна побачити тремтливий танок трави, яку не встигли скосити.
Вона підходить до каналу, що по всій довжині нагадує перевернуту піраміду. Два краї каналу густо поросли кущами. Недалеко чути шум води. Тонкою цівкою на дні біжить струмок. Хочеться сісти на край та завмерти в очікуванні чуда. Хочеться стати однією із цих молодих берізок і залишитися тут на десятиріччя. Покритися корою і злитися зі світом природи. Стати одним цілим з нею.
І одинокий подорожній пройде повз неї. Берізка озве його шелестом листя. І подорожній закарбує це шелестіння у своїй пам’яті. Розкаже вдома, що на вулиці вітер і осінь позолотила дерева.